«Я всё и вся терял»

М. Т. Симонов

 

           Матвій Терентійович Симонов народився   17 (29) листопада 1823 р. на Полтавщині, на хуторі Терентія Симонова (тепер село Заріг Оржицького району Полтавської області) в забезпеченій чиновницькій родині Терентія Семеновича Симонова та Марії Василівни Симонової.

Його ніжна та добра мати - Марія Василівна Єфимова була другою дружиною Терентія Семеновича Симонова та мала російське й турецьке коріння. Батько натомість був людиною доволі суровою, з беззаперечним авторитетом у родині, на селі, у волості.

Сім’я виховала в юного Матвія любов до рідного краю, до простого українського народу, його звичаїв, традицій, багатої народної творчості, природи. Саме в родині культивувалося національне самосприйняття М. Симонова. 

Матвій виростав глибокою вразливим, доволі невпевненим хлопчиком, з заниженою самооцінкою, чому сприяла і його фізична вада (втрата лівого ока). Це вплинуло і на його характер: «похмурий, ніби до всього байдужий.., твердий, хоч і простакуватий» зі спогадів П.Капельгородського. Згадуючи про дитинство, Симонов і сам визнавав, що «шумное и многолюдное веселье и тогда уже производило на мою душу тяжёлое впечатление».

Початкову освіту, до дев’яти років, хлопець здобував вдома, після чого у 1832 р. став учнем Лубенського повітового училища, де навчався до 1835 р. Продовжив своє навчання М. Симонов, вступивши до Переяславського духовного училища, а згодом до Переяславської духовної семінарії, яку закінчив 1840 р. Після навчався у Полтавській гімназії, яку закінчив у 1844 р., та того ж року склав іспити до Київського університету Св. Володимира на словесний (філологічний) факультет, де навчався впродовж 1844-1848 рр.

У Києві він знайомиться з Тарасом Шевченком, П. Кулішем, а також поглиблює свою дружбу зі своїми земляками-сусідами із с. Заріг В. Білозерським, О. Марковичем.

На останньому курсі Матвій Терентійович за бійку зі студентом був виключений з університету з характеристикою «очень самонадеянный» та відправлений вчителювати до парафіяльного училища у глухому селі Волинської губернії. Проте як один з найкращих студентів вузу він все ж таки отримав учений ступінь кандидата в 1848 році.

Потім М.Т. Симонов сім років працював учителем словесності в Ніжинській (1848-1853) та Немирівській (1853-1855) гімназіях. Разом з викладацькою діяльністю Матвій Терентійович продовжував збирати цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записував чимало зразків усної народної творчості.

З 1855 року почалася його 14-літня чиновницька служба: спочатку в Санкт-Петербурзі, потім у Пскові, Катеринославі, Житомирі.

Літературною діяльністю Матвій Номис почав займатися в Петербурзі. Результатом його діяльності стали етнографічні оповідання та оповідання з народного життя: «Тітка Настя», «Дід Мина і баба Миниха», «Автобіографія Василя Петровича Білокопитенка», «Різдвяні свята», «Крашанки в давнину», декілька етнографічних розвідок  тощо, які друкувалися в таких виданнях як «Хата», «Основа», «Киевская старина», «Русская беседа» та інших під псевдонімом М. Номис. Похідними для нього стали прізвище автора, прочитане у зворотному порядку без «ов» і абревіатури імені. 

Окреме видання його творів, яке вийшло друком у 1900 році, починається заміткою «З дитячих і юнацьких спогадів автора», яка подає відомості про особливості родинного виховання в тогочасних українських сім’ях, специфіку тогочасної системи освіти, зміст і методи навчання.

         Найбільшу ж славу Матвію Симонову принесла впорядкована ним збірка «Українські приказки, прислів’я і таке інше», яка вишла друком у 1864 р. Збірка стала результатом тривалої пошуково-збиральницької роботи, проведеної багатьма фольклористами й етнографами. Серед них: В. і М. Білозерські, О. Кониський, П. Куліш, О. та В. Лазаревські, М. Левченко, Г. Залюбовський, С. Руданський, Д. Стороженко, К. Шейковський та ін. Але найбільший внесок, на думку дослідників, зробив Опанас Маркович. Крім цього, упорядник переглянув і відібрав численні приказки з творів відомих українських письменників і тогочасних видань.

Упорядковуючи збірку, Матвій Номис вперше в українській фольклористиці застосував тематичний принцип, а згодом систематизував прислів’я і приказки у двадцяти розділах: вірування українського народу; природа, пори року; історичне минуле; сила і воля людини; соціальні відносини, доля, недоля, лихо і т. ін. Крім цього, він зазначив місцевості, де були зафіксовані прислів’я, приказки та загадки, пояснив їх виникнення.

Збірка складалася з двох частин: більша – прислів’я, приказки (20 розділів), менша – загадки, до обох частин додавалися покажчики. Видання включало понад 14,5 тис. зразків українського усного фольклору малих жанрів « …хоч далеко не обняло всього приготованого матеріалу – внаслідок ретельного відбору М. Номис умістив лише десяту частину усього зібраного матеріалу (14339 приказок та 505 загадок)» з «Некрологічної замітки» М. Грушевського.

Крім того, перш ніж праця надійшла до друку, вона була піддана жорсткій цензурі, особливо це стосувалося першого розділу. Більш ніж 200 зразків прислів’їв, приказок та 30 загадок із збірки було вилучено, внаслідок чого на місці окремих висловів залишилися лише арабські цифри. Щоб не перенумеровувати весь збірник, упорядник зберіг попередню нумерацію, сподіваючись за кращих обставин надрукувати його без купюр. Список вилучених зразків, який уклав сам М. Номис, потрапив до бібліотеки Народного дому у Львові і тільки у 1909 р. був виявлений та опублікований в «Записках Наукового товариства імені Шевченка».

Збірку «Українські приказки, прислів’я і таке інше» назвали скарбницею українського слова, етнічною енциклопедією, яка відіграла важливу роль у розвитку української літератури, її фольклорного стилю.

Перше рукописне перевидання збірки на склографі (150 примірників) здійснив у 1928 р. в Харкові відомий фольклорист і етнограф А. Лобода. У 1985 р. до 120-річчя виходу збірки з ініціативи та коштом владики Мстислава, митрополита Української автокефальної православної церкви, її було перевидано в США (Саут-Бавнд-Брук). Пізніші перевидання в Україні були здійснені в 1993 та 2003 pp.

У Санкт-Петербурзі М. Номис зустрів свою майбутню дружину Надію Михайлівну Білозерську-Забілу, тут же з’явилися на світ чотири його доньки: Надія, Марія, Олександра, Галина. Старша стала письменницею, відомою під псевдонімом Наталка-Полтавка.

До речі, проживаючи у Петербурзі, подружжя Симонових відкрило магазин української моди. Дружина діяча в цей час закінчила курси «модисток», отримала диплом, який надав їй право відкрити салон і самій готувати закрійниць. Послугами користувалися родини Пушкіних, Маркевичів, Макарових. Постійним клієнтом був Опанас Маркович, якому дружина Матвія Симонова шила і вишивала українські сорочки, носові хустини, шаровари.

У 1868 р. Матвій Терентійович вийшов у відставку у чині статського радника і повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя.

          У 1873 р. його обрали першим директором Лубенської чоловічої гімназії, а з 1877 р. був головою земства, мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів. 

Але це ніяк не заважало Номису вести простий, навіть аскетичний спосіб життя: він носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював по господарству.

А от стосунки Матвія Терентійовича з сім’єю погіршувалися. Він не зміг знайти взаєморозуміння ані з дружиною, ані з дітьми. Тяжким випробуванням стали для нього арешт у 1883 р. доньки Марії, свавільні рішення менших дівчат - Галини та Лесі, які проти волі батька вийшли заміж за простих сільських хлопців. Розірвавши стосунки з сім’єю, Матвій Терентійович почав жити з далекою родичкою дружини – вдовою Софією Миколаївною Забіло.

У 1898 р. М. Т. Симонов продав свій маєток у с. Заріг і, мінімально забезпечивши дружину та дітей, поклав гроші в банк. На отримані відсотки в його рідному селі була побудована та довгий час функціонувала лікарня, яка безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних. Пожертвував значні суми на Наукове товариство імені Шевченка.

Гласний Полтавського губернського земства М. Русинов, який добре знав М.Симонова ще з часів свого навчання в Лубенській гімназії, повідомляє про останні роки життя видатного фольклориста: «Віддавши усі свої гроші, М.Т. останні дні свої доживав у Лубнах, удвох зі своїм стареньким слугою, й поміщався в невеличких і плохеньких двох кімнатках гостинниці Стельмаха, де я й навіщав його місяців зо п’ять перед смертю».

          Наприкінці життя Номис залишився фактично самотнім, навіть на його похоронах не було нікого з рідних.

Помер відомий етнограф, фольклорист, громадський та культурний діяч, письменник та педагог Матвій Терентійович Симонов (М. Номис) 8 січня 1901 року у Лубнах. «На порозі нового століття помандрував в далеку дорогу Нестор української етнографії, один з найбільш типових репрезентантів старого українофільства – Матвій Симонів…» з «Некрологічної замітки» М. Грушевського. Похований на місцевому кладовищі у Лубнах.

П. Капельгородський в статті «На Лубенському літературному грибовищі» (1928 р.) писав, що бачив могилу письменника «між двома високими стрункими берізками, кроків за 90 від огорожі кладовищенської церкви». Тепер вона загублена. 

У 2010 році на згадку про відомого земляка Зарізькій школі було присвоєно ім’я Матвія Терентійовича Симонова (М.Номиса).