1 грудня 1918 року на Полтавщині,  в маленькому степовому селі ПелехівщинаГлобинського  району, у співочій родині  народився Платон Майборода, майбутній, дійсно народний композитор.Він згадував: «Мій прадід Федір  був чумаком. Саме від нього перейняли онуки (мій батько і його два брати) любов до народу, його історичного минулого. І, очевидно, та пісенність, любов до музики, які притаманні нашому родові, беруть початок саме від нього».

        Ще до революції поміщик Фальцфейн побудував у Пелехівщині будинок на дві великі кімнати для «приобретенияместными  юношами ремесла». Отож, в одній учні вчилися, а в іншій здобували ремесло.Школа була чотирирічна. Вчилися  разом усі класи, бо був один учитель – дядько Платона – Іван Іванович Майборода.

У школі був хоровий гурток, у якому з перших років навчання співав Платон. Він також брав участь у музичному гуртку, де грав на народних інструментах, які самотужки опановував по слуху. Пізніше одну кімнату обладнали  на залу зі сценою. Ставилися українські класичні п’єси, в яких брали участь селяни. Платон був у захваті від усього цього.

Дитинство Платона було безхмарне. Були рідні люди –батьки, дідусь та бабуся.  А як Платон любив слухати бабусині казки! Був великий сад, посаджений батьком. Згадуючи дитинство, Платон Іларіонович у пісні присвяченій матері, написав: «Як колись,  як давно повно цвітув саду, я до тебе, матусю, у пісні іду».

Світлий вогник дитинства погас, коли у 1932 році почалася колективізація і голод. Батько до колгоспу не вступив. Покинув усе господарство, нажите тяжкою працею, взяв дружину, Платона і поїхав до Запоріжжя, де жив і працював тоді старший син Георгій. Влаштувався на завод, одержав кімнату в барачному селищі.

Платон пішов до школи. Тут він уперше, в 13 років, побачив  фортепіано. Самостійно оволодів нотною грамотою і організував музичний гурток. Про Платона тоді «Дніпровська правда» писала: «…молодий композитор «Запоріжсталі». Була вміщена його фотографія,де він тримав у руках скрипку.

Своє майбутнє пов’язував тільки з музикою. Вважав себе підготовленим вступити до консерваторії. Вирішив їхати до Києва. Батько провів його на вокзал. То було останнє їхнє побачення і прощання. Батька заарештували (хтось доніс, що він куркуль) і розстріляли.

Знань для навчання в консерваторії виявилось замало. Платон спочатку закінчив училище Глієра, опанувавши його за два роки, і був  уже в консерваторії. Йому випало щастя навчатися в класі видатного українського композитора – Левка Ревуцького. Саме під великим впливом Ревуцького формувався майбутній композитор.

Під час канікул Платон збирав по Україні народні пісні, які упорядкував музикознавець Правдюк.  Левко Ревуцький писав про свого учня: «Це був студент з великими творчими перспективами. Його характеризували справжня художня інтуїція і темперамент, прекрасна музична пам’ять.

         Платон Майборода виявив прекрасне чуття оркестрового колориту. Але з особливою любов’ю працював він у галузі пісенної творчості і домігся в цьому великих успіхів,безперервно удосконалюючи свою майстерність композитора-пісенника».

Почалася війна, Платон тільки-но закінчив 3-й курс. Зібрали студентів і без жодної підготовки відправили на фронт. Страшну війну пережив Платон. Його мало не розстріляли німці через чорне і кучеряве волосся. Був полон, знову фронт. І тут Платон не поривав з музикою. Був зв’язківцем у полку, але скоро почав організовувати дивізійний ансамбль, до котрого входили солдати і офіцери. Концерти давали між боями. 

Життя Платону врятував командир полку Семенов. У полковника син був студентом ленінградської консерваторії, десь теж воював.Дізнавшись, що солдат Майборода – студент консерваторії, полковник сказав начальнику штабу: «Якщо його вб’ють, мало користі буде державі. Нехай живе,може, після війни більше зробить в музиці».

Тема війни дуже близькакомпозитору і посіла значне місце в його творчості. Понад тридцять пісень присвятив їй. Його шедеври – думи «Кров людська не водиця», «Партизанська дума» та реквієм «Хвилина Мовчання» - увійшли до Золотого фонду українського радіо. Він написав пісні: «Ковпаківська» («Розлягалися тумани»), «Пісня про Дніпро»,  «Смерть війни», «У сні не воюють солдати» і багато інших.

З армії закінчувати навчання його відкликав Ревуцький. У 1947 році закінчив консерваторію, а в 1950 році одержав Сталінську премію за цикл пісень про трударів повоєнного села.

У 1962 році Платон став першим лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Композитор написав кантати «Тополя» і «Полтава», музику до десяти фільмів. Багато музики написав до вистав драматичних театрів України.

Неповторною сторінкою в українському мистецтві стала співдружність з видатним українським поетом Андрієм Малишком. Вони були рідні по духу, їх об’єднувала велика любов до рідної мови, культури, історії, їх синівська любов до України. У їх творчості було тонке відчуття поезії в музиці і музики в поезії. Їхні пісні: «Київський вальс», «Білі каштани» «Ми підем, де трави похилі», «Моя стежина», «Пісня про вчительку» – давно стали  народними.

А вершиною  побратимства став «Рушник», написаний у 1958 році, сьогодні визнаний планетарним і кращою піснеюXXстоліття. Платон Майборода, спираючись на могутню основу унікальної пісенної спадщини, зробив нашій народній пісні всесвітню славу. «Рушник стелиться через літа», – писав Борис Олійник  « …бо озивається до найчутливішого –людського серця. Вклонімося батькові його Платону Майбороді». Пісня полонила світові обшири.

Платон Іларіонович Майборода – народний артист України, народний артист СРСР дійсно  народний не за званнями, а по любові до нього людей, яким він віддав увесь жар свого серця і служив їм усе життя