«Мистецтво було його мрією,

його стихією і покликанням.»

Пантелеймон Мусієнко

 

 

Василь Седляр – відомий український художник 1920-1930 років, один із засновників школи українського монументального живопису,учень і послідовник відомого митця Михайла Бойчука. Та доля його трагічна.

        Василь Теофанович Седляр народився 12 квітня 1899 року на хуторі Христівка Зіньківського повіту (зараз Шишацького р-ну), Полтавської губернії в родині селянина. Початкову освіту здобув у місцевій чотирирічній школі. Далі навчався у Київській художній школі. По її закінченні вступив до Української державної академії мистецтв під керівництвом Михайла Бойчука.

З автобіографії художника: «Пiсля закiнчення чотирьохкласової школи вступив по власному бажанню до Київської художньої школи, в якiй був з 1915 року по 1919 рiк. Закiнчив її по загальноосвiтнiх предметах i, не подiляючи iдеологiї, котрою керувалася школа (академiзм, школа була в віданні Академiї мистецтв в Петроградi), з останнiх клас по рисунку i малюванню перейшов до Української державної Академiї мистецтв у Києвi. Вступив до майстернi монументального мистецтва у лютому 1919 р. до проф. М. Л. Бойчука».

Одночасно працював у майстерні державних замовлень. Весною          1919 року на замовлення Наркомату військових справ України під керівництвом М. Бойчука Седляр та інші учні і послідовники майстра: Тиміш Бойчук, Іван Падалка та Оксана Павленко, розмалювали стіни Луцьких військових казарм. В результаті було створено 14 великих тематичних композицій.

Мистецтвознавець Вікторія Лебедєва писала, що «…в мальованнях Луцьких казарм відчутно кілька оригінальних художніх стилів, у яких виявилися творчі індивідуальності молодих майстрів: близьке до народної творчості обдарування Падалки, задушевний ліризм Тимоша Бойчука, ясний логічний характер Седляревого хисту, гумор і довірливість Павленко».

 

 

Ще студентом Василь Седляр почав викладати. В автобіографії, датованій       1923 роком він писав: «З сiчня 1921 року призначений був радою Академiї інструктором художнiх показових курсiв при Академiї для робiтникiв, дорослих та дітей». У січні 1923 року його призначили керуючим Межигiрським художньо-керамiчним технікумом.

Учень Седляра Пантелеймон Мусієнко, згадував: «Вже в перший рік навчання він нас підкорив системою своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фанатично закоханий в українську ікону й графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог».

Продукція технікуму експонувалася на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі, Берліні, а 1923 року – на Всесоюзній художньо-промисловій виставці в Москві.

 

 

Важливою подією в житті Василя Седляра стала творча подорож за кордон в 1926—1927 рр., організовану Народним комісаріатом освіти, під час якої художник відвідав  Нiмеччину, Францiю та Iталiю. Ця поїздка пізніше стала однiєю з формальних пiдстав для арешту й обвинувачення у шпигунствi й участi в контрреволюцiйнiй органiзацiї.

Перебуваючи у Франції, Седляр відвідав Севрський завод, Національну школу мистецтв і ремесел, а також мануфактуру Гобеленів, де дбайливе ставлення до національних традицій справило на нього сильне враження.

У 1930 році Седляра звільнили з посади директора Технологічного інституту кераміки і скла (так з 1928 р. називався Межигірський технікум). Того ж року митець почав викладати в Київському художньому інституті, невдовзі перейменованому на Київський інститут пролетарської мистецької культури. 

Саме в ці роки (1929-1930) Василь Теофанович створює головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря».

На той час ілюстрування Шевченкової поезії вже мало певну традицію. Проте його об’єктом ставали здебільшого окремі твори. Заслуга Василя Седляра полягала в тому, що він першим проілюстрував «Кобзар» із такою повнотою.

Одним із перших задум художника підтримав Вадим Меллер, який у 1928–1930 рр. був художнім редактором Державного видавництва України в Харкові. Саме для цього видавництва першочергово призначалися Седляреві ілюстрації до «Кобзаря».

Із листів Василя Седляра ми можемо прослідкувати як просувалася його робота над ілюстраціями: «Весніє. Читаю Шевченка. …І якось дуже вже сумно стає… читаю другий том… якось розбуджує особливо сумний настрій. Сьогодня вперше почав рисувати, на тему «Вставайте, кайдани порвіте». Закінчити не пощастило. Це дійсно тяжка робота. Я тілько тепер, коли довелося дійсно взятися за діло, побачив, що за труд, за обов’язок я поклав на себе».

«Сьогодня вирвався з Межигір’я – їздив до Меллера. Показував йому роботи до «Кобзаря». Йому дуже сподобались роботи квачем, особливо до «Царів» та про плахточку. В такому характері мають бути всі роботи. Разом оглянули проекти окладинки і теж договорилися про неї. До першого червня я мушу здати окладинку і хоч з 10 шт. робіт закінчених. Я радий, що з боку Меллера найшов таку підтримку».

«Робота моя дуже кепсько просувається вперед. Одне, що заважали ріжні гості, а друге, якось, видко, перемучився я цими річами. Якось перевтомлена уява. Надто вже багато навантаження і так раптом». 

Нарешті 2 вересня 1929 р. Седляр повідомляє: «Роботу я свою закінчив – 50 великих ілюстрацій та 26 – малих і обгортка – оце те, що зроблено до «Кобзаря». Думаю, що, можливо, доведеться переробляти ще які речі, та це вже потім. Головно, що зараз ужас не вистачає просто якоїсь нервової енергії для роботи ».

 

 

У травні 1930 року, за рік до виходу «Кобзаря» у світ, книжку анонсували в газеті «Харківський пролетар». Дмитро Власюк і Євген Товбін назвали ілюстрації «справжнім пам’ятником творчості поета та великим вкладом до нашої художньої культури. Робота ця вражає своєю епічністю, широким показом теми та проникненням у настрій цілого твору. Всі 75 малюнків Седлярового «Кобзаря» являють собою таке ж органічне ціле, як і «Кобзар» Шевченка. Але вони дають нам Шевченка не романтика, лірика, а поета-бунтаря, поезії якого звучать закликом до визволення всього трудящого люду».

Новий етап роботи над «Кобзарем» розпочався, коли літом 1930 року випуск книжки взяв під своє керівництво художній і технічний редактор київської філії видавництва «Література і мистецтво» Володимир Вайсблат. Він став фактичним редактором обох видань «Кобзаря» з ілюстраціями Седляра.

Перше видання «Кобзаря» з 54-ма чорнобілими ілюстраціями Седляра побачило світ наприкінці лютого 1931 року тиражем  5000 примірників. 

Художник був задоволений результатом своєї праці. Проте він передбачав, що здобуде не лише схвальні відгуки: ««Кобзарь» мій уже продається, тілько поки що ніхто нігде – ні гу-гу. Певно, в скорім часі треба сподіватися наклепів та самої брудної лайки».

Побоювання Седляра виявилися небезпідставними: ««Кобзаря» мого тут у Харкові приймають дуже різно – одні захоплено…, а другі – категорично вороже… Отака-то моя робота».

Відгуки закордонної преси про ілюстрації Седляра до «Кобзаря» були дуже прихильними. Наприклад у варшавському тижневику в рецензії мистецтвознавця П. Еттінгера говорилося, що «Кобзар» офор­­млено «у цілком сучасному стилі, далекому від того декоративно-фольк­­лор­­­­но­­го, який ще недавно переважав в українській ілюстрації».

Тоді ж художник вирішив разом із редактором В. Вайсблатом підготувати ще одне видання «Кобзаря», але вже з кольоровими ілюстраціями. 

Друге видання «Кобзаря» побачило світ у травні 1933 року тиражем        10 000 примірників на відзнаку 120-річчя від дня народження Шевченка. Седляревих ілюстрацій у ньому було вже 62, зокрема 18 кольорових.

 

 

Але книга з’явилася в політично несприятливий час: розпочався антиукраїнський терор, нищилися й підпорядковувалися центрові творчі спілки, що призвело до контролю над українською інтелігенцією. «Кобзар» 1933р.  піддався жорсткій критиці з боку більшовицького режиму. Іван Піскун, майбутній театрознавець, опублікував розгромну статтю про Седляреві ілюстрації до «Кобзаря», обвинувативши митця в «націоналістичному розумінні» Шевченкової поезії та «спотворенні» її «революційного змісту»: «Загальне враження від ілюстрацій сумне ... Характерно – більшість ілюстрацій присвячено тим творам, де з перших років своєї творчості Шевченко романтизував минуле України. Зате зовсім мало ілюстрацій до насичених революційних поезій…» 

Та ще жорсткішою була критика «Кобзаря» 1933 року у статтях  Євгена Кирилюка: «Вступну статтю викритого партією одвертого агента петлюрівсько-фашистського табору А. Річицького передруковано з першого видання без змін… …Хіба з першого її видання не видно було тих неприхованих ріжок антирадянського, брехливоворожого, націоналістичного трактування місця і значення поета-революціонера Т. Г. Шевченка в дожовтневій, класичній українській літературі? Варто було б ще згадати про ілюстрації Седляра... Наша думка про них негативна, вони справляють огидливе враження. Дивишся на виставки РСФРР і бачиш справжнє реалістичне мистецтво, а тут спотворені карикатури, а не реалістичне мистецтво. Тим часом Шевченкові реалістичні поезії повинні оформлюватись у відповідному реалістичному стилі».

Згадали про ілюстрації Седляра до «Кобзаря» і на Пленумі Спілки радянських художників і скульпторів УСРР який проходив в кінці 1933р. З виступу заступника наркома освіти Андрія Хвилі: «…треба рішуче висловитись проти такої трактовки, проти такого формалістичного підходу, якого припустився тов. Седляр, оформлюючи «Кобзаря». Ось ілюстрація до Шевченкової «Катерини». Ми бачимо тут якісь не природні рухи. Бачимо одяг, який нагадує одяг українських магнаток. Ми бачимо ігнорацію обличчя. Ця картинка являє собою сіру пляму, яка нічого не дає, не відтворює тієї доби, про яку Шевченко писав. Ця ілюстрація говорить про те, що автор ігнорує соціальну суть показу тих людей, про яких писав Шевченко. Всі інші ілюстрації до «Кобзаря» йдуть у цьому ж напрямку, в напрямку повної демобілізації, приниження ілюстраціями творчості Шевченка. Безумовно надалі ми повинні поставити хрест над таким оформленням книжок, дитячої літератури та ін. Ми не можемо робити експерименти над багатомільйонними працюючими масами, і тов. Седляр у першу чергу повинен від таких методів своєї творчості рішуче відійти».

Василь Седляр, виступаючи на Пленумі, вимушено погоджувався з «правдивою партійною оцінкою»: «... тов. Хвиля різко критикував мою творчу практику, визначав мої формалістичні збочення й помилки ... необхідно конкретною творчою роботою показати, як хто з нас усвідомив свої помилки і недоліки своєї роботи, як саме в творчій роботі ці помилки виправляються». Художник каявся, що не розібрався вчасно в хибних настановах, які «тягли процес розвитку мистецтва манівцями націоналізму», часто «замаскованого в шати формалізму».

Наступною після «Кобзаря» спільною роботою Седляра та Вайсблата став випуск двотомного альбому «Український революційний плакат», який вийшов в 1932–1933 рр. Упродовж 1930–1936 рр. Седляр оформив твори Г.Шкурупія, І. Франка, В. Маяковського, Франсуа Рабле, А. Головка, книжку Ізраїля Рабиновича «Праця в мистецтві» та ін.

 

 

 

Ілюстрації до книги А. Головка

Політичні процеси в культурному житті перешкоджали нормальній творчій і педагогічній праці Седляра. Про моральну драму Седляра та його колег згадував В. І.Касіян: «Старалися знайти порятунок Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр. Вони разом з іншими бойчукістами створили розписи в Червонозаводському театрі. Фрагменти цих розписів були показані на виставці «Мистецтво Радянської України» в 1936 р.: «Урожай» М. Бойчука, «Відпочинок» І. Падалки і «Дніпрельстан» В. Седляра. Бойчукісти сплачували данину владі й системі, та це не допомогло, були репресовані і автори розписів, і також повністю знищені розписи, стерті зі стін, як і життя людей та їх імена з полотна тогочасної історії».

Василя Седляра арештували 26 листопада 1936 р. в харківському будинку письменників «Слово», де  мешкав художник, й невдовзі доставили до київської тюрми НКВС. Почалися страшні допити.

12 липня 1937 р. Седлярові висунули обвинувачення в належності до нацiонал-фашистської органiзацiї, яка планувала терористичнi акти проти керiвникiв ВКП(б) i радянського уряду, а також у тiсному зв’язку з «контрреволюционерами» Бойчуком, Падалкою, Iваном Мiнкiвським, Iваном Орлом-Орленком. Та попри «офіційну» на той час версію обвинувачення, біографи та сучасники стверджують, що розстріляли художника саме за ілюстрації до «Кобзаря» .

13 липня 1937р. в Києві вiдбувся суд. Закрите судове засiдання Вiйськової колегiї Верховного Суду СРСР засудило Седляра до розстрiлу. Того ж дня вирок було виконано. 

Після арешту й розстрілу Седляра його ім’я викреслили з історії художньої культури України. Усі його монументальні твори в Києві, Харкові й Одесі знищені. Залишилися лише недосконалі фоторепродукції і невелика колекція станкового живопису та малюнка, яка нині зберігається в Національному художньому музеї України в Києві. «Кобзар», ілюстрований Седляром, було вилучено з усіх бібліотек і спалено, а його збе­рігання в приватній книгозбірні прирівнювалося до «антирадянщини».

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов називає ілюстрації Седляра до «Кобзаря» Шевченка унікальними і порівнює їх із фресковим розписом.
«Ці ілюстрації все-таки найкращі з тих, що існують. Тому що тут збіглися два моменти: біблійність Шевченка та іконністьСедляра…».

Рішення про реабілітацію Седляра було ухвалене Верховним Судом СРСР 1 лютого 1958 р.

У 2009р., в Національному музеї образотворчого мистецтва, відбулася перша персональна виставка художника.В цьому ж році видавництво «Дух і літера» перевидало «Кобзар» з вражаючими ілюстраціями Василя Теофановича Седляра.