Степан Йосипович Шкурат
В українській історії є багато людей, майстрів своєї справи. Майстрів неперевершених, які залишили значний слід у своїй галузі. Вони є прикладом для своїх нащадків, прославляючи край, в якому жили. І кожен із нас з великою гордістю пам’ятає і називає їх імена. Для Полтавщини такою людиною є С.Й. Шкурат, який назавжди залишиться в пам’яті народним актором, кінозіркою перших українських кінофільмів.
Ім’я Степана Йосиповича Шкурата – народного артиста України добре відоме і в Україні, і за кордоном. Та перш ніж прийшло визнання, йому довелося пройти стрімкими життєвими дорогами.
Степан Йосипович народився 15 грудня 1885 року в м.Кобеляки Полтавської області у бідній родині. Велика сім’я Шкуратів любила українські народні пісні, всі гарно співали. Отож і він підспівував своїм голосочком-дзвіночком…
Летіли роки. Зростав, мужнів хлопець, допомагав батькам. Степан був старшим серед чотирьох дітей, тому дуже рано, вже після 2-х класів церковноприходської школи, довелося кинути мрію про навчання. Звичайної школи не закінчував. Вчився читати уже в дорослому віці разом зі своїми дітьми. З дитинства дуже любив дивитися вистави мандрівних циркових та театральних труп. Окрім того, у нього був гарний голос. Вокальні дані Степана запримітив кобеляцький псаломщик, який і допоміг юнакові. Хлопець почав співати в церковному хорі. З дитинства Степан мріяв виступати в театрі. Згодом ця мрія привела його до Народного будинку в Кобеляках (1905).
Ні акторської, ні музичної освіти не мав. Ніколи не був членом партії. З 12-ти років наймитував, бо помер його батько, а родину якось треба було годувати. Навчився класти печі. І не було в Кобеляках кращого від нього пічника. За день роботи хлопець одержував усього 20 копійок. Доводилося підробляти на будівельних роботах.
Про це сам Степан Шкурат так згадував: «Пічницьке діло перейшло мені у спадок від діда і батька, котрі завжди брали мене з собою, коли йшли до когось робити піч. Сім’я наша була великою (я був найстаршим з дітей), от і допомагав дідові та батькові прогодувати родину. Про навчання й мріяти не міг. Після смерті батька довелось розпрощатися зі своїм дитинством, йти на самостійні заробітки…»
20-річний Шкурат успішно дебютував на сцені Кобеляцького народного будинку у ролі Миколи в опері «Наталка Полтавка».
З 1905 року Степан Йосипович жив таким життям: удень пічник, в обідню перерву бігав на репетицію, а ввечері – актор.
Валентина Омелянівна Волошина, котра все життя збирала матеріали про нашого видатного земляка згадувала: «У двадцять років Степан Шкурат вперше вийшов на сцену. У Кобеляках він зіграв Миколу. Яким був цей Микола? Він був бурлака, бідовий, та разом з тим – вірний побратим Наталчиного Петра. Я так вважаю, що в будь-якому образі Шкурата переважала народна мудрість, його кмітливість. Недаремно говорять: «В людині талант від Бога, а горе від людей». Такий природний талант Степану Шкурату міг дати тільки Бог».
Валентина Омелянівна народного артиста України Степана Шкурата знала особисто, а її батьки навіть з його родиною товаришували. Батьки Валентини Волошиної були вчителями і викладали в школі, де навчалися діти Степана Йосиповича. Мати Валентини Омелянівни навіть грала разом зі Шкуратом в народному театрі.
В 1910 році на прохання ктитора Святодухівського собору, відомого мецената і купця М.П. Зінченка Степана Шкурата привозять до м.Ромни Сумської області. Зінченко після проведення капітального ремонту собору вирішив запровадити в себе на столичний манер читання під час літургії святого апостола спеціально підготовленим читцем. Довго, по всій Полтавській губернії шукали потрібного кандидата. Послухати, як читає апостола під час богослужінь Степан Шкурат з’їжджалась вся місцева знать як на свято.
З 1910 р. і до останніх днів свого життя Шкурат пов’язує долю з Роменським народним театром, де створює переконливі образи у виставах «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Суєта», «Сава Чалий», «Бурлака» І. Карпенка-Карого, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка. Він мав честь працювати з такими видатними артистами, як Г. Затиркевич-Карпинська, І. Овдієнко, Л. Іскра-Єзерська.
Голос Степана Йосиповича високо оцінив корифей українського театру П.Саксаганський. Приїхавши на гастролі до Ромен та послухавши Степана Шкурата в ролі Карася (опера «Запорожець за Дунаєм»), він заявив тоді привселюдно: «Карася співати не буду, я вчора слухав Шкурата вашого і, мабуть, я йому поклонюсь у ноги». Багато потім розмовляв П. К. Саксаганський зі Степаном Йосиповичем, давав йому поради, подарував люльку. Вона й досі зберігається в Роменському краєзнавчому музеї.
1913 р. місцева газета «Ромен» писала: «У другому громадському зібранні відбувся малоруський спектакль. Йшла драма з малоруського життя «Бурлака» І. Карпенка-Карого. П’єса була зіграна досить жваво. Особливо гарний був Бурлака – С. Шкурат».
У 1918 р. Степан Шкурат познайомився зі скульптором І.Кавалерідзе. А було це так: Іван Петрович Кавалерідзе за своїм проектом споруджував пам’ятник Тарасу Шевченку в Ромнах. Для встановлення постаменту під цей пам’ятник він найняв робітників. Звернув увагу на молодого чоловіка красивої статури, з виразними рисами обличчя, добрими очима, гучним голосом, українською дотепною мовою. Це був Степан Шкурат.
А коли вони познайомилися ближче, Кавалерідзе дізнався, що юнак цікавиться музикою, співає у церковному хорі. Тож не дивно, що Іван Петрович запросив Шкурата до драматичного колективу, яким керував у народному домі в Ромнах. Кавалерідзе відразу запропонував Шкурату провідну роль – Прокопа у виставі «Сватання на Гончарівці».
Заслуга Кавалерідзе в тому, що він залучив Шкурата до професійної акторської діяльності, бо до цього Степан Йосипович був лише актором-аматором.
Пам'ятник Тарасу Шевченку, м. Ромни
Минуло довгих 10 років, Степан Шкурат уже працював у локомотивному депо. І раптом - несподіваний хід долі - 1928 року прямо з депо він був відкликаний режисером Іваном Кавалерідзе до Одеси для зйомок у дебютному фільмі Кавалерідзе «Злива», в якому виконав роль Івана. Таким чином творчий шлях, що розпочинався в самодіяльних театрах, таки привів Степана Шкурата у велике мистецтво.
Чому режисер обрав саме Степана? Та тому, що він «шукав гармонії між символічним образом матері – сирої землі і монументальною постаттю Орача – С. Шкурата». Власне Шкурата режисер обрав «заради спини, заради ручищі його, заради душевної простоти і теплоти, заради широкого обличчя Микули Селяниновича. Щоб і звичайні воли гармоніювали з богатирською постаттю Шкурата, роги їх були подовжені, а ребра затемнені»
На жаль, фільм «Злива» досі вважається втраченим. Існують лише окремі його кадри.
Кадри із фільму «Злива»
1929 року Шкурат познайомився з режисером Олександром Довженком, який був у захваті від його акторських здібностей, вольового обличчя, класичного тембру голосу, товариськості й порядності.
Саме тому режисер запросив Степана на роль Опанаса Трубенка у фільмі «Земля». «Сидячи у світлиці Корсуна (Костянтин Корсун, брат Федора Корсуна, в якого Довженко квартирував) за столом навпроти Степана Шкурата, Довженко уважно розглядав свого співрозмовника. Високий, кремезний. Руки, як весла, а кулаки, мов цеглини. Випукле надбрів’я, глибоко занурені вуглинки-очі. Виділявся Шкурат широкими плечима і дужим басом. Усе, що притягувало Довженка в людях, було в Шкурата: сором’язливість, духовна чистота, природний такт, гумор і працелюбність»
Актор так входив в образ, що плакав на зйомках похорону сина Опанаса Василя, як на справжньому похороні, і не слухав напучення, що це тільки акторська гра. Довженко вважав Шкурата уособленням образу українського селянина.
На той час Степану Йосиповичу було вже 45 років і не було досвіду роботи перед камерою. Але режисер розгледів у ньому талант актора-трагіка і крім «Землі» зняв у фільмах «Іван», «Аероград», «Щорс». У цих стрічках Шкурату вдалося розкрити складні шляхи становлення своїх героїв.
Кадри з фільму «Земля», 1930
Сам Олександр Довженко так писав про Шкурата і про свій фільм: «В «Землі» вмирає мій дід. Шкурат — мій батько. Я — парубок, що сидить з дівкою на призьбі… Як мучивсь я і проклинав адміністрацію, що з’їдала мої нерви, мою душу, всі мої сили своїм нікчемством. Яке розчарування я мав по закінченні картини»…
У 1932 році Степан Шкурат знімається в першому чорно-білому українському звуковому художньому кінофільмі Олександра Довженка «Іван». Цей фільм вийшов на київські екрани 6 листопада 1932 року, а вже у 1934 році отримав нагороду — МКФ у Венеції (приз за найкращу програму, представлену державою).
Степан Шкурат у фільмі «Іван», 1932
1933 року режисери брати Васильєви запросили Степана Шкурата на роль денщика Потапова у фільмі «Чапаєв». Картина мала великий прокатний успіх. Це була одна з кращих ролей актора. Про Степана Шкурата позитивно відгукнулися преса, критика і, звісно ж, глядачі.
Степан Шкурат у фільмі «Чапаєв», 1934
1935 року Шкурат став народним артистом РРФСР. Того ж року Іван Кавалерідзе запросив його на зйомки першого українського звукового фільму «Наталка-полтавка» (по опері Миколи Лисенка) на «молоду» для нього роль Миколи. Степан Йосипович довго сумнівався. Потім, порадившись з Кавалерідзе, погодився. Фільм вийшов 4 грудня 1936 року і 21 день не сходив з екранів в США, що було своєрідним рекордом. «У «Наталці Полтавці» Степан Шкурат створив живий яскравий образ Миколи, який підкоряє своєю енергією та життєлюбством на фоні покірного й нерішучого Петра. Куди тільки дивилася Наталка?» (В.Волошина)
Степан Шкурат у фільмі «Золоті вогні», 1935
4 грудня 1936 року в США відбулася прем’єра першого українського звукового фільму «Наталка Полтавка», де вперше актори співали «під фанеру». Це була екранізація однойменної п’єси Івана Котляревського (аранжування музики Миколою Лисенком). Стрічку відзняв Іван Кавалерідзе
на кіностудії «Українфільм».
Проти його участі у фільмі-опері того ж Кавалерідзе «Запорожець за Дунаєм» (1937) (по однойменній опері Семена Гулак-Артемовського) були деякі заперечення — хотіли узяти оперного співака, але Шкурат пройшов спеціальний оперний курс навчання, витримав іспит і в результаті отримав роль Карася. Драматичний талант, унікальний голос актора, його виконавська майстерність забезпечили безперечний успіх у втіленні цього образу на екрані.
Степан Йосипович говорив, що йому не важко було зіграти простих людей різних спеціальностей. Він підкреслював, що сам є простою людиною, що пройшла чи не всі робітничі професії. Шкурат розповідав: «Як я починав працювати над роллю? Завжди ставив себе в ту ситуацію, в яку сценарист поміщав моїх персонажів і думав, як би я поступив»
Степан Шкурат у фільмі «Вершники», 1939
Під час Другої світової війни Степан Йосипович повернувся на Роменщину, почав виступати в Роменському музично-драматичному театрі ім. Леонтовича. Після війни його деякий час нікуди не запрошували зніматися, засуджували за те, що «співпрацював з окупантами та оунівським підпіллям».
Після війни Степан Шкурат знімався мало, в основному, в епізодах. Він знявся у таких відомих кінотворах, як «Тарас Шевченко», «Тривожна молодість», «Гори, моя зоре!», «Григорій Сковорода», «Дівчина з маяка», «Педагогічна поема», «Дорогою ціною».
Степан Шкурат у фільмі «Тарас Шевченко», 1951
До речі, на початку зйомок «Педагогічної поеми» режисери-постановники Олексій Маслюков та Малгожата Маєвська приїздили до Полтави, щоб пройтися стежками, де ходив великий педагог-новатор Антон Макаренко, де жили і працювали вихованці трудової колонії імені Горького. У свою поїздку запросили й Степана Шкурата, який виконував у фільмі роль одного з керівників Полтавської губерносвіти, та молодих кіноакторів Юрія Саранцева і Євгена Зінов'єва, котрі знімалися у ролях колоністів Буруна та Галатенка.
Степан Шкурат у фільмі «Дорогою ціною», 1957
Його останніми екранними роботами були фільми «Повія», «Українська рапсодія» (1961) та «Вій» (1967), у яких він створив, як і в десятках інших, незабутні народні образи. У фільмі «Повія» (1961) поряд з досвідченим пічником набиралась акторського досвіду молоденька Людмила Гурченко.
Степан Шкурат в фільмі «Повія», 1961
Степан Шкурат у фільмі «Вій» (роль Явтуха), 1967
До кінця життя Шкурат співав у роменському хорі та, незважаючи на старечу неміч, їздив на гастролі до Сум і Києва. Любив співати і в колі близьких — збиралася в будинку вся сім'я, сідали за стіл — і Степан Йосипович заспівував свою улюблену пісню — «Ой, летів орел!»
Дослідниця творчості Степана Йосиповича В.Волошина згадує про Шкурата як про добру і чуйну людину: «Різдво Христове 1971 року я з мамою провела у Ромнах на гостинах у народного артиста України Степана Йосиповича Шкурата. Він радо зустрів нас в своїй оселі. Ми тільки зайшли, він зразу пригорнув до себе мою маму й сказав: «Лесю, яка ти біленька стала». І мені зразу відклалося, яка це тепла, чемна людина. Він не сказав, яка вона сивенька стала, а сказав, яка біленька»
Степан Йосипович любив зустрічатися з молоддю, розповідати про свої перші кроки в мистецтві, про становлення українського кіно. З внутрішнім трепетом молоді артисти, прислухалися до його кожного слова, розуміючи, що проникають в щось незвичайне, небуденне, життєстверджуюче. Надзвичайно чуйно і доброзичливо ставився він до своїх молодших колег по хору. Сучасники Шкурата згадують, як на репетиції молодий соліст розучував нову пісню, Степан Йосипович його довго слухав, а потім зауважив: «Ви гарно співаєте. але треба ще й розповідати. Душею, серцем, жестами, всім єством ви повинні донести до глядача те, про що йдеться у пісні»
Шанувальниками його таланту були провідні кіностудії: студія ім. Довженка, ім. М.Горького, Одеська кіностудія, Українська спілка кінематографістів тощо. На його адресу надходили вітальні слова багатьох відомих людей. Його невістка, Ніна Данилівна Шкурат, нам розповіла, що багато хто приїздив до нього в гості. Одне лише, шкода, що не вели ніяких записів.
Був порядним сім'янином, турботливим батьком. Дружина Глікерія народила йому 13 дітей. Після її смерті Степан Йосипович затужив — ходив на берег річки, довго дивився на воду. Там і застудився, захворів на запалення легенів і помер 26 лютого 1973 р. в Ромнах на вісімдесят восьмому році життя, переживши дружину всього на півроку. В останню дорогу народного артиста провело майже все місто.
Степан Йосипович Шкурат прожив довге трудове і творче життя. Вважав себе щасливим, бо слугував його величності кінематографу рідної України. Фільми, в яких знімався наш незабутній краянин, і сьогодні люблять глядачі.
Степан Шкурат зіграв більше ста ролей у кіно і на сцені. Всього ж на творчому рахунку народного артиста – 36 різножанрових, повнометражних фільмів. Багато років був солістом Роменського заслуженого самодіяльного хору УРСР. Успіх його виступів завжди був дуже великий. Коли питали, в чому його секрет, він лукаво всміхався, погладжуючи вуса, і казав: «А який там секрет, ніякого секрету немає. Треба тільки не грати, а жити перед камерою, сприймаючи чуже горе, чужі страждання, як свої. Так само і радощі».
Як талановитий актор, С. Й. Шкурат користувався великою популярністю і авторитетом у багатьох кінорежисерів. Особливо після співпраці із О. Довженком його запрошували зніматися у багатьох фільмах, пропонували переселитися до Москви, Києва, але він постійно відмовлявся. Лишився вірним Сулі, Ромнам, рідній землі, в якій він черпав наснагу для свого великого і неповторного мистецтва. До останніх років життя слугувала муза високого ґатунку Степана Шкурата рідному народові, українській культурі. Тому не випадково за видатні заслуги у розвитку українського театрального і кіномистецтва С.Й. Шкурату Указом Президії Верховної Ради УРСР у 1971 році було присвоєно почесне звання народного артиста України.
«…Це був чоловік великої душі, з великим серцем… Таких людей зараз немає, і мабуть не буде…» (Н.Д.Шкурат)
Цікаво охарактеризував особистість актора перший його режисер І. Кавалерідзе: «Степан Шкурат міг би бути українським Шаляпіним, коли б мав можливість вчитись, а не змушений був годувати 13 дітей. Актор, що не закінчив консерваторії, не мав театральної освіти, став талановитим виразником ідей того часу, в якому він жив. І в цьому саме його сила і краса».
Уже багато років стоїть питання про відкриття меморіального музею нашого земляка, Степана Йосиповича Шкурата. Будинок його зберігся. І в будинку все, як при ньому було — заходь і насолоджуйся творінням талановитої людини.
На початку 90-х років перед розпадом СРСР Роменський краєзнавчий музей виступив замовником проекту музею в будинку С.Шкурата. Будинок, де мешкав Степан Шкурат - це унікальна культурна та архітектурна пам`ятка XVIII-XIX століть. За свідченнями жителів м.Ромни даний будинок у свій час був церковно-парафіяльною школою.
Оскільки Степан Шкурат співав у церковному хорі, його разом з родиною поселили до даного будинку.
Нещодавно Роменська міська рада опублікувала рішення про перейменування вулиці 4-й провулок Комсомольської на вулицю Шкурата.
З метою популяризації життєвої та творчої діяльності Степана Шкурата створено сайт, який об'єднує небайдужих до питань збереження історичних та культурних цінностей українського народу. Цей сайт буде корисним для всіх, хто цікавиться життєвою та творчою діяльністю геніального, народного артиста Степана Йосиповича Шкурата.