Нестор Феофанович Городовенко – легендарний український хоровий диригент із Лохвиччини, який уславив на весь світ українську народну пісню. Багато років його ім’я було замовчуваним, а то й забороненим, оскільки після Другої світової війни він емігрував до США й продовжив там свою диригентську та хореографічну творчість. Про походження Нестора Феофановича ще за життя ходили легенди. Тільки найближчим друзям він розповідав про своє дитинство. А народився славетний диригент у селі Венслави Лохвицького повіту Полтавської губернії 9 листопада 1885 року.

​

      Зі спогадів літературознавця В. Завітневича, який зустрічався з Городовенком в еміграції, мати Нестора, Василина Мартинівна, була наймичкою у лохвицького лікаря Якова Андріяшева. Він після навчання в університеті у 1884-1885 рр. працював у маєтку професора Московського університету       М. Стороженка на хуторі Мармизівка Лохвицького повіту. Саме в цей час і відбувся романтичний зв’язок молодого лікаря з майбутньою матір’ю Нестора.

      Він закохався у вродливу, доброї вдачі дівчину, якою була Василина, але його батько, дворянин за походженням, не міг дозволити синові, щоб той взяв шлюб із наймичкою-сиротою. І, вказавши їй на поріг, невдовзі вигнав із маєтку. Поверталася тоді вагітна жінка у своє рідне село Венслави на людський осуд і глум, проливаючи з відчаю гіркі сльози. Вона була доброю жінкою. Маючи гарний голос, чудово співала. Знала багато пісень і особливо тих, у яких оспівувалися нелегка жіноча доля.

Батько Василини, Мартин Харченко, був людиною співчутливою і м’якою за характером. Він морально підтримав дочку у складний період життя. До того ж дід Нестора був грамотним, знав напам’ять багато творів Т.Шевченка. Так майбутній видатний хормейстер ще з раннього дитинства прилучився до краси рідного слова, до волелюбної поезії Кобзаря. Про свого діда Нестор Городовенко розповідав історику Марку Антоновичу, з яким підтримував дружні стосунки у Монреалі. Він пригадував незабутні зустрічі з Городовенком, який «захоплююче розповідав йому про своє рідне село, про дитинство, яке пройшло на співучій Лохвиччині».

      Про це розповідав у своїх спогадах і Ф. Федоренко, який був близьким до Нестора і підтримував з ним дружні зв’язки. Так, в одному із листів він писав, що Городовенко у вузькому колі друзів називав себе «виродком» і розповідав, що він «з’явився на світ із лона дуже юної матері».                                               Нестор дуже любив свою матір. «Вона була красунею, а в мене тільки очі такі – сині…», – згадував диригент. З незабутнім образом матері пов’язана і пісня «Та червоная калинонька», записана Нестором Феофановичем від неї у  студентські роки. Вона чи не найпереконливіше передавала всю драму почуттів скривдженої дівчини-покритки.

 

      Та згодом доля подобрішала до Василини, і їй пощастило зустріти такого ж доброго, як і вона, чоловіка. Коли Несторові виповнилося п’ять років, його матір вийшла заміж за Теофана Городовенка. Чоловік також походив з бідняцької родини, наймитував і, мабуть, служив у війську. Так було зазначено в атестаті про закінчення Нестором Лохвицького міського двокласного училища, в якому записано, що він «син солдата». Т. Городовенко і столярував, що давало якийсь заробіток для утримання родини. Разом з чоловіком та сином Василина одразу ж після заміжжя повернулася до Лохвиці.

      Саме тут Нестор навчався в початковій школі та співав у церковному хорі, де вперше помітили його музичні здібності. А особливе і навіть доленосне враження на юнака справила зустріч із М.В. Лисенком, який 1902 року зі своїм хором виступав у Лохвиці.                                                                                          Андріяшев не цурався свого незаконнонародженого сина і за його сприяння Нестор закінчує спочатку Полтавську учительську семінарію, а потім і Глухівський педагогічний інститут, де особливо проявилися його музичні здібності гри на скрипці та в диригуванні. У Глухові, багатому своїми музичними традиціями, Нестор Городовенко організовує свій хор української пісні. Саме тут доля звела хлопця з професором Санкт-Петербурзької консерваторії О. Рубцем, приватні уроки й настанови якого відіграли велику роль у подальшому формуванні Нестора як майбутнього диригента. Та найцікавішим було те, що в нього було своє бачення трактовки кожного твору зокрема, яка давала можливість сприймати його так, «що в людей душі тріщали від емоцій!»   1907 року Нестор Городовенко закінчив Глухівський педагогічний інститут, потім працював у Лохвиці, де викладав співи й керував хорами.

      Ось як Городовенко згадує свою роботу в хорі при Народному домі в Лохвиці: «Це, мабуть, був один із тих хорів, у який я вклав увесь запал, усю любов і екзальтацію та разом з тим багато навчився в інтерпретації народної пісні, бо співаки так правдиво й безхитрісно робили нюанси, що від пісні завжди пахло землею і віковими традиціями українського села».

 

      1909 року наш земляк прибуває до Переяслава і працює в гімназіях міста. Організовує учнівський хор, а також великий дорослий хор аматорів української пісні, в якому було понад 70 співаків. Тоді ж знайомиться із хористами знаменитого композитора Порфирія Демуцького, які приїздили гастролювати до Переяслава, творчо зближується із цим досвідченим українським фольклористом.  1910 року Нестор Городовенко одружується із Анастасією Лагодинською із відомого переяславського вчительського роду Лагодинських. Кілька років подружжя жило й працювало в цьому місті. А 1917 року грянула весняна революція і покликала Городовенків до Києва. Тут Нестор Феофанович працював викладачем 2-ї української гімназії, керівником хорів університету і Всеукраїнської вчительської спілки.  1919 року наш земляк очолив Першу мандрівну капелу Дніпросоюзу, що 1920 року була реорганізована у Державну хорову капелу, згодом – «ДУМКу» («Державна Українська Мандрівна КАпела»).Улітку 1920 року зі своєю капелою Нестор Городовенко здійснив велике гастрольне турне містами і селами Лівобережної України, давши 31 концерт. Особливо цікавою була поїздка капели 1921 року на Переяславщину. Про ці концерти залишив цікаві спогади й спостереження академік Агатангел Кримський: «Виступ перетворився на справжній тріумф. Незважаючи на будень і на втому, народу зібралося кілька тисяч. Після концерту скрізь немає інших розмов – тільки про капелу… Капелу буквально засипали снопами квітів. Артисти капели казали, що вони за все життя не бачили такої вихованої і чулої аудиторії. Місячна ніч була чудова. Концерт затягувався до пізньої ночі».

 

      У листопаді 1924 року за ініціативи Нестора Городовенка та за його безпосередньою участю була проведена Перша Київська Хорова Олімпіада.

Слово про «ДУМКу» ширилося й росло. Навіть у важких 1930-х роках капела залишилася популярною, хоча над відомим диригентом не раз нависала загроза звільнення й арешту. Однак мовби сама доля оберігала митця…

      Під умілою рукою Нестора капела «ДУМКА» набула високої досконалості хорового співу, а слава про неї сягнула за межі України та так, що більшовики набралися сміливості продемонструвати свої досягнення культури в Європі. Зокрема, успішною була поїздка капели до Франції 1929 року. Найбільше захоплення у парижан викликала обробка Нестором Городовенком пісні «Дударик».

      Неймовірними зусиллями, та тільки завдяки українській душі назламного Городовенка, йому вдалося зберегти національний репертуар «ДУМКи» у цей найчорніший період української історії XX століття – до кінця 30-х років. У наскрізь зрусифікованому середовищі, більш як на 80% репертуар «ДУМКи» складався з творів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, Станіслава Людкевича, Порфирія Демуцького, Якова Степового та інших українських композиторів. І в цьому – незаперечні заслуги Городовенка перед національною музичною культурою. У березні 1936 року, щоб якоюсь мірою приховати геноцид голодомору та масові розстріли безневинних жертв українського населення, кремлівські правителі вирішили показати свою «любов» до «братнього» народу і влаштували в Москві «Декаду українського мистецтва». На виступи до столиці було запрошено й «ДУМКу».  За високу виконавську майстерність і значні здобутки на ниві хорового виконавського мистецтва в Москві Нестора Городовенка було нагороджено орденом «Знак пошани», а уряд радянської України присвоїв йому звання заслуженого артиста України.

      Та невдовзі після повернення з Москви, наш земляк попав у немилість до владних більшовицьких структур і тим же урядом його було відсторонено від керівництва капелою. Так кращий диригент країни залишався без роботи й лише через рік його було призначено хормейстером Ансамблю пісні і танцю, керівником якого був П. Вірський.

 

      Творчу діяльність Нестор Городовенко поєднував з педагогічною – викладав у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (від 1930 року), керував його диригентським відділенням.

1941 року, незадовго до окупації Києва німцями, наш земляк виїздить з ансамблем до Харкова, звідти на Донбас і далі на Кавказ до П'ятигорська. А звідти, проявивши неабиякі силу і характер, Нестор Феофанович повернувся до Києва, де разом із П. Гончаровим приступив до керування новоствореною «Українською національною хоровою капелою». Практично капелою займався Нестор Городовенко, а напівсліпий, хоч і надзвичайно талановитий, Гончаров керував церковним хором в Андріївському соборі. Так тривало до 1943 року, коли Українським Центральним Комітетом Нестору Феофановичу було доручено створити «Хор імені М. Леонтовича» в Галичині. Під час Другої світової війни Нестор Феофанович виступав з капелою перед радянськими бійцями. Але сталося так, що на Північному Кавказі у м. П’ятигорську хористи опинилися в оточенні, й Городовенко та частина капели змушені були добиратися до своїх домівок в Україні. Наш земляк зупиняється в Києві, а через деякий час його запрошують до Львова на конкурс хорів Галичини, організований влітку 1943 року.Звістка про приїзд славетного маестро облетіла місто. Львів’яни з нетерпінням чекали виступів хору імені М. Леонтовича під орудою Н. Городовенка. Концерт відбувся 27 грудня 1943 року в оперному театрі, переповненому глядачами.

      «Тріумф Нестора Городовенка!» – під таким заголовком вийшли тоді місцеві українські газети. Композитор Станіслав Людкевич підійшов до Нестора Городовенка й сказав: «Несторе, ти краще виконав, ніж я написав!» Саме у Львові наш земляк познайомився з Григорієм Китастим та Іваном Багряним, з якими його об'єднували дружні стосунки.                                                        

      Радянські війська наступали, і Нестор Городовенко не був упевненим, чи його цього разу пощадить каральна сталінська машина. А тому вирішив їхати далі в Європу зі своїми хористами. Разом із капелою бандуристів Григорія Китастого потягом вони рушили на Захід – через Ужгород, Будапешт, Прагу, Відень…

      Зрештою, опинилися в містечку Авсбург поблизу Мюнхена, де наприкінці 1945 року організувався новий хор Нестора Городовенка «Україна». Для нього маестро розшукував знаних йому співаків по всій Європі. До улюбленого диригента прибували його співаки. А також і ті нові артисти, що опинилися серед українських біженців

      З цим хором Нестор Городовенко ще три роки концертував Німеччиною, виступаючи в таборах для переміщених осіб, чим приносив духовну насолоду біженцям із України.

​

      Основним репертуаром колективів Нестора Феофановича завжди були хорові обробки українських композиторів М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, М. Гайворонського, які у своїй творчості наслідували кращі традиції Київської школи. Але хоч він духом і серцем відчував українську пісню, сам ніколи не брався за її аранжування, заявляючи, що краще Леонтовича не напише. У грудні 1948 року митець із дружиною прибуває до Канади. Городовенки не мали ні свого окремого будинку, ні заощаджень у банку, жили скромно. Найбільшою радістю цієї родини була українська пісня. Й водночас їх супроводжував смуток – туга за Україною. У Монреалі Нестор Городовенко з канадських українців створив любительський хоровий колектив, який знову ж таки назвав «Україною». Цей колектив ще протягом 14 років був найкращим українським хоровим колективом Канади. Через кілька місяців наш земляк відновлює концертну діяльність. Ще через деякий час вийшло шість платівок, які успішно розійшлися.

      У 50-60-х роках Городовенко багато зробив для популяризації української народної пісні на американському континенті, а особливо – в Канаді. Молоді співаки, які тоді працювали зі славетним диригентом, згадували, що за вдачею він був досить вимогливим, а часом і суворим, але з іншого боку – чуйною людиною, готовою допомогти всім, чим лише міг. Наприклад, акомпаніаторка хору «Україна» Любов Жук якось захворіла, і Нестор Феофанович прийшов відвідати її, однак дівчина спала. І тоді на столику маестро залишив букет квітів із запискою «Дитинко, я приніс тобі квіти, які ростуть в нашому українському степу. Вони тебе оздоровлять». Митець розумів, якою важливою для молодих співаків, відірваних від Батьківщини, є моральна підтримка.

 

      Іще приклад – до Городовенків прийшов молодий співак Григорій Улицький, якому в той час треба було переночувати, зголоднілий і сумний. Нестор Феофанович приготував вечерю, а потім постелив ліжко. Коли хлопець начебто задрімав, Городовенко поправив ковдру, погладив по голові і легенько поцілував. А юнак почув, пригадав свого репресованого батька й заплакав… У рідні краї листів з еміграції Нестор Городовенко не писав, щоб, за його словами, не наражати своїх родичів і друзів на небезпеку, яка могла їм бути від всюдисущого КДБ. Востаннє зі своїм хором Нестор Феофанович виступав навесні 1963 року, а невдовзі тяжко захворів. У лікарні його відвідав знаменитий керівник ансамблю танцю УРСР Павло Вірський, якого Нестор Городовенко розпитував про тогочасне життя в Україні, про святкування 150-річчя народження Тараса Шевченка. Заступник  Городовенка – Валентин Кохно згадував, що коли Вірський встав, то побачив, як Нестор Городовенко гірко плаче…                          Улітку 1964 року за дорученням музичного журналу «Вісті» до Монреалю приїхала журналістка Олександра Костюк і застала нашого земляка важко хворого. Він уже ледве ворушив устами, але все ж таки радий був зустрічі. На якийсь час ще загорілися його втомлені очі, кволою рукою змахнув непрохану сльозу і сказав, даруючи кореспондентці світлину: «Ось тут поставте 24 липня 1964 року, а я підпишуся» й додав: «Можу спокійно вмирати – хай молодь виношує засіяні нами зерна!» А менше ніж через місяць, – 21 серпня 1964 року, його не стало. Поховали митця в Монреалі на цвинтарі Монт-Роял. На скромному гранітному надгробку викарбувано слова Тараса Шевченка, які покійний час від часу повторював: «Свою Україну любіть!»

 

      Його дружина Анастасія Городовенко-Лагодинська пережила свого чоловіка майже на шістнадцять років. У 1967 році їй було дозволено відвідати Київ, де мешкала сестра Ганна, але не дали дозволу відвідати ні Лохвицю, ні Переяслава, куди, за її словами, «рвалося згорьоване серце Нестора». Вона повторювала його слова-бажання: «Походити б іще рідними стежками… Якби міг, то й просто звідсіля пішки б пішов…»

      Нестор Городовенко належить до тих багатьох особистостей, які незаслужено забуті або маловідомі в Україні. Лише у 90-х роках ХХ ст. стали з’являтися публікації про митця. Зокрема, влітку 1997 року чорнухинська газета «Нова праця» опублікувала нарис-хроніку «Повернення Нестора».

Дещо раніше, 1980 року, в далекій Канаді було випущено поштову марку на честь славетного диригента.

      Грунтовними розвідками про Нестора Городовенка й відродженню пам’яті про нашого славетного земляка маємо завдячувати Георгію Шибанову. Його монографія «Нестор Городовенко. Життя і творчість» у кількості всього тисячу примірників була видана 2001 року в Києві у видавництві імені Олени Теліги. Громадська організація «Народна Рада Лохвиччини» розробила низку заходів із гідного вшанування пам’яті видатного диригента і послідовно впроваджує їх у життя. У с. Венслави, на малій Батьківщині митця, перейменовано вулицю Степову і провулок Степовий на вулицю і провулок  Нестора Городовенка.

У с. Риги, на фасаді колишньої земської школи, побудованої за проєктом талановитого архітектора Опанаса Сластіона, встановлено меморіальну дошку, присвячену Нестору Городовенку.                           Влітку 2019 року в Лохвиці був проведений Перший фестиваль народної творчості ім. Нестора Городовенка, який, по-суті, став обласним, адже в ньому взяли участь художні колективи шести районів Полтавщини.

Хоч і поволі, поступово, але Нестор Феофанович повертається до Батьківщини, до своїх земляків, до своїх стежок.