Антон Лукич
Омельченко
А чи знаєте ви, хто з українців уперше ступив на Південний полюс? Хто з наших земляків відвідав Антарктиду та отримав світову славу?
Його портретом прикрасили українську антарктичну станцію «Академік Вернадський». На березі Оутса є бухта, яку назвали на його честь. На острові Росса є скеля, яка носить його ім’я. Мова йде про Антона Лукича Омельченка, члена Королівського географічного товариства, учасника британської експедиції Роберта Скотта.
1883 року в сім’ї малоземельних селян народилася сьома дитина – Антон. Сталося це в с.Батьки Зіньківського району, що на Полтавщині. Із 10 років хлопчик почав випасати овець і кіз. Пізніше працював у власника кінних заводів – поміщика Михайла Адамовича Пеховського. Поміщику подобалося, як Антон пас худобу, тому й доручив йому доглядати за кіньми. Згодом власник допоміг юнаку вивчитися на жокея. Пізніше Михайло Адамович навіть усиновив Антона.
Наприкінці 19 століття кінний бізнес приносив великі прибутки. Власники коней постійно брали участь у виставках, щоб вигідно показати своїх красенів майбутнім покупцям. Наш земляк часто виступав із кіньми на виставках, брав участь у кінних перегонах і вигравав призи, вчився в найкращих тренерів з Англії та став майстром у цій професії.
Після смерті Михайла Пеховського всі його багатства успадкував полковник Микола Ведерніков. 1904 року він поїхав на Далекий Схід, забравши з собою Антона. У дорозі полковник помер. А що ж наш Антон Лукич? Він самостійно дістався до Владивостока. Там, на місцевому іподромі, Антон Омельченко влаштувався жокеєм.
Саме тоді британець Роберт Скотт готувався до підкорення Південного полюса. Для перевезення учасників експедиції та їхніх речей йому потрібні були гончі собаки та маньчжурські коні. Роберт Скотт попросив свого помічника Генрі Мірза знайти досвідченого конюха. Антон Лукич умів доглядати за кіньми, не скаржився на здоров’я, знав англійську мову, тож кращого конюха годі було й шукати. Генрі купив 20 коней і попросив Антона Омельченка супроводжувати цінний вантаж до Нової Зеландії, той погодився. Так наш земляк увійшов до складу експедиції, яка вирушила завойовувати холодну Антарктиду.
Ця експедиція тривала більше року. Багато часу зайняла підготовка до неї. Настав час вирушати в далеку дорогу. Спочатку мандрівники зупинились у Японії, де перейшли на пасажирський корабель. Прибувши до Нової Зеландії, вони на деякий час там затрималися. Саме тут Антон Омельченко вперше зустрівся з Робертом Скоттом. На цьому його мандрівка могла б і закінчитися, але Антона Лукича включили до групи дослідників. Через деякий час з’ясувалося, що наш земляк страждає на морську хворобу. Морська вода – єдине, чого боявся. Він думав, що там живе нечиста сила. Щоб задобрити її, кидав у воду цигарки. Подорож тягнулася дуже довго, дослідники перепливли Тихий, Атлантичний та Індійський океани.
4 січня 1911 року перший українець прибув до берегів Антарктиди. Саме звідси почалася дорога до Південного полюса. Учасники експедиції почали будувати базу. Антон Лукич не лише доглядав за кіньми, але й допомагав команді. Він встановлював тимчасові табори та склади з усім необхідним, робив зачіски членам експедиції, адже мав досвід із кінськими гривами, куховарив, допомагав фотографу носити важке обладнання.
У вільний час Антон Омельченко любив грати у футбол, співати, танцювати або грати на музичних інструментах. Англійський дослідник Антарктиди Апслі Черрі-Гаррард у своїх мемуарах підтвердив любов Антона Лукича до танців. А ще відомо, що наш земляк майстерно танцював гопак. Один із його танців навіть зняли на відео (див. Радимо подивитися).
Та все ж найбільше йому подобався футбол. Гріффіт Тейлор, учасник експедиції, англійський географ, згадував: «Антону в голову прийшла ідея, і він весело вибивав м’яча на середину поля, де б він не опинився. У першому таймі почалася завірюха, яка допомогла нашій стороні виграти. Заметіль ледь не здувала м’яч з льоду. Вітер піднявся до сорока миль на годину і створив сніговий перемет на нашому боці, тому, природно, ми виграли з перевагою у 3 голи».
У жовтні 1911 року експедиція вирушила до полюса. Антон Лукич з кіньми дійшов аж до середини льодовика Росса. Рухатися далі коні вже не могли, тому українець змушений був повернутися з ними на базу. Шість сміливців на чолі зі Скоттом пішли вглиб континенту на лижах. На жаль, ці відчайдухи не повернулися. Вони дійшли до омріяної цілі, але побачили там прапор Норвегії. Роздратовані та виснажені чоловіки посунули назад, але через нестачу їжі та втому, нестерпний холод та хвороби, загинули в дорозі до узбережжя.
В Англії тих членів експедиції, що зуміли вижити в надскладних умовах, вважали національними героями. Українцю ж пощастило не тільки пережити холодну зиму, але й повернутися додому. Антон Омельченко жив у таборі аж до самісінької весни. Потім помандрував у Нову Зеландію. Тільки після повернення додому він дізнався про трагічну смерть учасників експедиції Роберта Скотта.
Як же склалася подальша доля Антона Лукича? На жаль, відомостей небагато. Відомо, що в роки Першої світової воював на фронті, потім повернувся до рідного села. Біля старого будинку звів хату, почав господарювати, одружився. Наш земляк працював звичайним листоношею. Односельці Антона Омельченка згадували, що той любив читати лекції в клубі смт. Опішні. На ці лекції приходило багато слухачів.
За свідченням нащадків, Антон Лукич відвідав зустріч полярників, що відбулася в Лондоні. У королівському палаці був влаштований урочистий прийом, учасником якого став і Антон Омельченко. Медаль він отримав із рук самої англійської королеви. Також йому призначили довічну пенсію та зарахували членом Королівського географічного товариства Великобританії. Пенсію Антон Лукич отримував до 1927 року, доки між СРСР і Великобританією не погіршилися відносини.
Сім’я географа зберігає багато історій та спогадів про нього: хтось зі знайомих бачив, що він їздив верхи, стоячи на коні руками, хтось згадував, що він ніколи не хворів, а як здоров’я погіршувалося, то брав мішок, набитий землею, та й бігав із ним, доки піт не зійде, а потім обливався водою з криниці, також казали, ніби він міг розгадувати сни. А з експедиції Антон Лукич привіз із собою багато фотографій, завішав ними стіни в хаті, любив їх усім показувати.
Наш земляк мріяв написати книжку про свої мандри. Якось трапилася така можливість. До нього прийшов невідомий чоловік, назвався кореспондентом полтавської газети «Більшовик» і запропонував написати книгу про його подорож. Антон Лукич дуже зрадів, зібрав усі свої нотатки, зняв зі стін фотографії та віддав усе це незнайомцю, ще й сам відвіз його назад до Полтави. Але книжка так і не вийшла, як і «кореспондент» більше не виходив на зв’язок. Пізніше Антон Омельченко зрозумів, що це був шахрай або представник радянської влади.
Моторошна історія про відомого географа пов’язана з його смертю. Родичі згадували, що в останній день свого життя чоловік сказав рідним, що сьогодні помре. Він умився, одягнув нову сорочку та сів на порозі свого дому, щоб почитати газету. Серед ясного неба з’явилася кульова блискавка і вдарила чоловіка в плече. Життя українця, який першим ступив на берег Антарктиди, обірвалося в 1932 році. Про це написано в усіх джерелах про мандрівника, проте один із синів здогадувався, що цю легенду могла вигадати його мама, а насправді його вбили чекісти. У роки Другої світової війни хтось украв і медаль Антона Омельченка.
Внук і правнук Антона Лукича пішли за його стопами. Вже за часів Незалежності внук Віктор брав участь у трьох українських антарктичних експедиціях до станції «Академік Вернадський», а правнук Антон – двічі.
Пам’ять про Антона Омельченка зберігають у його рідному селі. З ініціативи жителів центральна вулиця села носить його ім’я. У 2020 році біля будинку старостату спорудили скульптурну композицію «Антарктида». Основу пам’ятника прикрашає камінь, який з Антарктиди привіз онук Віктор.
Радимо прочитати:
Вони були першими [Текст] : бесіди з учнями / підгот. Г.Давидова // Позакласний час. – 2013. – № 1-2. – С. 75-88.
Колісніченко, Захар. Перший українець в Антарктиді: він ішов поряд із Робертом Скоттом і вижив [Текст] / З. Колісніченко // Козельщинські вісті. – 2021. – № 1/2. – С.4.
Передерій, Л., Чепіль, М. В експедиції Роберта Скотта на Південний полюс брав участь полтавський хлопець Антон Омельченко [Текст] / Л. Передерій, М. Чепіль // Вечірня Полтава. – 2001. – № 18. – С.1.
Передерій, Л. Наш земляк Віктор Омельченко повернувся з Антарктиди, де 90 років тому побував його дід Антон з експедицією Роберта Скотта [Текст] / Л. Передерій // Вечірня Полтава. – 2002. – №16. – С.1.
Устименко, Олена. Історія полтавця, який долучився до експедиції з підкорення Полярного полюса [Текст] / О. Устименко, В. Дряпак // Полтавська думка. –2020. – №4. – С. 9.
Радимо подивитися:
(Антон Омельченко танцює на борту корабля «Терра Нова»)
Інтернет-джерела: