Народився 30 травня 1920 року в селі Дячкове, Диканського району, у сім’ї інженера та домогосподині. Зростав Борис серед чарівної природи, яку описував у своїх творах Микола Гоголь. Навчався майбутній художник у сільській початковій школі. А коли хлопчику було 10 років, разом з батьками він переїхав до Полтави. Основами художньої грамоти оволодів під керівництвом талановитого художника й педагога Матвія Донцова, який помітив неабиякі здібності учня до художнього мистецтва. Водночас із навчанням у майстерні Донцова хлопчик ще й відвідував художню студію при Палаці піонерів. Борис обожнював свого вчителя – переймав у нього не лише художнє вміння, а й найцінніші людські риси. З часом їхні відносини переросли у щиру дружбу, яка тривала все життя.

Після закінчення школи юнак був упевнений у тому, що стане художником. Освіту здобував у Харківському та Київському художніх інститутах. В Києві він займався в учбово-творчій майстерні професора Олексія Шовкуненка. Борис був найкращим студентом курсу, єдиним «рєпінським» стипендіатом.

Коли почалася війна, молодий художник пішов добровольцем на фронт. У 1942 році був поранений і тяжко контужений. Після одужання продовжував навчання в Самарканді (Узбекистан). Студенти поміж собою називали Бориса «українським Левітаном», бо йому найкраще давалися пейзажі.

В 1951 році чоловік закінчив аспірантуру при Інституті монументального живопису і скульптури Академії архітектури УРСР, захистив кандидатську дисертацію, став доцентом. Також був молодшим співробітником Академії будівництва та архітектури України. Згодом його прийняли до Спілки художників СРСР.

З 1968 року Борис Микитович викладає живопис, композицію та малюнок у Київському художньому інституті. Крім того, навчає дітей та молодь образотворчого мистецтва при Будинку архітектури та у Київському музеї. Через шість років художник переїжджає до Ірпеня, де продовжує освітянську роботу. За сорокарічну педагогічну практику він виховав декілька тисяч студійців.

В березні 1975 року художник одружується. Любов Іванівна, обраниця Бориса Піаніди, в той час працювала на Полтавській швейній фабриці. Жінка часто навідувалася до будинку Донцова. А з Борисом Микитовичем вони були близькі знайомі, бо спілкувалися більше десяти  років. Того ж року художник отримує у спадок будинок Матвія Донцова. Разом із дружиною він переїжджає в Ірпінь, де створює музей свого вчителя. Подружжя навіть проводить для охочих екскурсії будинком художника.

На замовлення Бориса Піаніди було виготовлено і встановлено на фасаді музею-садиби меморіальну дошку художнику Донцову. Крім того, тут з’явилися унікальні карнизи з маєтку генерального судді Гетьманщини Василя Кочубея, виготовлені з червоного дерева й інкрустовані перламутром. Їх свого часу винесла з палаючої будівлі мама художника Ксенія Олександрівна, яка працювала в Кочубеїв нянею.

Завдяки Борису Микитовичу в Дячковому та інших селах Полтавщини з’явилися картинні галереї, а в місті Полтава засновано меморіальну кімнату художника Григорія Мясоєдова. Півстоліття тісно співпрацював з Полтавським художнім музеєм (галереєю мистецтв) ім. М. Ярошенка. Його картини зберігаються в художніх музеях і галереях Києва, Полтави, Миколаєва, Дніпропетровська, Севастополя, Сум, Донецька, Бердянська, Горлівки, Лебедина; в краєзнавчих музеях Богуслава, Кіровограда, Путивля, Чернівців, Диканьки; в музеї-заповіднику Т. Шевченка в Каневі.

Також Борис Микитович обрав для себе найвідповідальнішу ділянку громадської роботи – доглядати могили художників-ветеранів. Саме він упорядкував могилу Федора Кричевського: зробив власноруч мозаїчний рельєф та прикрасив квітами. І це в той час, коли ім’я митця заборонялося навіть згадувати.

Борис Піаніда брав участь у численних виставках, експонував свої картини в Полтаві та Києві. Він є автором багатьох тематичних полотен, портретів, натюрмортів, пейзажів, серед яких: «Натурниця в циганському вбранні» (1946), «Переправа ковпаківців через Дніпро» (1947), «Осінній вечір» (1966), «Прапороносець» (1968), «Зима. Троїце-Сергіївська лавра» (1974), «Автопортрет» (1975), «Вітряний день» (1977), «Натюрморт» (1978) та інших. До речі, саме Борис Піаніда розписував у 1960-х роках фоє будинку культури в селі Моринці.

По собі залишив не лише художню спадщину – з-під пера Бориса Микитовича вийшли книги спогадів про Федора Кричевського та Матвія Донцова, а також понад 250 теоретичних та критичних статей з питань образотворчого мистецтва та синтезу мистецтва й архітектури.

Художник Василь Забашта згадував, що Борис Микитович належав до категорії безвідмовних людей, котрі за будь-якої зайнятості нікому ні в чому не відмовляють, завжди приходять на допомогу іншим. А безкорисливість, чесність, чуйність, доброта й відповідальність були основними рисами його характеру.

Останні роки життя Борис Піаніда дуже хворів – давалися взнаки поранення й контузія. Перед смертю він заповів поховати його в Ірпені біля Матвія Донцова. 8 березня 1993 року заповіт було виконано: після кремації урну з прахом поховали в ніші біля могили його друга й наставника.