Василь Степанович Гнилосиров
Чи знаєте ви, хто є засновником першого народного музею Кобзаря – Тарасової світлиці? Василь Степанович Гнилосиров, журналіст, фольклорист, талановитий педагог, публіцист, просвітник, письменник, відомий у літературі під псевдонімом Гавриш.
Народився він у 1836 році в Ганжівці Кобеляцького району Полтавської області. Його батько – Антон Григорович Гавриш – відставний гусарський полковник, а мати – Наталя Яківна Ганжа – дворянка. Про пологи нікому не повідомляли, тому що Василько був позашлюбним сином. Наступного дня Антон Гавриш сів на коня й верхи повіз хлопчика в село Кленове. Управителем у цьому селі був Степан Андрійович Гнилосиров, який жив зі своєю дружиною Явдохою Іванівною. Так ось, 22 березня, рано-вранці до будинку цих добрих людей і підкинули дитину. З того часу Гнилосирови стали справжніми батьками немовляті.
Хлопчикові, можна сказати, пощастило так, як може пощастити раз у житті. По-перше, він потрапив у надійні руки, по-друге, його батьки виявилися настільки люблячими й доброзичливими, що далеко не кожна рідна дитина отримувала стільки ніжності, ласки й любові, як отримував він.
Василько ріс у повному достатку, але разом з тим не зніженим і не хвалькуватим, добре вихованим. Він любив гратися з сільськими дітьми, вмів доглядати за худобою, допомагав старшим. Грамоті навчався в дяка. Мама навчила його співати українських народних пісень, а батько – козацьких дум.
Коли хлопчику виповнилося 8 років, батьки подарували йому «Кобзар». Василько настільки полюбив вірші Тараса Шевченка, що не міг прожити без них і дня. З того часу він почав писати вірші. Знав «Кобзар» практично від першої до останньої букви й часто на концертах та вечірках читав поезії Тараса Григоровича.
Далі було навчання в Полтавській гімназії, де юнак все більше й більше дізнавався про Тараса Шевченка. Вчителем літератури в нього був поет і байкар Левко Боровиковський. Та все ж найбільший вплив на подальше життя Василя Гнилосирова мав учитель каліграфії та малювання Федот Леонтійович Ткаченко. У свій час вони з Шевченком разом жили в одній квартирі, навчалися в Академії мистецтв. Наш земляк любив слухати розповіді Федота Леонтійовича про поета.
З 1857 року Василь Степанович навчався в Харківському університеті. Його улюбленим учителем був Олександр Потебня, мовознавець і фольклорист. Вони потоваришували, разом були учасниками Харківської громади, відкрили в місті 4 недільні школи. З 1860 року Василь Гнилосиров на громадських засадах виконував обов’язки розпорядника, вчителя й вихователя в недільній школі, входив до педагогічної ради, яка керувала всіма недільними школами.
Однією з головних проблем тогочасного навчального процесу була мала кількість підручників, написаних українською мовою. Ось чому члени громади й самі їх писали. Василь Степанович від імені Харківської громади звернувся до Тараса Шевченка з проханням допомогти організувати освітній процес у недільних школах. Тарас Григорович виконав прохання вчителя й надіслав у харківські недільні школи три тисячі екземплярів власного «Букваря». Цей подарунок вразив своєю щедрістю. Громадівці надіялися, що Тарас Шевченко й надалі буде допомагати їм розвивати український рух. Але їхні сподівання не здійснились через раптову смерть поета. Василь Гнилосиров разом з однодумцями вшановували пам’ять великого поета: налагоджували зв’язки з громадами інших міст, організовували літературно-музичні вечори, на яких збирали гроші на видання творів Тараса Григоровича та закупівлю його «Букваря».
Наш земляк присвятив життя поширенню творчості Тараса Шевченка. На канікулах він їздив із книгами по ярмарках Харківської й Полтавської областей, де не тільки продавав їх, а й читав селянам вірші, вів із ними бесіди, знайомився ближче з народним побутом, звичаями, традиціями, фольклором. На цих ярмарках Василь Степанович збирав гроші на видання українських книжок. Про це крамарювання він дуже мальовничо розповів у нарисі «П’ять днів із життя харківського студента». У 1861 році наш земляк мандрував разом із Пантелеймоном Кулішем.
Василь Гнилосиров із товаришами розповсюджував українські «метелики» – невеликі науково-популярні книжки, де в доступній формі йшлося про цікаві природні явища, а також були короткі оповідання на різні теми. «Метелики» Пантелеймон Куліш виготовляв у своїй друкарні.
1861 року Василь Степанович через нестачу коштів припинив навчання в університеті. Тоді ж він склав іспити на посаду вчителя. Йому дуже хотілося вчителювати та присвячувати більше часу коханій Надійці.
Наш земляк усе життя працював учителем. Він мав талант доступно пояснювати складне, тому його й любили учні. Спочатку вчителював у повітовій школі в місті Охтирка, згодом був викладачем латини на Харківщині, а з 1870 року – у місті Звенигородка Черкаської області.
1873 року Василь Гнилосиров переїхав до Канева, щоб, за його словами, «поширювати освіту серед народу». Тут він працював учителем історії та географії Канівського міського двокласного училища, а потім став його директором.
У Каневі наш земляк постійно опікувався могилою свого улюбленого поета. Тараса Шевченка було поховано на Чернечій горі, яку згодом стали називати Тарасовою.
Цікаві факти! Чи знаєте ви, чому Тарасову гору раніше називали Чернечою? Річ у тому, що в XVI столітті в Каневі звели монастир, у якому мешкали безпритульні та поранені козаки, за якими доглядали ченці. Гора знаходилась на території монастиря. Вона одержала свою назву на честь ченців, котрі гуляли її схилами.
А чи знаєте ви, що Тараса Шевченка не відразу поховали на Чернечій горі? Спочатку поета було поховано в Петербурзі. Лише через два місяці Кобзаря перепоховали в Каневі, як він і заповів.
Тоді ж на горі встановили дерев’яний хрест, і тільки завдяки Василеві Гнилосирову стоїть той пам’ятник, який можна побачити сьогодні. Він є найбільшим пам’ятником Тарасові Шевченку у світі.
Щоб добратися до вершини Тарасової гори, потрібно пройти 392 сходинки. Проте це не так виснажує, як ви можете подумати, адже на всіх сходинкових майданчиках є лави для сидіння. Тож навіть діти зможуть дістатися до вершини!
Приємний сюрприз: уздовж сходів розташовані колонки, з яких лунає українська музика.
Василь Гнилосиров брав участь у всіх подіях, які відбулися на могилі поета з 1873 року й до кінця 19 століття, про що детально написав у спогадах «До історії могили Т. Г. Шевченка». Йому боляче було дивитися на необгороджений курган Шевченка, де паслася худоба, на гнилий хрест. І хоча Варфоломій Шевченко (троюрідний брат Кобзаря) платив владі за земельну ділянку під могилою поета, ніхто за нею не доглядав. Наш земляк даремно звертався до місцевої влади. У 1882 році, коли впав хрест на могилі, Василь Степанович написав і розіслав у газети статтю, де повідомив про збір коштів на догляд за місцем поховання Тараса Шевченка. На щастя, українцям швидко вдалося зібрати необхідну суму: 6000 карбованців!
Завдяки старанням Василя Гнилосирова членам громади пощастило викупити землю під могилою Кобзаря та прилеглу до неї ділянку. На зібрані гроші поставили чавунний хрест, поруч побудували хату. В одній кімнаті мешкав Іван Ядловський, який доглядав могилу поета, в другій – наш земляк організував Тарасову світлицю, яка стала першим у світі народним музеєм Тараса Шевченка.
Місцеві жителі допомагали вчителеві прикрашати музей. Їм хотілося вшанувати пам’ять Кобзаря. Вони поприносили до світлиці рушники, портрети поета, вишиті ікони, букети зі штучних квітів, книжки й навіть бандуру.
До будинку навідувалось багато людей. Гості заворожено розглядали інтер’єр Тарасової світлиці. Там майже не було особистих речей поета, не було його рукописів і гравюр.
Василь Гнилосиров мріяв у пам’ять про Кобзаря відкрити в Каневі «Тарасову школу». Вчитель навіть організував збір коштів на її будівництво. Але школа так і не з’явилася, адже канівські чиновники не захотіли виділити землю під неї.
У 1893 році наш земляк започаткував спеціальну Книгу відвідувань для підписів туристів на могилі Тараса Шевченка. Але в Тарасову світлицю книга потрапила тільки через 4 роки. Чому так? Не було дозволу місцевої влади. Першим у цій книзі з’явився підпис українського композитора Миколи Лисенка.
Цікаві факти. Запис у Книзі відвідувань залишив і В’ячеслав Чорновіл, земляк Тараса Шевченка: «Це – хата мого дитинства… Така самісінька була у моєї бабусі. У таких хатах виростала, боролася, страждала й відроджувалася Україна. Слава нашому народові, що витримав, що вистояв і, що завжди буде!».
Леся Українка привезла в Тарасову світлицю вишитий рушник, щоб прикрасити портрет Кобзаря.
1880 року музей відвідав Іван Нечуй-Левицький, 1889 року там гостювала Катерина Білокур, яка хотіла почути думку про своє малювання, 1890 року пам’ять поета вшановував Михайло Коцюбинський.
У 1930-х роках Тарасову світлицю розібрали й побудували сучасний музей. У серпні 1991 року відкрили відновлену хату. Який вигляд вона має зараз? У світлиці всього дві кімнати. У першій знаходиться музей пам’яті Тараса Шевченка. А в другій кімнаті все має той же вигляд, що й за життя Івана Ядловського, який не тільки доглядав могилу поета, а й гостинно приймав відвідувачів.
Василь Гнилосиров постійно розповідав своїм учням про життєвий і творчий шлях Тараса Григоровича, залучав до цих бесід рідних і друзів поета. Упродовж усього життя педагог підтримував зв’язок зі своїми учнями. Як тільки міг, допомагав їм – і матеріально, і морально, тішився їхніми успіхами. Коли наш земляк прочитав у часописі вірш Якима Самотнього, то розплакався з радості, як мала дитина.
Василь Степанович хотів побудувати на Тарасовій горі український дендрарій. У 1880-х роках він власноруч накреслив план насаджень: тополі, калина, рожі… Але цій мрії так і не судилося здійснитися.
Літературна спадщина Василя Гнилосирова невелика. Частина з неї була надрукована в журналах під псевдонімом Гавриш. Окремими книжками вийшли поема «Закохана», казка «Царівна-русалка» та збірка оповідань. Велику цінність має його щоденник, де є багато цікавих фактів та незвичайних спостережень. Він є справжнісіньким дзеркалом того часу: 12 загальних зошитів, списаних дрібним та нерозбірливим почерком. Щоденник опублікований лише невеличкими фрагментами в різних журналах. Ще й досі науковці працюють над його розшифруванням. Повне видання щоденника допоможе простежити за розвитком національного руху в Україні.
Ще в 1888 році мовознавець Олександр Потебня сварив свого друга за те, що той не займався письменницькою діяльністю. Василь Степанович жалкував, що так склалося його життя, що він дуже мало написав, бо змушений був заробляти на шматок хліба.
Учителя шанували та любили учні. Він не мав доган на роботі, проте за ним постійно стежили через його просвітницьку діяльність. Чиновники ледь дочекалися, щоб відправити педагога у відставку в 1895 році. Тільки думки про забезпечення сім’ї змусили Василя Степановича попросити керівництво не звільняти його з роботи хоча б до серпня, щоб він зорієнтувався в нових обставинах, адже вчителювання було єдиним джерелом існування його сім’ї.
Коли Василь Гнилосиров помер, у журналі «Київська старина» з’явився некролог, який закінчувався такими словами: «…його ім’я добре відоме кожному відвідувачу Шевченківської могили, бо на питання, хто завідує могилою, завжди була одна відповідь – Василь Степанович Гнилосиров… Охорона святині склала одне з головних завдань у його житті…»
І це справді було так. Наш земляк оберігав і доглядав могилу Тараса Шевченка з 1873 по 1900 рік, тобто з того часу, як оселився в Каневі й до останніх днів життя. Саме завдяки йому було впорядковано прилеглу до неї територію, насипано курган, побудовано Тарасову світлицю, створено перший у світі народний музей Тараса Шевченка, встановлено перший пам’ятний знак, започатковано першу Книгу відвідувань, розшукано сотні безцінних рукописів та документів.
Протягом усього життя Василь Гнилосиров намагався розтлумачити те, що Тарас Шевченко своєю творчістю показав, на що спроможний народ тоді, коли усвідомлює себе як націю.
Радимо прочитати:
Білоусько, Олександр Андрійович. Нова історія Полтавщини. Кінець XVIII - початок XX ст. [Текст] : проб. підруч. для 9 кл. / О. А. Білоусько, В. І. Мирошниченко. - Полтава : Оріяна, 2003. - 264 с.
Бобрищев, Костянтин Васильович. Отчий край [Текст] / К. В. Бобрищев; передм. Л. М. Віцені; худож. В. В. Миколайчук. - Полтава : Дивосвіт, 2002. - 800 с.
Костюк, В. К. Край Дикого Поля [Текст] : нариси з історії Котелевщини / В. К. Костюк. - Полтава : РІК, 2009. - 263 с.
Українська педагогіка в персоналіях [Текст] : У двох кн. Кн. 1 : Х-ХIХ століття / за ред. О. В. Сухомлинської; худож. О. Григір. - 2005. - 624 с.
Танана, Раїса. Кобзареві шанувальники про українську мову [Текст] : за сторінками Книг вражень 1897-1964 рр. / Раїса Танана // Українська мова і література в школах України. - 2017. - № 3. - С. 42-47.
Юрченко, Ірина. Могила Тараса Шевченка в літературному доробку провідників духовності Канівщини ХІХ століття [Текст] / Ірина Юрченко // Дивослово. - 2014. - № 5. - С. 53-54.
Інтернет-джерела: