«Творчість – це життя, а безділля – тяжка ноша».    
О.Ф. Селюченко    

 

З давніх-давен славиться Опішня своїми оригінальними гончарними виробами. Споконвіку пішов по людях, по світу славнозвісний опішнянський посуд та інші тутешні керамічні вироби. Добрим словом згадували гончаря на жнивах селяни, п’ючи  у спеку з шорсткого глечика прохолодну криничну воду. Раділа господиня доброму хлібові, що підіймався з квітчастої макітри. Змагалися у майстерності вигравати на свистунцях дітлахи, і від їхнього дзвінкого сміху ставав менш тяжким морок у підсліпуватій сільській хаті.

 

Ремеслом виготовлення іграшок і посуду займалися майже всі жителі села, а вироби з Опішні славилися далеко за межами України.

Представники старшого і середнього покоління Опішного – це потомственні гончарі, які гончарною справою займалися ще з дитинства. Більшість дітей Опішного довгими зимовими вечорами, граючись, ліпили  на печі глиняні свистунці. Потім були два роки учнівства в гончарній школі, організованій при заводі, а далі – все життя біля глини.

Однією з найвідоміших майстринь минулого століття була Олександра Федорівна Селюченко – талановита мисткиня, неперевершений творець дрібної глиняної пластики, Велика гончарівна, член Національної спілки художників України.

Народилася майстриня 6 травня 1921 року в гончарській родині Федора та Євдокії Селюченків. У їхній сім’ї завжди багато працювали, тому Олександра з дитинства стала повноправною учасницею важкого й водночас цікавого трудового життя. Батько був організатором всієї роботи (готував глиняну масу, ангоби, поливи, випалював вироби), мати ліпила, брат виготовляв посуд. Від батьків вона успадкувала не тільки ремесло, а й нелегку долю гончаря. «Прожила я вік свій з самого дитинства у глині. Нічого кращого за неї мені не треба», – стверджувала майстриня.

 

Коли Олександра підросла, її теж залучили до справи. І вже в шестирічному віці дівчина вправно ліпила свої перші свистуни. Ліплення було для неї грою, яку вела мати, мудра наставниця, найкраща подруга й порадниця, перша вчителька гончарного ремесла. Батько – Федір Селюченко – зумів прищепити їй любов до книжки. А ще Олександра захоплювалася музикою, цікавилася психологією, медициною, історією. Пізніше майстриня згадувала: «Звичайно пора дитинства оберігає тебе від усього. Тепло материнської і батьківської душі – хіба це не благодать земна? Може, що для батьків і в тягость було, а до тебе воно не доходить». 

Олександра Федорівна – здібна учениця своєї матері – Євдокії  Селюченко, відомої мініатюрними іграшками-свищиками у вигляді коників, баранців, пташок, баринь. З дитячих років мама вчила маленьку Сашу все робити по-своєму. Спочатку дівчинка пробувала робити найпростіше – рибок та качечок. Вона швидко опанувала всі хитрощі і премудрості в ліпленні. А там, якось непомітно почала робити складніше – «опішненських» чаєчок з двома пташенятами на крилах, невдовзі і коники її затупотіли, запишалися левики, помчали вершники на конях, заграли бандуристи. Робота з глиною так захоплювала, що вона могла сидіти цілими днями й ліпити іграшку – це їй було найцікавіше. І цю цікавість і любов до глини вона зберігала все своє життя аж до самої смерті.

У дев’ять років дівчинка пішла до школи. На її долю випало пережити зі своєю землею нелегкі часи голодомору 1932-33 років, лихоліття Великої Вітчизняної війни, важкі повоєнні роки, сталінські репресії.  По закінченню семирічки, 1937 року, Олександра навчалася у дворічній керамічній художній школі, викладачами якої були досвідчені й висококваліфіковані майстри, зокрема Семен Литовченко, Артем Каша, Хома Сакун. Саме в цій школі вона почерпнула для себе чимало нового й цікавого. Потім поїхала за направленням на роботу до Запоріжжя.

​

Під час німецької окупації Олександра повертається до Опішного, та знову ненадовго, адже 1943 року потрапляє в списки тих, кого відправляли на відбудову Донбасу. Умови праці були жахливі, жила впроголодь, виконувала брудну й тяжку роботу – все це й підірвало її здоров’я. І за клопотанням уже немолодих і хворих батьків, 1946 року Олександра Федорівна повернулася додому в рідне містечко й відразу пішла працювати в завод «Художній керамік». З великими труднощами влаштувалася спочатку різноробочою, а згодом її перевели на посаду ліпниці, на якій вона пропрацювала до виходу на пенсію 1976 року.

 

1947 року від голоду помер батько, а в січні 1953 року – від тривалої хвороби – мама. В селищі, де в кожному дворі були свої гончарі та ліпники, підтримки Олександра так і не здобула. Після смерті матері, художниця продала родинне обійстя, бо утримувати його не мала здоров’я і коштів. По-сусідству, у родини Поросюків, Олександра Селюченко купила частину хати (дві кімнатки) й присадибну ділянку. Тут, на вулиці Губаря, 29, вона жила до останніх днів, тут працювала. Глина тут була скрізь, у всіх каструльках і мисочках. Майстриня завжди шукала якийсь відтінок або нову форму, експериментувала. Сама копала цю глину на пагорбах Опішного. Нині тут є пам’ятна дошка.

​

Саме за порадою матері, як стверджує дослідник творчої спадщини Гончарки, її знайомий – професор Леонід Сморж, Олександра Селюченко відіслала 1949 року свої вироби на Всеукраїнську виставку іграшкив Київ, де вони були відзначені премією. Після цього її роботи помандрували по обласних, республіканських, міжнародних мистецьких виставках. Вироби Олександри Селюченко бачили в багатьох містах нашої країни та за кордоном, і неодноразово вони відзначалися високими нагородами

 

Відтоді почалося її сходження до вершин творчості, хоча було воно нелегким. Свідченням цьому є її багата епістолярна спадщина – листи, щоденники, записники, які залишилися нам, нащадкам, щоб глибше зрозуміти долю майстрині, її стан душі в роки поневірянь, життєвих негараздів. Змушена, як і інші ліпниці, виконувати норму й копіювати свистуни, довгі роки вона виборювала своє право на творчість.

Уже ставши відомою далеко за межами України майстринею кераміки, учасницею близько 100 виставок, у тому числі європейських і міжнародних, немолода й хвора жінка продовжувала щодня ходити на роботу, відпрацьовувати вісім годин й виконувати норму. У листі до київського художника Олександра Фисуна майстриня напише: «Силою жмуть, аби я не творила, а сиділа і пекла норму. І ніхто не згадує, що я творчий майстер. Я прожила вік, а жодної персональної виставки не мала. Наче я не ліплю. Ніхто не розуміє, що я прожила однією глиною. Це було основне в моєму житті».

 

Свій вік Олександра Федорівна прожила самотньо, майже у злиднях, часто відчувала себе хворою та покинутою. Всю свою енергію, нереалізовану любов, пристрасть вкладала в натхнену творчість. «Коли сідала я за глину, я ставала іншою, я всю душу віддавала їй», – писала О. Селюченко.

Якою вона була, Олександра Селюченко? Прекрасною у всьому: дотепною, імпонувала своєю стриманістю, доброзичливістю, поводилася без жодної зверхності, була люблячою, щирою, чесною, жартівливою, вимогливою до себе у творчості. У її садибі часто лунав дитячий сміх, на подвір’ї, особливо влітку, було повно дітвори, яка не стільки вчилася в неї ліпити, скільки задовольняла свою потребу в спілкуванні й грі. У місцевій школі Олександра Селюченко вела урок ліплення в гуртку «Сонячний круг» і, взагалі, була ентузіастом прилучення молоді до гончарства. 

Лише 1970 року Олександру Федорівну прийняли в члени Спілки художників УРСР, а через рік їй присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР. І персональна виставка все-таки відбулася, хоча лише 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї. Для опішненської майстрині кераміка була не тільки улюбленою справою, але й великою мукою, що вимагала неймовірних зусиль.

Олександра Федорівна у листі до одного зі своїх друзів так описувала процес підготовки до роботи: «…Тяжка праця у гончаря. Одна глина скільки забирає часу, сил і здоров’я. Спочатку треба її накопати і привезти. І не абиякої, а такої, щоб вироби потім воду не пропускали. Потім глина «вилежується», «перепріває» тривалий час, поки стає пригодною для роботи. Якщо це зима, то треба наносити в хату мерзлої глини, щоб розставала. Тоді її збивали довбнею, стругали стругом, що мав вигляд півмісяця. Потім брали кусок дроту, до обох кінців прив’язували ганчірку і сікли цим дротом глину, і тільки після цього збивали її в грудки, з яких вже ліпили вироби. Таким же тяжким було приготування ангоб, глазурей, випалювання виробів…»

 

Коли ліпила, то вкладала у вироби частину своєї душі. Вливала в слухняну глину ще й палкий вогонь власних емоцій. Ось як про це говорила сама Гончарівна: «Коли я ліплю свої вироби, я вкладаю в них частину своєї душі, і вони стають рідними. Мої вироби – моя родина. Я з ними розмовляю, раджусь, сперечаюсь, розповідаю їм свої різні історії, а вони, хоч і мовчазні, заспокоюють мене, бережуть і рятують».

Олександра Федорівна створила сотні тисяч глиняних скульптурок, у яких втілено особливості українського традиційного світобачення ХХ століття. Майстриня  творила в руслі традицій свого осередку. Проте не дивно,  що серед творчості майстрів, можливо, лише твори Олександри Федорівни Селюченко не потребують підпису: їх не сплутаєш з роботами інших митців Опішного. У творчості вона зверталася до звичних для Опішного та й взагалі для народної пластики сюжетів, зокрема складних багатофігурних композицій, що їх майстриня особливо полюбляла. Серед них – і незабутні образи улюблених письменників-класиків, які писали про рідний край, сцени з народного життя – залицяння та сватання, зустріч парубка і дівчини.

 

Загалом же іграшки Олександри Федорівни Селюченко – це її власний світ, власне світобачення, плід її буйної нестримної фантазії.

​

Майстриня працювала дуже зосереджено, бо велике вміння мала в руках. Та не потрібно думати, що гончарство – це тільки робота рук. Хоч і кажуть про таких людей, що золоті мають руки, та всякий вид творчості – це, передусім, робота людського мозку, людських почуттів. Адже Олександра Федорівна створювала свій майбутній образ своєю уявою, своїм настроєм, усіма своїми нервами. Вона весь час перевіряла й спрямовувала роботу своїх рук.

Інколи уявляєш собі маленьку кімнатку, в якій, де тільки можна, як прийдеться, розставлено  готові і ще невипалені вироби, глина кругом, посудини з ангобами. За столом, біля вікна, сидить немолода жінка, підв’язана хустинкою. Через вікно ллється сонячне проміння, освітлюючи сіру, масну глину, яка лежить у неї на столі, дбайливо огорнута вологою ганчіркою, щоб не засохла. І от, ніби щось пригадуючи, жінка  відриває шматочок глини. Зарухалися пальці… Шматочок глини у вправних руках майстрині швидко перетворюється на циліндрик, з якого виростають голова, шия, ніжки, грива – народжується прудкий кінь. Легкими і звичними рухами жінка вигладжує майже готовий виріб. На якусь мить вона ніби завмирає – уважно розглядає виліплене. Але це ще не все. Найскладніше – зробити отвір для свистіння. Взявши тоненьку паличку (стеку)  вона робить отвір, і от дзвінкий свист лунає на всю кімнату – свистунець готовий. Лагідно посміхаючись, ставить на стіл фігурку чудернацького коника і говорить: «Ну, бешкетнику йди до компанії, воно в гурті і тепліше і веселіше тобі буде».

​

Майже без паузи бере готовий шматочок глини і чаклує над іншою іграшкою. Для  майстрині найголовніше було творити для людей, творити нове. Олександра Федорівна зізнається: «Якщо однакове мені як хвороба. Не можу однакове. Я люблю внутрішній рух. Казали не роби, а я робила, все одно вабило». Адже гончарство для неї було не лише заробітком, не лише засобом для існування, а й можливістю самовираження, основним  джерелом радості та краси.

 

Гончарівна дуже переймалась за подальшу долю своїх виробів:«Як їх довезуть? Розхвилювалася, наче дітей вирядила. Тиск піднявся, голова болить. Рідні ви мої, поїхали з дому навіки, у люди поїхали. Яка доля їх там спіткає? Поїхали бики, і весілля поїхало, а ті три мандрівники пішли пішки. Гляну де вони стояли, а там пустота…»

​

Олександра Федорівна творила б день і ніч, але слабшало здоров’я, не було умов для праці, пригнічувало відчуття  самотності. Скільки в її голові було ще планів, задумів, образів! Але клятуща смерть не дала їх здійснити. Майстриня померла в розквіті творчих сил.

Селюченко Олександра Федорівна – класик українського народного мистецтва, славетна гончарка, скульпторка і малювальниця, заслужений майстер народної творчості України. Та мало хто знає про її природжений талант філософа. Вона часто замислювалася над питаннями людського буття, долі, про що писала у щоденниках та листах до знайомих і друзів:

 

«…Не минула і я цього. Ще тоді напророчила мою долю, тільки не знала вона, що навіки прилучила мене до глини, що я вже зачарована глиною, і за її чари все потім віддам, а ладу не матиму. Видно, було мені на роду так написано: бути гончарівною, ліпити, малювати…»

«…Люблю мистецтво у всіх його видах, поважаю тих людей, які цікавляться мистецтвом. Бо більше за все люблю красу, вона мене перероджує, перекидає в інший час, приносить найбільшу радість…»

​

«…Улюблена робота в людини – це щастя. Творчість для мене найдорожче, бо це не просто праця – це створення краси, яка облагороджує людину і прилучає її до добра. Творчість – це бездонна криниця: пий – не нап’єшся…»

«…Зима в нас гарна, ночі чудові. Місяць світить, кругом, наче білий саван, сніг. Гоголь з думки не виходить з своїми персонажами. Впав він в меланхолію, так і я падаю…»

«…Доля – повна володарка судьби. Вірю я їй. Невидима сила її нас привласнює. Хочеш – не хочеш, вона розпорядиться і сама зробить, що захоче. Одному світить гарною фортуною, а другому, можна сказати, дурною, небажаною…»

 

«…Не вірю я в ніщо, а от в долю я вірю. Яка це невидима сила, що завжди перекроїть твої задуми і підсуне, що захоче! Взяла вона мене і має життя в лещата одинокості…»

 «…Крапля того життя, а муки цілий віз. То тільки говориться, що людина народжується для щастя, як птиця для польоту. Мабуть, навпаки: щоб мучиться і страждати. Щастя… Де воно і яке воно?..»

«…Ні ві що я не вірю, а от в долю я вірю. Яка це невидима і невідворотна сила! Тяжко її перегнути, швидше вона переломить тебе. Вона не питає тебе, хочеш ти чого, чи не хочеш, сама всим розпорядиться і направить. Одному всюди прямий шлях, а другому як почне манівцями крутити, так закрутить, що не знаєм куди іти і що робити. Декому доля світить і гріє, а другому, можна сказати, стає небажаною фортуною. Моя ж доля зла…»

 

«…Всі думають, що одинокість – це спокій. Ні, це іржа, яка точить залізо. Людина создана для того, щоб чекала, турбувалася… Життя складне і пусте…»

Життя послало Олександрі Федорівні, мабуть, найгіршу самотність – самотність жінки-митця, яку обійшло особисте щастя, материнство, достаток, комфорт і яку не розуміло її оточення.

Вірна національній традиції, художниця створила дивовижний, оптимістичний, грайливий, добрий, веселий світ, де немає місця смутку і скорботі.

Мистецтвознавці називають Олександру Селюченко «самобутнім гончарським мудрецем», «ідеологом вітчизняного культу глини», порівнюють її самотню складну долю та потужну самореалізацію через творчість з долею та творчістю Катерини Білокур. З відмінністю в тому, що одна художниця світ виражала мовою фарб, інша – мовою глиняної пластики.

Художній світ Олександри Селюченко наповнений чистотою та світлом, красою тадобром, теплом та дотепним полтавським гумором. Тисячі створених майстринею образів-персонажів розкривають різноманітні грані людського буття, людських взаємин. Її твори вирізняють багатство пластики, свобода форм, смілива деформація та умовність.

У будинку Олександри Селюченко в Опішні по вул. Губаря, 29 був створений Меморіальний музей-садиба, де й досі зберігаються глиняні іграшки, інструменти, речі повсякденного вжитку, які оточували майстриню за життя. Інститут керамології, який є відділенням Інституту народознавства НАН України, займається вивченням спадщини народної майстрині.

Меморіальний музей-садиба славетної гончарки Олександри Селюченко почав функціонувати в 1988 році на правах відділу Музею гончарства в Опішному.

Коли потрапляєш до хати-музею, ти ніби переносишся в минулі часи, де чудодіяла «тьотя Шура» – добра і щира, створюючи з невеличкого шматочка глини кумедну іграшку, з якою і жартувала, і сміялась, і плакала.
Кожен з вас може доторкнутися до незвіданого, казкового, такого веселого і водночас сумного творчого світу майстрині, відвідавши Меморіальний музей-садибу гончарки Олександри Селюченко, і збагнути, в чому сенс буття.

У фондах музею зберігаються 1095 глиняних творів Олександри Селюченко. Гончарна бібліотека прийняла на зберігання особисту бібліотечку: книги, журнали, каталоги, буклети, листи, щоденники, спогади та фотографії.

Кожні п'ять років, в день народження Олександри Селюченко, відбуваються Селюченківські читання (починаючи з 1991 року). Участь у них беруть керамологи, музеології, народні майстри-гончарі, художники-керамісти, представники творчих спілок.

Олександра Селюченко залишила багату творчу спадщину(понад 1000 творів кераміки, а також 300 аркушів замальовок орнаменту), яка нині зберігається в Меморіальному музеї-садибі художниці, що є структурним підрозділом Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, музеях Полтави, Львова, Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Каунаса, а також у приватних колекціях.

Це забавні свищики на теми народних казок, скульптурні композиції за мотивами літературних творів («Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя, «Лісова пісня»Л.Українки), традиційні скульптури – хвалькуваті козаки, поважні «барині», кумедні «вершники».

 

Творчість Олександри Селюченко – взірець самовідданої любові до предковічного ремесла, натхнення творчим процесом, усвідомлення свого місця в національній етнокультурі, сповідування батьківських заповітів. Її творчий доробок належить не тільки Полтавщині, Україні, але й усьому світові, бо справжнє мистецтво – навіки, воно не знає кордонів і перешкод.                

За свій творчий вік майстриня здобула славу справжньої легенди народного мистецтва. В її роботах знайшли відображення прадавні традиції. Витвори цієї тендітної жінки є проявом життєвої мудростій досвіду поколінь. Глина стала для Олександри Селюченко джерелом мистецьких пошуків, філософських роздумів і тим світочем, що впродовж усього життя спонукав до невпинного руху вперед, самовдосконалення й навчання інших.

Для своїх численних послідовників й учнів, дослідників і знавців творчості вона завжди буде не просто вчителем і митцем, а й прикладом мужності та незламності, доброти та щиросердності. Незрівнянна майстриня малої скульптури, вона палко й натхненно проповідувала та прищеплювала любов до національної культури, яку вірно пронесла крізь усе своє життя.