Волик Павло Іванович

Героїнею роману Олександра Чаковського «Незакінчений портрет»  є наша землячка Єлизавета Шуматова. Її  художніми полотнами захоплювалися Сталін і Рузвельт, Черчіль і Ніксон, Хрущов і Картер, а також десятки інших президентів і коронованих осіб світу.

Народилася Єлизавета Шуматова у дев’яностих роках тепер уже позаминулого століття у Шедієвому Кобеляцького повіту.  У 1968 році селовідійшло до Новосанжарського району.

 Її дитячі та юнацькі рокипройшли у селі, в як

Цього майстра називали сучасним Куїнджі, оскільки однією із його улюблених художніх композицій були пейзажі при сонячному або місячному світлі. Він був яскравою і різнобічною творчою особистістю – працював різьбярем по дереву, займався гравіруванням по металу, ткав килими, створював скульптури і писав картини. Народний художник України, член Національної спілки художників України, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка.

Мова йде про нашого земляка Павла Івановича Волика. Він народився 21 березня 1941 року в смт. Котельва на Полтавщині. Походив із древнього роду ковалів. Дідусь Іван і бабуся Тетяна мали 5 синів і 2 доньок. Серед них був і батько нашого земляка – Іван Іванович. Він, як і брати, отримав досить пристойну на той час освіту – закінчив гімназію. Але для чоловіка на селі бажано все-таки мати якусь потрібну для цієї місцевості професію. Цією професією для родини Воликів стала професія коваля. Хтось виготовляв сільськогосподарське знаряддя. Батько ж Павлика займався майже ювелірною роботою, яка потребувала мистецького хисту. Він виготовляв складені ножі, свердла, замочки для шухляд; мав власне клеймо, а отже, виробляв якісну продукцію. Павлику було лише 3 місяці, як батько пішов на війну і не повернувся.

Старший брат Павла перевершив свого батька у роботі по металу. Він був технарем високої проби: слюсар, токар, фрезерувальник. Володів усіма тонкощами: від найсучаснішої електроніки, найскладнішого годинника до трактора. Усе вмів, усе знав. Якщо в селище приходила нова техніка, то штатні механіки часто не могли її запустити. Тоді до брата звертався голова колгоспу з проханням про допомогу. Майстер збирав техніку, запускав, все, можна працювати.

Павло Іванович не пішов по лінії своїх родичів, хоча до майстрування мав хист. Він сам побудував собі хату, а там багато професій потрібно: і тесля, і штукатур, і муляр, і столяр. Але нашого земляка більше приваблювало малювання.

Найголовніше для будь-якої людини – це сім’я. Спочатку та, в якій вона виростає, а потім та, яку вона створює. Павло Волик нагадував великого крислатого дуба з міцним корінням і розкішною кроною. Він мав трьох доньок.

Ось як про сім’ю говорив сам Павло Іванович в інтерв’ю одному з полтавських телеканалів: «Це як маленька держава, якщо в ній злагода, якщо в ній порядок, добробут, тоді вона існує добре, вона міцна, надійна. Це для кожного. А якщо брати чоловічу сторону, то для нього дружина – це найперший порадник, помічник, це та людина, на яку завжди можна покластися, на її допомогу, на її пораду, на її мудрість. Ну і звичайно ж мої улюблені доньки. Усе це те багатство, яке повинна мати кожна людина»

Майбутня дружина Волика Зоя Георгіївна чекала на свого коханого з армії. Вони листувалися. Біля дівчини завжди крутилося багато хлопців, адже вона була життєрадісною, привітною, товариською. Це стало причиною того, що Павло на цілий рік перестав писати. Аж на Новий рік Зоя отримала бандероль з подарунком: коханий написав для неї картину! Після того відновилося листування. Павло повернувся з армії. Дівчина вирішила вступати до інституту. Перед цим попросила в директора школи походити в вечірню школу. Пішов до неї в школу і Павло, сів за парту, каже: «Може, й я поступлю». І після уроків вони вдвох стрибнули через паркан, – і в парк цілуватися. На уроці Павло пише: «Що, як я на тобі одружусь?» А Зоя відповідає: «Давно пора».

23 листопада 1963 року молоді одружилися. День був сонячний, теплий. Вона – у весільній сукні, до того ж позиченій, він – у костюмі. У пари було перше в районі комсомольське весілля.

У домі Воликів завжди панували мир, злагода, взаєморозуміння і любов. Не секрет, що за будь-яким успіхом чоловіка стоїть жінка. Саме дружина спонукала Павла Івановича стати художником. У 1963-1965 роках Волик працював у деревообробному цеху Котелевського промкомбінату. Зоя Георгіївна згадувала: «Там змушували і дрова тягати. Там важка праця була. Я йому сказала: «Кидаємо це, ти ж художник».

Саме завдяки підтримці дружини, Павло Іванович у 1971 році з відзнакою закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська академія мистецтв).

З тих пір художник активно брав участь в обласних, всеукраїнських, зарубіжних, міжнародних, групових та персональних виставках. Павло Іванович мав серію персональних виставок містами України: Івано-Франківськ, Коломия, Львів, Київ (двічі), Житомир, Полтава (неодноразово), Харків. І завжди отримував схвальні відгуки. Чому? Та тому, що Павло Волик прагнув у кожній роботі нести людям красу, добро, тепло, любов. Особливо це стосується пейзажів, які вражають глядачів насиченими, багатими і живими барвами.

З 1971 по 2001 роки Павло Іванович працював художником у Полтавському художньо-виробничому комбінаті. З 1977 року був членом Національної спілки художників України.

Волик був дуже працьовитим. У 1986 році був нагороджений медаллю «За трудову доблесть». «Художник працює завжди, навіть коли в тролейбусі їде, – зауважував наш земляк. – Це спосіб життя. Натхнення буває, як апетит, що приходить під час їжі».

У 2001 році наш земляк став лауреатом Всеукраїнської премії ім. І. Огієнка. У тому ж році він був удостоєний звання «Заслужений художник України».

Свій досвід художника Павло Іванович передавав студентам. Із жовтня 2001 року він працював на посадах доцента і професора кафедри «Образотворчого мистецтва» Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. Навчав молодь живопису, щедро ділився своїм досвідом, передаючи їм любов до рідної землі до останнього дня свого життя.

Творчість майстра умовно можна розподілити на два періоди: перший пов’язаний з різьбленням на дереві і металопластикою, другий – зі створенням ліричних пейзажів олійними фарбами.

«У творчості Павла Волика тематика рідного краю, а ширше України, пов’язана з язичницькою дійсністю, історією та сучасністю. Він віддавав перевагу обрядовим дійствам під час святкування Коляди, Нового року, темам материнства, весілля, народного життя та створив образи народних героїв Максима Залізняка, Григорія Сковороди, Марусі Чурай», –
говорив Віталій Ханко, мистецтвознавець з Полтави.

У 2012 році Павло Іванович став лауреатом щорічної міської премії імені Миколи Ярошенка у номінації «Образотворче мистецтво. Живопис». У 2013 році він був нагороджений нагрудним знаком «Відмінник освіти України».

Волик любив дивувати і радувати своїх земляків, особливо жінок. У 2013 році, напередодні Міжнародного жіночого дня, тоді ще заслужений художник України подарував полтавкам виставку своїх робіт. На ній були картини із зображенням найкращих квітів.

«На квітку схожа і сама жінка, – говорив Павло Іванович. – Жінка – і сестра, і мати, і бабуся, і донька, і піклування, і теплота, і любов, і все найкраще. Не даремно жінку називають прекрасною половиною людства»

Картини нашого земляка надзвичайно життєстверджуючі і життєлюбні, вони випромінюють світло і гармонію. Художник був безмежно закоханий у природу та історію рідного краю, і ця любов до своєї землі знайшла вияв у яскравих сонячних пейзажах та натюрмортах.

Павло Волик: «Для мене дуже важливим є світло. Ви, мабуть, звернули увагу на те, що багато натюрмортів писані під відкритим небом, присутнє сонячне світло. Це не якась камерність кімнати, затінені куточки»

Головне, на що робив акцент художник, це зобразити на своїх картинах Котельву, як своєрідну маленьку державу у великій державі – Україні, провести між ними паралель, показати схожість. На його роботах чітко прослідковується масштаб від великого до малого: Карпати і Більська гора, степова Україна і Городові луки, Дніпро і Ворскла, Полісся і Ковпаківський лісопарк…

До свого 75-річчя Павло Іванович підготував виставку пейзажних робіт «Україна, любов моя». Ця визначна подія відбулася у Полтавському Краєзнавчому музеї ім. В.Кричевського. Загалом, художник виніс на розсуд глядачів понад 60 картин, над якими працював протягом останніх 5 років.

На виставці були представлені картини з усіх куточків України: Запорізька Січ, Карпати, Батурин, Краснокутський дендропарк. Ці картини стали підсумком тривалих подорожей та досліджень історії України. «Коли мандрував, дізнався чимало цікавого з історії нашої країни. У Котелевському районі на Полтавщині є Більське городище – найбільше поселення Європи доби пізньої бронзи та раннього заліза. Там є земляні вали, старіші за славнозвісну Китайську стіну. На тій же Хортиці є скіфська могила, яка давніша від єгипетських пірамід. Якщо враховувати і те, що заселення Європи відбувалося з північного Причорномор’я, з території України, то можна вважати, що Україна – праматір європейських народів», – розповідав Павло Волик. 

На відкриття виставки завітало чимало гостей. Вітали винуватця події щиро, а на знак поваги – подарунки та розкішні букети квітів. Павло Іванович привітанням радів. І ділився секретом, як малювати картини, котрі подобаються глядачам: «Художник повинен зображати те, що найбільше любить. Тоді ота любов перейде і до глядача»

25 червня 2016 року йому присвоєне звання «Народного художника України».

Помер Павло Іванович у Полтаві 28 липня 2018 року.

21 березня 2019 року у приміщенні Полтавського краєзнавчого музею ім. В. Кричевського відбулося урочисте відкриття виставки пам'яті Народного художника України Павла Волика «Моя Котелевщина та величний Гелон». Поряд з картинами на виставці експонувалися особисті речі Павла Івановича та кераміка скіфських часів, знайдена на Більському городищі.

Картини нашого земляка зберігаються у фондах Міністерства культури України, Національної спілки художників України, у музеях Полтави, Києва, Харкова, Пархомівки Харківської області, Котельви та Опішні на Полтавщині.

Твори українського художника високо оцінили і за кордоном – картини Павла Волика знаходяться в колекціях та музеях Німеччини, Англії, Греції, Індії, Грузії, США, Канади, Франції, Ямайки.

ому писали свої безсмертні твори генії українського народу І. П. Котляревський («Енеїда»)та Т. Г. Шевченко («Пейзаж з кам’яними бабами», «На Орелі»). Цей факт довів у своєму дослідженні науковець Петро Жура. Тут вона вперше відчула смак творчості, тут, раз і назавжди, закохалася в українську природу та працьовитих, волелюбних і талановитих людей.

 Першим учителем малювання був брат Андрій, до речі, теж відомий художник. Його роботи виставлялися в найпрестижніших залах  багатьох  столиць світу… Він без кінця  змушував її малювати частини людського тіла: ноги, руки, вуха, носи. ІЄлизавета, з дивовижною настирливістю і трепетною слухняністю, виконувала всі  настанови.

Батько Шуматової–  генерал  Микола Авінов, якого вона просто обожнювала, навчив її вишивати барвисті українські сорочки та рушники, співати українських мрійливих пісень,  усіляко заохочував до творчої роботи.

Напередодні революційних подій 1905р. батьки  вирішили провідати сина, який жив у Америці. До цієї подорожі приєднується і Єлизавета. Так вона опиняється за океаном.

Не найкращі часи настали для Єлизавети Шуматової. Та одного дня вона випадково знайомиться із колишньою особистою секретаркою дружини президента Америки Елеонори Рузвельт – Люсі Разерфорд.  Ця зустріч стає доленосною для Єлизавети.  Люсі була не просто знайомою президента – вони кохали одне одного. Під час одного із  побачень Люсі розповіла Рузвельту про свою нову подругу, про її неперевершений талант і людські якості. Президент запитав, чи не могла б вона намалювати його портрет.Вже наступного ранку художниця  приступила до роботи.

Перший портрет Рузвельта Єлизавета  малювала три ранки.  Ще через два дні він був розтиражований у десять тисяч примірників і розійшовся по всій Америці. Одну з копій Рузвельт особисто надіслав Сталіну, а другу – Черчілю.  По закінченні роботи було вирішено, що Єлизавета напише новий портрет Рузвельта – на повний зріст – для Овального  кабінету. Та хвороба президента змусила відкласти цей задум. У 1945 році Єлизавета одержала офіційне запрошення до Білого дому. Рузвельт зустрів її відкритими обіймами і щирою усмішкою. Але обличчя його було блідим, під очима синці, а губи були витягнуті у рівну, як потім зазначили лікарі – смертельну,  лінію. Він попросив щоб сеанс був недовгим – не більше п’ятнадцяти хвилин

«Гаразд», – відповіла Єлизавета і швидко почала працювати.Ось очі…Ніс… Губи… Ось комірець накидки… Галстук…Раптом президент різко зводить руки, проводить ними по голові і кидає їх вниз.

Рузвельт помер на її очах…