Найвідоміший шишацький художник сучасності, представник наївного мистецтва, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України, лауреат премій імені Данила Щербаківського, Олени Пчілки, Марії  Приймаченко та Григорія Сковороди. Це все про нашого земляка Михайла Олександровича Онацька.

Народився майбутній художник у 1940 році на хуторі Хоменки поблизу відомої Диканьки на Полтавщині. Дитинство Михайлика, яке співпало із закінченням війни, минуло у селі Орданівка Диканського району. Онацько згадував, що після війни в селі залишилося лише декілька хат, більшість попалили. Коли люди відчували, що хату палитимуть, то свій скарб виносили і десь ховали. А найцінніше тоді було – ікони, рушники і народні картини. Ось так і зберегли. Після війни побудували землянки, дехто ще довго в них жив.

   

         Тоді в селах була небачена бідність, село треба було піднімати. «Скільки пам’ятаю, батько весь час працював у колгоспі. З ранку до вечора. Він і тесля, і столяр, і будівельник, був цікавим оповідачем», – згадував Михайло Олександрович. 

         Хоч би коли малий Михайлик прокинувся – перше, що бачив – як мати порається біля печі: «Завжди на столі стояв готовий сніданок. Коли вона його встигала приготувати – я не знаю. Нас, дітей (а в мене було ще дві сестри й брат), змалку привчали до роботи. Мені, як наймолодшому, доручали пасти корову» Але на зміну важкій праці приходили і свята. Діти особливо їх чекали, до них готувалися, до цих колядок, щедрівок. Домовлялися, хто до кого зайде ранесенько, щоб першими оббігти сусідів, родичів…

  

«Мені було десять чи одинадцять років, коли я прочитав «Вечори на хуторі біля Диканьки». Сприйняв, що все це правда, що Гоголь писав усе з натури. Тоді вирішив, що буду письменником і художником і взявся писати книги. Написав і почав ілюструвати – виявилося, що це не так просто», – розповідав Михайло Олександрович.                                                                        Ніхто в його родині не любив малювати – ні батьки, ні дві сестри й брат. З ранніх років Михайлик мріяв стати художником, та життя по-своєму спрямувало його мрії. Спочатку було трудове випробування й загартування – від професії пастуха до будівельника, потім став шкільним піонервожатим.

       

Михайло Онацько, закінчивши сім класів, поїхав до Києва вступати в училище образотворчого мистецтва, але не мав фахової підготовки – його не зарахували. Тоді доля художника не всміхнулася йому. Наш земляк повернувся додому й, порадившись з батьками-вчителями, вирішив успадкувати родинну професію і вступив на історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г. Короленка, який закінчив 1970 року.

«Я не маю фахової освіти, пишу свої роботи почуттями, уявою. Для мене художник – це не той, хто вміє гарно малювати, а той, хто творить нове, – розповідає митець. – Як я став художником? Мені здається, що тоді, коли я виліз на черешню – у нас у селі високі черешні були. Я подивився навколо – далеко-далеко видно… запам’ятав вітер і хвилі, як на морі… від цієї краси у мені прокинувся художник…»

              

 

  Після інституту Михайло Онацько вчителює. Проте у школі викладав не історію, а малювання, вів гурток образотворчого мистецтва. Отже, улюблене заняття перемагає. І назавжди. Йому було вже 46 років, але, як кажуть, зайнятися улюбленою справою ніколи не пізно. Вільні години Михайло Олександрович проводить на пленері, захоплюється пейзажем. Але юнацькі уяви і мрії не відпускають майбутнього митця. Свої мрії він зумів реалізувати лише в зрілому віці, палко захопившись малюванням у техніці станкового живопису.

Значимою у долі Михайла Онацька була зустріч зі скульптором Віктором Липовкою, котрий розгледів у шкільному вчителеві неабиякого митця, що цікавився прадавнім устроєм українського життя, відчував красу і поетичність традицій українського народу, шукав власний творчий шлях.

Про це наш земляк розповідає так: «Якось намалював Сорочинський ярмарок, усе пішло в мене легко й весело. Це побачили київські художники і порадили показати у Спілці майстрів народного мистецтва. Мені сказали: «У тебе твоє народне малярство»… Я не прописую деталі, я створюю образи. У мене й одяг, чоботи, наприклад, не такі, як справжні, я їх вигадую. Чистих портретів не малюю. Але коли створюю образ хлопчика, який пасе кіз, уявляю, що малюю себе. І люди на картині – той схожий на якогось сусіда, кума тощо…»

 

 

Постійно малювати Михайло Онацько почав з 1987 року. І вже тоді його полотна вражали ясними насиченими барвами, оптимістичним колоритом, якимось непереборним життєлюбством. Такими художник створює їх і зараз. У своїй творчості наш земляк продовжує і розвиває традиції народного малярства.

Митець створив цілу серію картин на тему обрядів і звичаїв українців. Усі твори  Михайла Олександровича святкові, барвисті, красиві, на них різні свята – Різдво, Водохреще, Великдень, Івана Купала, Петрів день, весільні обряди... І люди святкові, і одяг. «А насправді, – розповідає художник, – ми тоді ходили в старих шкарбанах, старенькому одязі, часто не зі свого плеча, а з когось зі старших братів і сестер».

​

 

Своїми творами автор хоче повернути у сьогодення такі чудові народні традиції як носіння вечері хрещеним батькам, колядування, щедрування, посипання, сватання та інші старовинні традиції українського народу. 

Зараз Михайло Онацько проживає в одному з найбільш мальовничих куточків України – у невеличкому селищі Шишаки Полтавської області на річці Псьол. Тому і не дивно, що на картинах митця зображено переважно українське село. Але не сучасне або недавнє колгоспне, а пісенне, гоголівське.

Щорічно з 1988 року наш земляк бере участь на ярмарку у Великих Сорочинцях, на фольклорно-етнографічних святах у Гоголевому, Шишаках, Решетилівці. Картини полтавського художника – то українська пісня, відтворена на полотні. Навіть на Сорочинському ярмарку Михайло Онацько виступає в ролі кобзаря, а вже навколо нього вирує торгівля.

 

  

З 1989 року  роботи  Михайла Олександровича почали виставлятись у музеях, установах, на виставках. Він провів більше 20 персональних виставок у Києві, Харкові, Ужгороді та інших містах України. Нині роботи майстра зберігаються у музеях Полтави, Диканьки, Гоголевого, Шишак Полтавської області, Ужгорода, Києва, а також у приватних колекціях Німеччини, Угорщини, Польщі, Англії, Франції, Швеції, Нідерландів, США. А столичне видавництво «Веселка» випустило кілька книг, ілюстрованих творами Михайла Онацька. Зокрема, «Ой на Івана та й на Купала» та «За Україну молюся».

З 1992 по 1998 роки наш земляк керував гуртком народного малярства в районному Будинку школяра смт. Шишаки. У 1995 році гуртківці разом з керівником були учасниками виставки в Українському домі.

​

 

  У творчому доробку майстра прослідковуються декілька основних тем: обрядові сцени, народнопісенні образи, героїка козаччини, шевченківські та гоголівські персонажі.

  Михайло Онацько зображує на своїх численних полотнах ту романтичну, пісенну Україну, що жила в його серці з дитинства, коли він ходив колядувати та щедрувати на своєму рідному хуторі, спостерігав колоритні весілля, коли молоді ще ставали на родинний рушник, цілували хліб, віталися в поклоні з батьками і родиною. Його полотнам віриш, як віриш кожному слову старої казки, де добро завжди перемагає, а на землі панують радісна праця і пісня.                                                                                                                         Спогади про минулі традиції та обряди українських весіль спонукали Михайла Олександровича до оновлення знань про весільні дійства. Він ніби по-новому вивчає звичаї, весільні пісні у тому краї, де минуло його дитинство. Тому часто свої твори митець підписує назвами пісень, примовками, записаними у Диканському і Шишацькому районах Полтавщини («Ой, мамо, люблю Гриця», «Посіяла василечки», «Ой, радуйся, земле...»)

​

​

У 2015 році у Київському будинку кіно відбулася презентація повнометражного документального фільму «Наївне малярство Михайла Онацька». Автор сценарію, режисер і продюсер Михайло Лебедєв, учень і послідовник великого Довженка. З цього фільму ми дізнаємося, що Михайло Олександрович не лише талановитий художник, але й чудовий оповідач. Ось чому глядачі побачили й почули не тільки історію його становлення як оригінального народного митця, а й розповіді про видатних людей полтавського краю, зокрема Шишаччини. Грандіозні панорамні зйомки фільму здійснено безпілотником із висоти пташиного польоту.

 

     

 

У фільмі майстер ділиться своїми творчими секретами: «Художник працює не лише тоді, коли він за мольбертом, а й тоді, коли ходить і дивиться на природу, на людей, побачить якесь цікаве дерево, думає про те, що тут було старе село, їздили козаки, як вони збиралися в похід»

Так складалося, що останніми роками виставки творів Михайла Онацька найчастіше відбувалися в столичних музеях, бібліотеках, творчих спілках, офіційних установах, університетах. І ось у 2018 році митець із Шишак Михайло Онацько ніби повернувся до полтавців – його персональна виставка відкрилась у літературно-меморіальному музеї І.П. Котляревського. Привітати художника прийшли його рідні, друзі, колеги й численні шанувальники.

У вітальних промовах багато з них висловлювали своє захоплення творчістю Михайла Олександровича, а художник Євген Пилюгін наголосив, що митця уже давно його шанувальники вважають народним художником України!

На цій виставці наш земляк ненав’язливо озвучує свою мрію: «Якби який музей у Полтавській області зробив галерею Михайла Онацька, я подарував би йому свої роботи на вічне зберігання…» У рідних Шишаках, каже, таких площ немає. Але хочеться вірити: мрії народжуються, щоб збуватися!

 «Якщо людині хочеться співати – вона співає… А я хотів малювати – й малюю», – зізнається митець. Так і є – він малює, як співає, а співає народну пісню. Свої картини наш земляк часто дарує.

   

 

«Основна якість його робіт – те, що вони подобаються всім: старим і молодим, чоловікам і жінкам, українцям та іноземцям. А все тому, що Михайло Онацько віддає полотну всю свою душу, це художник від землі та від Бога», – говорив Микола Пшінка, добрий друг Михайла Олександровича.

 

 

Картини Михайла Онацька життєрадісні, оптимістичні, пізнавальні, цікаві для людей різного віку. Глядачі долучаються до створеного художником «ідеального» світу, у якому біля кожної хати – квіти, а в кожному домі – діти, де всі люди – добрі сусіди, а зло існує хіба у вигляді маленького чудернацького чорта з гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки».