Наприкінці минулого року театральна громадськість України відзначила 115-річчя з дня народження видатної актриси Катерини Осмяловської. Небесна природа людського єства, яку сповідувала ця жінка, ідеально втілювалась у ній самій: варто було їй вийти на сцену в костюмі будь-якої героїні, і глядачі помічали німб над її чолом, тремтіли від неземного світла її серця. Сучасники називали її Прекрасною Дамою, Принцесою Франківців, ніжною сильфідою з чаруючим срібно-дзвінким голосом...

 

 

 

Катерина– з не дуже заможної родини дворянсько-шляхетського коріння. Її батьки –Олександр МатвійовичОсмяловський і Клавдія Костянтинівна Муромцева проживали на той час у Санкт-Петербурзі.За участь у якихось недозволених студентськихзібраннях, а може, просто через нестриманість у висловлюваннях Олександра Матвійовича відраховують з четвертого курсу Гірничого інституту, а невдовзі і висилають з Санкт-Петербурга.

 

 

Родина Осмяловських (Катруся стоїть праворуч). Полтава, 1914 р.

 

На початку 1900 року батько Катрусі їде до Полтави, куди через кілька місяців перебирається і його дружина Клавдія Костянтинівна. Клімат в Україні був здоровий, сприяв продовженню роду людського, так у Осмяловських з’явилося четверо донечок і синочок. Народилася КатрусяОсмяловська 26 листопада 1904 р.Саме у Полтавіминув найщасливіший період життя Клавдії Костянтинівни та Олександра Матвійовича (точніше, у перші тринадцять років з цього періоду).

Прекрасна співуча Полтава, зелені вулички, старезні липи і театр. Родина брала активну участь у громадському та культурному житті міста. Батьки захоплювалися театром, грали в аматорських постановках, до театральних постановок залучали і своїх дітей.

 

 

ОлександрМатвійовичОсмяловський,

батько Катрі, Полтава, 1914 р.

 

Зі збільшенням чисельності родина Осмяловських переїздила у більші помешкання. Спочатку сім’я проживала на вулиці Новопрокладеній (нині Шолом-Алейхема), потім в одному з будинків у Бистровському провулку, третім житлом була невелика, але чотирикімнатна квартира в одноповерховому будиночку на вулиці Монастирській(на жаль, так і не вдалося дізнатися у якому).

Вже згодом Катерина Осмяловська так згадувала цей період своїх дитячих років: «На Великдень, наприклад, домашній святковий стіл, на якому було: два окороки– один шинки, другий – буженини, ціле смажене порося, кільця домашньої ковбаси, 300 (!) крашанок та писанок, сирна паска та двадцять чотири печені паски висотою у лікоть – на них теж йшло 300 яєць; з півсотні пляшок вина та горілки, ваза з апельсинами та багато чого іншого, бо тоді навіть в звичайній бакалійній крамничці було все, аж до чорної ікри та колоніальних товарів. Стояв той стіл у найбільшій кімнаті, заходили похристосуватись співробітники Олександра Матвійовича, знайомі, деякі сусіди». Випивали одну-дві чарки з якоюсь заїдкою та йшли «із візитами» далі...»

 

КлавдіяКостянтинівнаОсмяловська з дочками Катрусею

(стоїть) та Галиною. Полтава, 1914 р.

 

         ОлександрМатвійовичбув, мабуть, непоганимпрацівником і фахівцем-статистом, боневдовзі з Повітового перевели його до Губернського Земства (нинібудинокКраєзнавчого музею).

        

 

 

Будинок_Полтавського_губернського_земства._Головні_східці

 

Одержував батько Катрі у 1910 році близько 125 рублів на місяць, а у 1913 році – вже 150 рублів. Виходячи з того, що у тому ж Земстві зарплатня деяких чиновників (зокрема, у племінника Клавдії Костянтинівни – Олександра Афанасьєва) не перевищувала 25-30 рублів, а також згадавши про описаний вище пасхальний стіл, можна вважати, що жила родина Осмяловськихзаможно. Треба, проте, сказати, що і їхні сусіди по вулиці –родина машиніста-залізничника, з чиїми дітьми грались діти Осмяловських, жила майже так само, а в чомусь навіть краще, бо мала власний будинок. І все це – на тлі дуже помірних цін тих часів.                                                                 Брав Олександр Матвійович активну, щоденну (без перебільшення) участь у громадському житті міста, яке, незважаючи на віддаленість від столиць, було досить жвавим. Зокрема – в проведенні різних благодійних акцій, наприклад, у «Святі ромашки», коли діти «продавали» дорослим маленькі квіти, а зароблені гроші (покупці давали хто скільки міг) йшли на допомогу сиротам; у відзначенні ювілеїв видатних українців; нарешті – у збиранні коштів на пам’ятник Івану Петровичу Котляревському. Та найбільшою пристрастю Олександра Матвійовича, мабуть, усе ж був театр... Ця пристрасть у майбутньому і вплине на вибір Каті.

 

 

КатрусяОсмяловськаприкріплюєбатькові ромашку на благодійному«баліквітів».Полтава, 1910-і рр.

 

«Згадуючи своє життя,– писала згодом Катерина Осмяловська, –я прийшла до висновку, що велику роль в тому, що я захопилась театром, віддала йому все своє життя, відіграло місто мого дитинства – Полтава. Прекрасне, співуче місто. Затишні зелені вулиці з красивими будинками. Хоча б такі, як колишній будинок Земства, прекрасний будинок театру та й ще багато інших... Згадую прекрасні завіси на сцені театру. На одній – пам'ятник Івану Котляревському, а на другій видно далеке село, край шляху на передньому плані сидить кобзар і грає на кобзі, а осторонь стоїть маленька сирітка і слухає кобзаря. Коли засвічувались вогні рампи, все це оживало. Здавалося, грає кобзар, гірко зітхає сирітка. Все хвилювало і зачаровувало. Враження від цієї завіси лишилось на все життя...»

У ті часи в Полтаву час від часу приїздили з виставами різні театральні трупи. Зі спогадів Катерини Осмяловської дізнаємося, що своєї професійної трупи в батька не було, але був сильний музично-драматичний аматорський гурток, в якому брали участь інтелігенція, робітники (чомусь найбільше – залізничники, шевці та інші). Постановки гуртка готувались ретельно, були вони серйозними, з добрим художнім та музичним оформленням і користувались серед населення великим успіхом. Часто учасників вистав забирали у професійні театри і українські трупи Садовського, Кропивницького тощо. Так, до МХАТу було прийнято Григорія Хмару, до трупи Садовського – О.Г. Певного і багатьох інших.                                                 Катруся згадувала: «Батько з охотою увійшов до гуртка, беручи участь спершу у виставах як виконавець різних ролей, а потім працюючи в керівництві гуртка: і режисерував, і – під псевдонімом Байда – грав як героїчні, так і характерні ролі.                                                                                Ми, діти, часто бували на спектаклях. Для нас ставили чудові дитячі вистави –«Тома Сойєра», «Хатину дяді Тома», «Чарівну флейту», «Івана Царевича» та інсценізації казок з різними вражаючими ефектами. Подивившись вистави, ми й самі потім грали для інших дітей. Причому грали все, що бачили в театрі, одного разу навіть «Тараса Бульбу». А головного героя грала я. І, сидячи в позі Тараса, копіюючи батька, який грав на сцені цю роль, одягнувши велику смушкову батькову шапку, мені здавалося, що не мале дівчисько, а сам Тарас Бульба сидить і сумує за своїми синами...»    Почала грати у тому аматорському гуртку і Клавдія Костянтинівна, мати Катерини, хоча для неї це було дуже важко, бо не володіла досконало українською мовою. Залучали до деяких вистав і дітей.                 Незважаючи на бурхливе театральне життя, Катруся вчилася на відмінно, до наших днів збереглися її похвальні листи.

 

 

«Похвальний лист»КатрусіОсмяловської, 1911 р.

 

Перша світова війна  внесла свої корективи: у грудні 1916-го родина переїхала до Катеринослава (нині Дніпро), через рік – Київ. 14-річна Катря вчилася у сьомому класі гімназії (тоді – трудової школи) і одночасно – на театральних курсах.

Після трудшколи 1919 року дівчина вступила до Вищого музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Художнім керівником курсу був Олександр Загаров, головний режисер Першого державного українського театру ім. Т. Шевченка.

 13 жовтня 1920 року її зарахували до трупи Державного драматичного театру ім. Т. Шевченка.

 

ПосвідченняактрисиДержавного драматичного театру ім. Т. Шевченка

 

На шевченківській сцені відбувся акторський дебют Катерини Осмяловської: спочатку у масовці, а на другому курсі роль Оксани у «Гайдамаках» Т. Шевченка (реж. Лесь Курбас) – перший успіх молодої актриси. Там же, в Першому Державному театрі імені Тараса Шевченка в1921-му Катруся Осмяловська зустріла своє кохання.

Він – Лесь (Олександр Васильович) Липківський, син священика, першого митрополита Української автокефальної православної церкви, котрий, однак, не нав’язував дітям жодної життєвої дороги. Лесь у 17 років уже займався в акторській студії при Молодому театрі «Кийдрамті» під орудою того ж Курбаса.

 

 

Л. Липківський. Автопортрет у дзеркалі

 

 

Олександр Васильович Липківський

 

Театр ім. Т. Шевченка багато гастролював Україною: Дніпро, Полтава, Харків, Черкаси, Чернігів… Тому світлини цього періоду переважно репрезентують мандрівне акторське життя: серед шевченківців,біля клубу, де йшли вистави, на пароплаві, у вагоні.

 

К. Осмяловська та Л. Липківськийсередшевченківцівпід час гастролей.

 

Саме під час гастролів у маленькому місті Пирятині в листопаді 1923 року Катерина взяла шлюб з молодим актором Лесем Липківським. У 19 років Катя Осмяловська ввійшла до родини свого чоловіка Леся Липківського. Здається, це повинна була бути вибухова суміш! Адже Осмяловська з родини, де всі пристрасно любили театр, усі грали, а її батько, полтавський земський статист, був дуже колоритною постаттю – гравець, картяр, курець (у Дніпрі купався з димлячою цигаркою!) І зовсім інша людина стояла на чолі родини Липківських– аскет з вогненними очима, непримиренний перший автокефальний Митрополит Київський і всієї України Василь Липківський, розстріляний 1937 року.                               Утім, жодної «вибухової суміші» – навпаки, гармонія. Митрополит Липківський був живою, відкритою світові людиною, він навіть пропонував театральним друзям свого сина Леся поставити божественну літургію – це їм-то, курбасівцям, авангардистам!

 

 

К. Осмяловська та Л. Липківський. Етюд. 1921 р.

К. Осмяловська у вагоніпід час гастролей. Замальовок Л. Липківського. БілаЦерква, 1921 р.

 

Ще в 1923 р. театр ім. І. Франка у повному складі виїхав з гастролями на Донбас. Шахтарям так сподобались спектаклі, що вони звернулися до дирекції театру з проханням створити філію театру і прикріпити його до Донбасу. Театр «організував свою постійну філію під загальним художнім керівництвом Гната Юри, до складу якої входили О. Юрський, К. Осмяловська та художник М. Драк». Ймовірно саме тому Липківський та Осмяловська стали акторами «Дондерждрами». Театр охоплював своєю діяльністю Донецьк, Луганськ, Маріуполь.

«Скапен-штукар» Ж.-Б. Мольєра. Скапен - Л. Липківський,

Гіацинта - К. Осмяловська. 1923 р.

 

Молоде подружжя у Донбаській філії театру ім. І. Франкапрацювалодо 1925 року.

 

 

К. Осмяловська. 1925 р.

Початок театрального сезону 1926 року – новий етап життя акторів – вони вступили до трупи Одеської Держдрами. І одразу ж активно стають до роботи. В цьому театрі за три роки існування було зібрано чи не найсильніший акторський склад. Популярність Катерина Осмяловська здобула саме там. Як тільки вона з’явилася в Одесі, рецензенти відзначили «приємну м’якість тону, ліризм, які пом’якшували навіть ролі авантюристок»

 

«Йоля» М. Жулавського. Паж Гено - К. Осмяловська. 1925 р.

 

За короткий термін в репертуарі К. Осмяловсьої з’являються такі ролі: Леся(«Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги), Ліна («Рожеве павутиння»Я. Мамонтова»), Іва («Яблуневий полон» І. Дніпровського) та ін. І нарешті – Есмеральда у виставі «Собор Паризької богоматері» В. Гюго, роль, яка зробила Осмяловську улюбленою актрисою одеського глядача, образ, який найбільш повно розкрив характер сценічного обдарування актриси. У виставі було живе цапеня, з яким акторка іноді гуляла вулицями, і вся Одеса влаштовувала їм овації.Ліричні образи у її виконанні набували драматичного наповнення. Своїх героїнь актриса наділяла ангельською зовнішністю та запальним темпераментом. Така її Есмеральда – ніжна і водночас мужня, тендітна і незламна… Слава цієї вистави і феномен актриси Осмяловської стали відомі всій країні.

 

Л. Липківський. Портрет дружини. 1925 р.

 

 

К. ОсмяловськаМаріуполь, 1925 р.

 

Відомий український гуморист Остап Вишня, цілком серйозно розповідаючи на сторінках журналу «Нове мистецтво» про свої враження від театру, назвав акторів «Держдрами»  Осмяловську та Липківського «красою українського театру»

К. Осмяловська, мал. Л. Липківського. Луганськ

 

                Але вже в 1930 році вони разом з Л. Липківським приймають запрошення Гната Юри і вступають до трупи Київського театру ім. І. Франка. Весь подальший шлях актриси буде пов’язаний з цим колективом. Що сталося? Не виключено, що «трудовий колектив» у Одесі вимагав відректися від батька і свекра – опального митрополита Липківського. Вони не відреклися. У Києві могли зажадати того самого, але керівник франківців Гнат Юра сказав своїм комсомольцям: «Не чіпайте їх. Вони тихі...»

Майжевідразу в театріімені І. Франка Осмяловськазіграла один зісвоїхшедеврів– Юлю в «Кадрах» І. Микитенка. Щобзрозуміти час і обставини, заглянемо в тодішню газету: «Кадри» бачили 150000 чоловік–майже половина трудящоїлюдності м. Києва. Усі 100 виставп’єси «Кадри» булизакриті; отже, класово-ворожийглядач не потрапляєдо театру».

Кому потрібен був шедевр? Здається, театр тих часів був пропащим для живої публіки, як і забуті нині п’єси Микитенка, Корнійчука. Але... В архіві акторки зберігся лист, отриманий нею після однієї класово-правильної вистави:

 

Дорога товариш Осмяловська!

Третя година ночі. Дві години тому повернувся з театру, де йшов «Платон Кречет». Схвильований побаченим, не можу заснути... Нікому розповісти про побачене, ні з ким поділитися думками...

Ви не знаєте мене, я не знаю Вас. І ніколи ми не будемо знати одне одного близько... Така воля обставин. ... щире спасибі за образ Ліди, винятково милий, такий зрозумілий і близький всім. Ви чудово талановита людина.

Прощавайте. Постараюся бачити Вас якомога частіше з глибини глядацької зали...

 

 

А слідом ціла низка яскравих ролей. Це і героїні-сучасниці: Ліда у «Платоні Кречеті» О. Корнійчука, Маша у «Дівчатах нашої країни», Наташа у «Чудесному сплаві», і персонажі класичного репертуару: Вірочка в «Останніх» М. Горького, Марія Антонівна в «Ревізорі» М. Гоголя, Софія у «Безталанній» І. Карпенка-Карого та багато інших.

 

                            

Програмки до спектаклів за участю К. Осмяловської

 

  «Коли б життя хоть трохи нагадувало собою ту красу, що Ви,Катерина Олександрівна, її створюєте на сцені театру під час виставсвоєю прекрасною зовнішністю і незрівнянною грою, то, здається мені, щолюде прагнули б до життя без краю, щоб ніколи не позбавляти себе щастявічно тішитися цією красою»

З листа анонімногошанувальника

 

         1936 р. на кіностудії «Українфільм» Іван Кавалерідзе відзняв першийукраїнський звуковий фільм «Наталка Полтавка», де вперше актори співали «під фанеру».

 

Це була екранізація однойменної п’єси Івана Котляревського (аранжування музики Миколою Лисенком). У комедії Наталку грала Катерина Осмяловська, яка жодного разу не посміхнулася, бо попри щасливий фінал, це драма. Втілення кращих рис українського жіночого характеру – так вітчизняна і світова критика визначила сутність образу Наталки – Осмяловської. На тривалий час її обличчя стало для всього світу обличчям України.

Фільм розпочали знімати в лютому 1936 р., потім була деяка перерва у зв’язку із заміною в акторському татехнічному складі. Здійснено зйомки в Полтаві на Мазурівці, де стояла хата однієї з героїнь п’єси –Терпелихи. Зйомки окремих епізодів, проходів, пейзажів проводили в с. ЯреськиШишацького району Полтавської області.

«Режисер Іван Кавалерідзе вів переговори з чотирнадцятьма різними виконавицями ролі Наталки. А тому я, драматична артистка, і не сподівалась конкурувати з тими, хто в цій ролі прославився на оперній сцені. Але вийшло так, що саме мої проби затвердила рада студії...Коли мене питали, як це я, драматична артистка, рискнула знятися в кіноопері, я відповідала, що люблю свою землячку Наталку з дитинства, знаю її пісні, її душу, ходила босоніж її стежками, і любов ця дала мені віру в свої сили»–згадувала Катерина Осмяловська.

 

 

 

Катерина у головній ролі фільму «Наталка Полтавка»

 

Не ставлячи за мету детально проаналізувати режисерські пошуки екранізації «Наталки Полтавки», варто зазначити, що режисер дуже вдало поєднав зоровий образ Наталки у виконанні Осмяловської із прекрасними вокальними даними Литвиненко-Вольгемут. Поєднання в одному кінообразі двох видів мистецтв – драми і вокалу – було цінною новаторською знахідкою, першою у вітчизняному кіномистецтві, що відкривала великі можливості для подальшого розвитку цього жанру.

Як то відбувалося на знімальному майданчику, поділилася у спогадах К. Осмяловська: «Я мовчки імітувала спів під голос Марії Іванівни, яка була поруч зі мною. Важко було мені беззвучно виводити найвищі ноти і тут же переходити на звичайну розмову. Слова і спів мали звучати в одному тембрі так, щоб глядач не помітив підробки».

 Тогочасні кінокритики неоднозначно оцінили цей творчий тандем. За визначенням одних, М. Литвиненко-Вольгемут«блиснула всім своїм хвилюючим талантом прекрасної співачки», а К. Осмяловська створила «ліричний і сумний образ бідної селянської дівчини, щасливо обминувши підводні камені мелодраматизму». На думку інших, вокальна частина ролі Наталки виконана дуже добре, народні пісні у виконанні М. Литвиненко-Вольгемут звучали з екрану барвисто і допомагали відтворити особисту трагедію дівчини. Водночас, значно слабшою виявилася драматична частина. К. Осмяловська не змогла використати в повній мірі специфічних можливостей кіно для більшої драматизації образу: «У артистки непогані зовнішні дані, але поряд з Паторжинським-Виборним чи Манько-Возним її Наталка виглядає дещо невиразною, манірною...»

Під час зйомок цього фільму Катерина була вагітна. 14 листопада 1936 р.Осмяловська народила сина Костянтина, онука митрополита УАПЦ Василя Костянтиновича Липківського, невдовзі розстріляного більшовиками.

         Роботу над фільмомбуло завершено в листопаді 1936 р. Прем’єравідбулася в Києві 19 листопада того ж року. Фільм-оперу «Наталка-Полтав- ка» демонструвалиодночасно в 6-ти кінотеатрахстолиці. Про цюподіюзаздалегідьповідомляла широка реклама на Хрещатику.

4 грудня 1936 року в США відбулася прем’єра «Наталки Полтавки». Фільм Кавалерідзе йшов три тижні (21 день) поспіль у нью-йоркському кінотеатрі «Рузвельт», де навіть голлівудські бойовики не трималися довго. Щоденно 8-10 тисяч американців переглядали стрічку.                      Дивовижно, але у той же час «Наталку Полтавку» в США зняв емігрант Василь Авраменко, танцівник і хореограф. Він мав власну кінокомпанію — «Перша говоряча українська фільма». Обидві картини показували майже одночасно. Фільм Кавалерідзе, зроблений під радянською цензурою, без англійських титрів, переміг.   З американцями ясно: фільм з хепі-ендом! Але подивіться: немає там щасливого завершення! Наталка-Осмяловська жодного разу не посміхається. Узагалі, фільм ось про що: замість смішного недоумкаВозного приходить товстомордий тенор Петро, і раптом здається, що Наталка чекала не його і... залишається чекати. Осмяловська не дає забути про фатальну обставину: вже чотири роки як Він зник, і вона на нього чекає. Для тих часів – зрозуміло. Інше неважливо. Вона «тихо» зіграла те, чим жила: Василь Липківський чекає арешту, його сина Івана вже розстріляли, багато родичів сидять.

Найперші публікації про фільм «Наталка Полтавка» та К. Осмяловську в головній ролі з’явилися в тогочасних періодичних виданнях, а саме: журнали «Радянське кіно», «Искусствокино», газета «За більшовицький фільм».

Газета київської кіностудії «За більшовицький фільм» від 11 жовтня 1936 року на першій шпальті повідомляла: «режисер-орденоносець Довженко вніс 100 карбованців у допомогу іспанським жінкам і дітям, режисер Пир’єв — 300 карбованців, режисер-комсомолець Луков — 200 карбованців».Увесь розворот газети присвячений «Наталці Полтавці». Заголовки – «Правдивий фільм», «Вірний шлях». Згадано і проблеми: перешкоди студійного керівництва (вже, звичайно, колишнього), а оператор скаржиться, що важко було знайти гарну натуру стародавнього села, адже колгоспне село так змінилося!

Та ось наступна сторінка. Там шпетять дружину того самого Лукова, котрий віддав 200 карбованців іспанським дітям:«Молодому талановитому режисеру Лукову не пощастило. Його дружина Шершньова не годиться на головні ролі... Ось вже років 5-6 Шершньова вважається «хорошою актрисою», але крім режисера Лукова її ніхто не запрошує зніматись. Та вже й сам режисер Луков перевів її на виконання далеко не першорядних ролів. У фільмі «Я люблю» на Шершньову витрачено багато плівки, навіть більше, ніж на деяких провідних персонажів, але її місце у фільмі незначне. Штатна актриса Шершньова, яка має 10-15 знімальних днів на рік, одержує 600 крб на місяць зарплатні та ще сотню на квартиру. Актрису Шершньову ніхто в студії ніколи не бачить, нічого вона тут не робить, жде невідомо якої ролі... Дуже вигідне становище – за одні жданики одержувати гроші!»Як бачимо, коли знімалася «Наталка», студія жила в режимі особливої пильності.

Але у цей період влада арештовує свекра Катрусі – відомого церковного діяча Василя Липківського, засновника і першого митрополита Української Автокефальної церкви. І хоча проти родини К. Осмяловської та Л. Липківського не було вчинено репресій, актриса потрапила у списки «неблагонадійних». Наталка так і залишилася її єдиною великою роботою в кіно.                                                                                                                   Але в театрі Катерина Осмяловська залишається улюбленою і затребуваною актрисою. Перед війною, в 1940 році, на відзначення 20-річчя творчої діяльності їй присвоєно звання Заслуженої артистки УРСР, а в 1951 р. - народної артистки УРСР.

         Велика вітчизняна війна порушила всі плани та сподівання. К. Осмяловська з родиною евакуювалися разом з театром ім. І. Франка. Тамбов, Семипалатинськ, згодом – Ташкент, і всюди – напружена робота у складі концертних бригад, виступи в госпіталях, клубах. В Ташкенті актрису було удостоєно звання Заслуженої артистки Узбецької РСР.

До Києва Осмяловська разом з сім’єю і театром повертається 1944 року. В репертуарі театру з’являється багато нових вистав, в доробку актриси – нові яскраві ролі. Театр звертається до драматургії В. Шекспіра: у виставі «Багато галасу даремно» К. Осмяловська блискуче зіграла витончену аристократку Геро. Станішевський, характеризуючи цю комедію, зробив акцент на тому, як яскраво засяяли нові грані виконавських індивідуальностей різних акторів, згадуючи в їх числі і Осмяловську в ролі Геро.

А в спектаклі «Дванадцята ніч»Катерина виступила в ролі Віоли – драматичній і травестійній водночас. Аналізуючи репертуар франківців, О. Захаржевська звернула увагу на комедійний спектакль «Дванадцята ніч» В. Шекспіра, в якому Осмяловська створила особливо яскравий образ Віоли. За визначенням автора, тут мали місце і висока майстерність, і особлива притаманна актрисі жіноча чарівність, що і раніше приваблювала глядача в створених нею образах.

 Ще один жіночий образ, близький по духу і бездоганно втілений актрисою на сцені – Маруся Барильченко з п’єси Карпенка-Карого «Житейське море». У її виконанні новими барвами засяяв образ Анни з «Украденого щастя» – роль, у якій на франківській сцені панувала Н. Ужвій.

1963 р. відправлено на пенсію групу акторів-франківців. Одні пішли до інших театрів, інші слізно попросилися назад. Осмяловська– ні. Сил і таланту у актриси вистачило б ще на багато років і ролей, але чиновники від культури позбавили її можливості працювати. 33 роки було віддано театрові ім. І Франка, і от у неповні 60 Осмяловська опинилася за бортом бурхливого театрального життя. Живучи за два кроки від театру, вона з тих пір 30 років не переступала його порога.

Останні роки Катерина присвятила родині: чоловіку, дітям, онукам, сестрам. Доглядала чоловіка, який переніс два інсульти. Його не стало 1985 року. Після третього інсульту…

 

Катерина Осмяловськабіля дому, де народилася. Полтава, 1960-і рр.

 

Померла Катерина Осмяловська у 1997 році, не доживши місяця до 93-річчя. Похована разом з чоловіком на Байковому кладовищі.                      

Як згодом напише К. Липківський: «У неї була чудова дикція, чиста і українська і російська вимова, вміння та досвід роботи на радіо. Був і хист до викладацької діяльності. Може, все ж таки треба було щось зробити, щоб залишитися в театральному житті? Але, в будь якому разі, це вимагало одного – йти і просити. Мама цього не зробила. 43 роки було віддано Театрові, з них 33 - саме Театрові ім. І. Франка. Образа виявилася занадто болючою...»

Спеціальні дослідження про акторську діяльність К. Осмяловської відсутні. У монографії «Розвиток української культури за роки радянської влади» лише сказано, що «...поряд з акторами старшого покоління впевнено завойовують сцену і молоді актори –Н. М. Ужвій, К. О. Осмяловська– у театрі ім. Т. Шевченка...»  Також тільки декілька раз згадувалося про фільм та актрису К. Осмяловську у фундаментальному дослідженні «Історія українського радянського кіно». Дещо більше уваги творчому доробку актриси приділили дослідники О. Захаржевська та Ю. Станішевський.  Ґрунтовне дослідження «Історія української культури» лише згадало про кінооперу «Наталка Полтавка», зазначивши, що «Кавалерідзе екранізував її не без успіху за участю видатних співаків І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут та драматичних акторів С. Шкурата, К. Осмяловської та ін.».

Найбільше інформації про Катерину Осмяловську знаходиться у книзі «Тіні незабутих предків», яку написав її син Костянтин.

 

 

 

Костянтин Олександрович Липківський

 

Зараз Костянтин Олександрович Липківський відомий вчений, доктор технічних наук, професор, співробітник Інституту електродинаміки НАН України. Саме він передав до Національного музею історії України світлини із фільму «Наталка Полтавка», книги «Тіні незабутих предків» та «Нашому роду нема переводу», конверт з наклеєними марками та з відбитком штемпеля спецпогашення. На одній із поштових марок зображено головну героїню фільму – Наталку, на другій – ключова сцена фільму, де мати благословляє Наталку та Петра на подружнє життя. Поштові марки введені в обіг 30 вересня 2011 р. Українським державним підприємством поштового зв’язку «Укрпошта» до 75-річчя виходу на екрани першої кіноопери «Наталка Полтавка». Ці матеріали гідно доповнили фондові збірки та експозицію музею.

 

 

 

Катерина Осмяловська на поштових марках України:

«75 років. Фільм-опера «Наталка Полтавка».

 

Книгу складено на основі розрізнених, дивом вцілілих документів, перші з яких датовані 1840 р., спогадів старших поколінь роду, свідчень сучасників. Книгу ілюстровано численними світлинами та малюнками Олександра Липківського– чоловіка актриси.Епіграф до книги – пушкінський рядок «Бываютстранныесближенья...» Їх тут чимало. Ось: пам’ятник Шевченка роботи Кавалерідзе стояв у Полтаві навпроти будинкуОсмяловських. А через роки КатрусяОсмяловська грала у фільмі того самого Кавалерідзе. Або ось: Василь Липківський навчався в Київській духовній академії, де викладав Афанасій Булгаков, чий знаменитий син згодом писав, що не було страшнішого в Києві року, ніж 1919-й від Різдва Христового – а саме в тому році доля вела КатеринуОсмяловську і Леся Липківського назустріч одне одному.К. Липківськийгрунтовно досліджував родовід матері і батька до середини ХІХ століття.

 

 

Вона могла ще грати і грати, коли чиновники запропонували пенсійний відпочинок. Прийняла це, мов схимниця, смиренно. І затворницею провела понад три десятиріччя. Не давала інтерв’ю, не фотографувалась…

Так вчинили колись Грета Гарбо і МарленДітріх. Та вони – ніби з іншої планети… Катерина Осмяловська не була на них схожа долею, хоч і вважалася непересічною особистістю українського кінематографа. Артистка не рівнялась ні на кого: її легенда – це її легенда»,– сказано в некролозі від театру восени 1997-го.

Точно сказала про неї незадовго до відходу в інший світ теж незабутня, теж «остання з могікан» Поліна Нятко: «Франківські глядачі після Осмяловської, мабуть, і не знали такого гармонійного злиття ніжної краси, жіночності і витонченої духовності».