Як писав у своїх спогадах Б. Лазоревський «Бувають такі обличчя, такі постаті, що їх бачив на віку три або чотири рази, але не забудеш вже ніколи...». До цієї категорії належав Василь Петрович Горленко - один із найвизначніших культурологів кінця XIX-початку XX століття, мистецтвознавець, письменник, фольклорист, етнограф. 

     Народився Василь  Петрович Горленко 13 березня (1 березня за ст. ст.) 1853 р. у  с. Ярошівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині с. Українське Талалаївського р-ну Чернігівської обл.) Існує дві версїї дати народження письменника: 13 січня  та 13 березня. Дата 13 січня згадується в написаному  Д. Дорошенком некролозі в журналі «Україна» і вже потім зазначалася у словниках, довідниках, Енциклопедії історії України. Дату народження 13 березня вказувала мати Василя Петровича, коли він вступав до Ніжинської гімназії; цю ж дату надав В. Модзалевському для «Родословника» сам письменник, а також вона викарбувана на могилі В. Горленка.

Походив він із відомого козацько-старшинського,  згодом дворянського роду, засновником якого був Лазар Федорович Горленко - полковник Прилуцького козацького полку. Продовжив рід його син - Дмитро Лазарович Горленко - український державний діяч, також полковник Прилуцького полку, а під час Північної війни 1705р. наказний гетьман козацького війська. Входив до числа найближчих сподвижників гетьмана    І. С. Мазепи.

   Відомим є і прадід письменника - Андрій Дмитрович - український державний діяч доби Гетьманщини, також підтримував В. Мазепу. Був одружений із Марією Апостол - донькою гетьмана України Данила Апостола, прямий нащадок гетьмана України П. Скоропадського.

Два вихідці з роду Горленків поповнили ряди вищого духовенства. Павло Дмитрович (чернече ім'я - Пахомій) мав сан ієромонаха Києво-Печерської Лаври. Яким Андрійович (чернече ім'я - Іоасаф) був видатним українським церковним й освітнім діячем. Настоятель Лубенського Мгарського монастиря, єпископ Бєлгородський і Обоянський. Причислений до лику святих.

       Дитинство Василя Горленка  проходило у с. Ярошівка та Миргородському повіті, звідки родом була його мати Марія Яківна Мамчич. Батько, Петро Дмитрович, був військовим, помер через три місяці після народження сина.

       Збереглися відомості про те, що в шестирічному віці Василь Горленко зустрічався з Т. Шевченком у славнозвісній Качанівці. В одному із листів до   В. Тарновського від 1859р. Т. Г. Шевченко просив передати «любому невеличкому Горленяткові» гравюри і прохання Кобзаря дотримання його обіцянки. Що міг обіцяти 6-річний хлопчик Т. Шевченкові, який до цього так серйозно поставився, однозначно сказати зараз важко.

      Про шанобливе ставлення Т. Г. Шевченка до роду Горленків свідчить портрет жінки з цього роду, написаний ним. Цей портрет зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві. На жаль, ім’я та по батькові жінки, з якої писали портрет, до цих пір не встановлено.

Своє навчання Василь Горленко розпочав у Полтавській чоловічій гімназії, далі – у Ніжинському ліцеї ім. князя Безбородька. Окрему сторінку життя складає навчання в Сорбонському університеті в Парижі, де В. П. Горленко здобув глибокі знання з європейського мистецтва, познайомився із Дені  Рошем - письменником, драматургом, знавцем мистецтва і відомим перекладачем та пройшов прекрасну школу французького теоретика літератури і мистецтвознавця І. Тена. Протягом усього творчого життя письменника тема «французької культури» була однією із провідних.

       Зі спогадів М. Стороженка: «Почав він вчитися у Полтавській гімназії та, не скінчивши її, подався до Ліцею кн. Безбородька у Ніжині, та чи то скінчив його, чи ні, бо кортіло його побачити великого світу. А ще з малку він добре балакав по – французьки, той опинився він у Парижі…»

«Прекрасно освічена людина з белетристичними здібностями, з м’якими гарними письменницькими фарбами, цілком вільно володіючи французькою, німецькою,  англійською, італійською мовами, знавець середньовічного і нового мистецтва» - зі спогадів Г. Лазаревського

   Після повернення додому був обраний земським гласним Прилуцького повіту та гласним Полтавської губернії, успадковує родинні землі у рідному селі. Перебуваючи в Прилуках, вечорами, після зборів, їздить у с. Дідівці до   М. Костомарова. Полтава дає можливість спілкуватися із Панасом Мирним, дружба з яким продовжувалася протягом усього життя В. Горленка.

       Але господарювання його абсолютно не приваблювало. «До землі його не тягло, він любив Україну, романтично ідеалізуючи українське село та людей, що там живуть, а навсправжки він гребував сільським побутом та працею»  (зі спогадів М. Стороженка). Надалі Василь Горленко віддав землі в оренду селянам і все життя виплачував за них податки.

      Василь Петрович був надзвичайно  скромною людиною, мав тонке почуття гумору і тонку душевну організацію. Йому притаманні найкращі людські якості – відвертість, щирість у спілкуванні, висока моральність. Любив усе красиве, довершене за формою і змістом - це стосувалося і слова, і краєвидів, і взаємостосунків між людьми.

       На все життя Василь Петрович залишився самотньою людиною. Зі спогадів Гліба Лазаревського: «В особистому житті Горленка була драма. Він дуже був закоханий у Марію Заньковецьку, і це своє почуття проніс крізь усе життя, так і залишившись неодруженим, після відмови Заньковецької йому в цьому. Велика артистка дуже приязно ставилася до цієї маленької людини, але не більше. Горленко часто подорожував, щоб спеціально побачитися з нею, писав у різній періодичній пресі рецензії – перлини про цей ні з ким не порівняний своєрідний український талант. Вони завжди листувалися. А незмінним супутником Горленковим у всіх його подорожах був великий портрет Заньковецької з написом: «Моєму вірному другові». Цей портрет завжди стояв коло ліжка Горленка» .

     Навіть своєю зовнішністю та манерою одягатися Василь Петрович вирізнявся серед інших. Ось як про нього згадує М. Стороженко: «Треба сказати, що В. П. не можна було зовні дати того віку, що він вже у той час досяг. Зросту мало що більш двох аршин, натоптаний із чималою округлою головою, немов  «сир голландський», … з голеним обличчям та тільки низенько підстриженими вусами, з невеличким носом та сивенькими оченятами, немов, як згадував П. Я. Дорошенко, у татарина, з невеличкими вушками, а голова сиділа на куцій товстій шиї  – ото такий був зовні В. П. Горленко; ще й до того додати маленькі ступні та куценькі пучки на руках. Зате повсегда із тонкою усмішкою в очах та з готовою приказкою та  … дошкульним словом на вустах… Одягнений він був завсегда однаково: у сірих смугастих широких штанях, у жилетці…, завжди у чорному піджаку, застібнутому на три ґудзики, білий блискучий відлогий комір сорочки з чорною краваткою; на голові чи сірий фетровий бриль, чи літом солом’яний; зимою, як великі морози, пальто на ватині з низеньким стоячим чорним смушковим коміром, застебнутим на два крючки, та такою ж низенькою шапкою; й зимою, й літом, рукавички замшові,  а  у руках ще й до того ціпок із срібною голівкою; на ступнях шкіряні галоші під дощ або сніг».

     Ще навчаючись у Полтаві, він захопився збиранням фольклорно-етнографічних матеріалів. Великий вплив на творчість та наукові заняття В. П. Горленка справило знайомство з Миколою Івановичем Костомаровим. Молодий вчений почав активно досліджувати архіви і старожитності поміщицьких маєтків, церков і монастирів, записувати фольклор, особливо зацікавився кобзарями. Коли у 1882 р. був заснований український журнал «Киевская старина» В. П. Горленко став його активним співробітником. Саме в цьому журналі він проявив себе як фольклорист і етнограф. Перша його стаття була про кобзаря з Полтавщини І. Крюковського. З частих мандрівок Василь Петрович привозив багато матеріалів і вражень, які описував і надсилав до цього журналу та до інших періодичних видань.

Був у дружніх стосунках з багатьма відомими митцями і дослідниками: М. Костомаровим, П. Мартиновичем, М. Заньковецькою, Панасом Мирним,    Б. Грінченком, М. Стороженком, Ганною Барвінок, О. Лазаревським, О. Левицьким, Д. Яворницьким та ін.

    Василь Петрович займався дослідженням кобзарства, збиранням народних дум і пісень, здійснював постійні огляди української літератури – творів П. Мирного, І. Франка, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Манжури та багатьох інших письменників-сучасників, опублікував нові дослідження про І. Котляревського, П. Куліша, ознайомлював читачів із приватними колекціями старовини В. Тарновського, К. Скаржинської. Серйозний інтерес викликала його наукова розвідка про авторство «Історії Русів», яку фахівці віднесли до визначних історичних досліджень.

        Час від часу він бував у С. - Петербурзі, насамперед через фінансову скруту – йому потрібні були кошти на життя. Публікувався у російських виданнях «Новое время», «Голос», «Молва», «Русское обозрение», «Отечественные записки», «Всемирная иллюстрация», «Русский архив» та ін.

В. П. Горленко - автор кількох оригінальних видань із історії України. Його перу належать три збірники наукових праць. Перша – «Южнорусские очерки и портреты» (1898р.). Друга збірка — «Украинские были» (1899р.), що мала два розділи: «Старовинні силуети» та «Художники». Останній розділ склали біографічні розповіді про В. Боровиковського і Д. Левицького. Третій збірник - «Отблески: Заметки по словесности и искусству» (1905 р.) містили статті про І. П. Котляревського та «Записки Пилипа Орлика».

      В. Горленко першим опублікував прозові твори Т. Шевченка в Україні. Ним було підготовлено уривки з повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Наступного року Василем Петровичем підготовлено до публікації в цьому виданні повість «Музикант» з приміткою публікатора: «Друкуємо з необхідними тільки виправленнями в правописі автора», що засвідчує: В. Горленко в текст творів Т. Шевченка не втручався.

        1901 року Василь Петрович приїхав до Полтави від редакції петербурзького «Нового времени» для підготовки ювілейного нарису про  М. В. Гоголя. А 1903 року був у Полтаві на відкритті пам’ятника     І. П. Котляревському. «Я виніс сильне враження від полтавських свят... Глибоке враження справляють галичани — вільні люди серед рабів...» - після написав В. Горленко.

Останній період життя Василя Горленка був досить складний: революційні події 1905 року, невлаштоване особисте життя, фінансові проблеми, часті простудні захворювання.

       Зберігся останній лист Василя Горленка до української письменниці Ганни Барвінок, написаний за три дні до смерті: «9 квітня 1907 р. Вельмишановна Олександро Михайлівно. Я тяжко хворий 4-й місяць, про що не раз писав Вам! Лежу в лікарні і не знаю, коли це скінчиться. Ні про які петербурзькі новини і радості немає і згадки. Всі думки, щоб вдалося видужати настільки, щоб залишити Петербург. Шкода, тепер не можу, даю лише знати про себе. Коли буду в селі, не знаю, можливо, ніколи. Бажаю Вам усіх благ. З істинною повагою В. Горленко».

      Помер Василь Петрович  25 квітня (12 квітня за ст. ст.) 1907 р. самотнім, серед чужих людей, у петербурзькій лікарні у віці 54 років. Згідно заповіту похований у рідній Ярошівці.

        Один із перших біографів В. П. Горленка, історик Д. Дорошенко, відзначав, що вчений був одним із найкращих українських етнографів і талановитим критиком художньої літератури, який чудово знав український театр, європейське та українське мистецтво, володів дивовижними знаннями з української старовини та історії різних епох, був одним із перших шевченкознавців… «Та, власне, це лише айсберги, які треба розшифровувати й розшифровувати», – писав у некролозі Д. Дорошенко.

        В іншому некролозі В. Горленку невідомий автор написав, що «вже у перших публікаціях Василя Петровича було видно людину з високою європейською освітою, з тонким літературним смаком, яка літературу обожнювала». Ця освіта зробила потім його відомим мистецтвознавцем, перекладачем, журналістом і в цілому, за визначенням дослідників, піонером українсько-французьких культурних зв’язків. На жаль, саме французькі діячі зібрали відомості про останній період життя Василя Горленка, а на рідній землі він був надовго забутий.

«Я мимоволі думав про духовну самотність людини, якій сниться тільки давно загинулий пес» - Гліб Лазоревський