На Новосанжарщині вже декілька років діє туристичний маршрут «Академіки Левицькі – генії українського народу». Пролягає він до давнього козацького села Маячка, що на межі Полтавської і Дніпропетровської областей. Перебуваючи тут, туристи, гості села мають змогу ознайомитися зі славною, неповторною й унікальною родиною, представники якої  Григорій, Дмитро та Орест стали членами Академії наук, а Ореста було обрано третім президентом Української академії наук.

Вагомий внесок у вивчення та увічнення пам’яті про славних вихідців із роду Левицьких належить колишній учительці української мови та літератури місцевої школи Марії Корпусенко та колишньому директорові цього навчального закладу Тетяні Розсосі. Завдяки їхнім зусиллям у школі відкрито музей історії села, значну частину експозиції якого присвячено Левицьким, встановлено пам’ятний знак на честь академіків-односельців, місцевій школі присвоєно ім’я академіків Левицьких.

У наш час справу своїх попередників свято бережуть і примножують педагогічний колектив школи та місцева влада. Вони разом з учнями продовжують дослідницьку роботу і доповнюють шкільний музей новими цікавими матеріалами, проводять змістовні екскурсії.

 

       

 

Рід Левицьких, що дав світові трьох академіків, веде початок із невеликого села Маячка Новосанжарського району. Саме із цієї землі пішли у великий світ найбільш знані представники цього роду, щоб прославити і возвеличити  Полтавщину, її самобутність, неповторність та красу.

Першим у Гетьманщині малярем, котрий гравюру перетворив на Слово Боже, став Григорій Левицький. Його мудрим наставником був батько Кирило Васильович Левицький, який допоміг синові стати неперевершеним ювеліром деталі у гравюрі.

Український художник і графік Григорій Кирилович Ніс-Левицький народився 1697 р. у селищі Маячка Новосанжарського району Полтавської області. Сталася подія в родині священника Кирила Степановича Носа, котрий майже чверть століття служив у парафії місцевої дерев’яної церкви святого Михайла Архангела. Хлопчик був дрібненьким, гостроносеньким, не завжди здатним дати здачі кривдникам, які його дражнили, обігруючи прізвище: «Ну, і ніс! На двох ріс, а одному дістався» або: «Ніс, як кендюх зріс: у рота заглядає, зуби перевіряє».

У Маячці проминули його дитячі роки; тут, граючись, робив перші спроби у малярстві і готувався до священницької діяльності. Та це й зрозуміло, адже його діди й прадіди були священниками однієї й тієї ж Михайлівської церкви у їхньому селі. Тому думати про щось інше, крім церкви, Григорій не мав навіть права.

             

 

Його життя, можна сказати, було заздалегідь запрограмоване. Уже у 12 років хлопець став священником, але прослужив у цьому сані лише рік. Ще в дитинстві Григорію Носу довелося швидко залишити рідну Маячку. Саме в такий спосіб родина Кирила Носа врятувалася від переслідувань односельців за те, що активно сприяла проукраїнській політиці гетьмана Івана Мазепи, а не проросійській волі слухняних прихильників Петра I.

 

                                             

 

Після цього в житті Григорія сталися зміни – він їде спочатку у Київ, де вступає до Києво-Могилянської академії, а потім у Польщу, де впродовж семи років навчається художнього ремесла. Саме у Польщі, у Вроцлаві, Левицький виконує свої перші графічні роботи, що засвідчують у ньому справжнього майстра.

У Вроцлаві. Маленька кімнатка в одному зі старовинних будинків старого Вроцлава. Хоч і схожа вона на звичайнісіньке горище – це студія художника. На початку ХVШ століття Вроцлав був осередком мистецького життя. Сюди приїздила молодь з багатьох країн навчатися малярства, особливо техніки гравірування. Господар студії Григорій Левицький теж не тутешній. Він з України, з Полтавщини – сюди переселились його предки, коли багато українців з Волині, Галичини, Карпат тікали від переслідувань католицької церкви.

Під час перебування у Польщі художник понад усе любив у вільний час бродити вулицями і провулками прадавнього Вроцлава, милуючись його красою і величчю. Твори, виконані нашим земляком у цій країні, – це здебільшого книжкові ілюстрації, що характеризуються високою художньою майстерністю та досконалим технічним виконанням.

Твори Левицького польського періоду, на жаль, загинули у роки Другої світової війни, а з-поміж тих, що дійшли до наших часів, слід назвати окремі книжкові гравюри, зображення архітектурних пам’яток Сілезії, портрети деяких історичних діячів, місцевих мешканців.

 

                      

 

Після повернення в Київ Григорій Ніс поставив на Подолі власний будиночок, одружився з дворянкою Агафією Левицькою, став завідувачем друкарні Києво-Печерської лаври, а до власного прізвища додав прізвище дружини. Із часом у пари народилися дочка Марія  та четверо синів, а саме: знаний на всю імперію маляр Дмитро, священник Петро, попович Іван та інженер-полковник Павло. Для старших Дмитра й Івана батько став першим учителем.

З Подолу до Лаври неблизький шлях.  Та щоранку Григорій Ніс-Левицький із сином Дмитром прямують ним. Батько – до Лаврської друкарні, син – теж до Лаври. У малого неабиякий хист до малю­вання. Перший його наставник і вчитель – батько. Та Григорій Кирилович добре знає, що домашнього навчання замало. А в Лаврі своя малярня, художники виконують різні замовлення, пишуть ікони і портрети, а також навчають молодь.

Подобається синові в школі, адже тут свої традиції: один пише обличчя для портрета, другий – одяг, третій – вимальовує зброю. Одяг, звичайно, напинають на манекен. Портрети часто перемальовували з гравюр. Писати портрети, користуючись гравюрою – теж традиція Лаврської маляр­ні. Багатьма навиками лаврських художників користуватиметься Дмитро Левицький пізніше у своїй творчості.

У майбутньому Дмитро Левицький стане людиною стриманою, навіть замкнутою. А поки що він вчиться... І щодня разом з бать­ком прямує з дому до Лаври. Щасливий, веселий. Адже це – пора його юності, його творчого веснування.     

У цей період Григорій Кирилович робить низку граверних робіт, що мали високу оцінку в Києві, багатьох інших тодішніх європейських столицях. Створені ним образи святої Варвари, Ісуса Христа на хресті, ікони Божої Матері вражають довершеністю.

Книги, видані в друкарні Києво-Печерської лаври, з красивим, чітким шрифтом і захоплюючими гравюрами вважалися справжніми витворами мистецтва не тільки в Україні, а й в усіх слов’янських країнах і навіть на Балканах. Окремі примірники потрапляли в Західну Європу, до бібліотек Угорщини, Франції, Англії.

 

      

 

1735 р. гравер раптом висвятився на священника, повернувся на малу батьківщину і прийняв парафію Маячківської церкви святого Михайла. Проте маляра за покликанням мало приваблювало життя священника. Він здав в оренду батьківську парафію іншому священнику, а той, за домовленістю, надавав кошти на утримання сім’ї художника. Після цих подій Григорій Ніс-Левицький повернувся до Києва, хоча навіть уже в 1760-х рр. часто навідувався в Маячку.                                                                                                           Попри сувору цензуру Григорій Кирилович не лише малював і карбував мідь, а й, кажучи по-сучасному, займався дизайном. Зокрема, 1735 р. він створив розкішну рамку у стилі бароко для наліплювання або написання на ній оголошень про театральні вистави під час приїзду до Києва високих і почесних гостей. На її верхній частині, посередині, розміщений кошик із квітами та плодами, а по боках, на рамі, сидять 2 крилаті купідони у вигляді малят. Боки рамки сповнені двома на повний зріст чоловічими фігурами в давньоримському одязі. Ліворуч стоїть цар у зубчастій короні, праворуч –  молодий римський воїн із прапором у правій руці. У середині нижньої частини рамки бачимо театральну чоловічу маску з декоративною бородою, яка чітко вказує на призначення рамки на вивішування на ній афіш шкільного театру. У самому низу гравюри є підпис автора «Григорій Левицький у Києві на Подолі різав Року 1735» .

Є докази того, що цю рамку майстра використовували для публічних оголошень Київсько-Могилянської академії, у якій Григорій Кирилович був викладачем малювання і гравірування. Майже одночасно із цією великою рамкою Левицький виконував ще й рамки книжкових розмірів (13х18 см) та рамки на особисті замовлення.

Дослідникам відомі авторські гравюри, якими 1737 р. були оздоблені кишенькові видання, свого часу опубліковані друкарнею Києво-Печерської лаври «Євангеліє» та «Апостол», де вперше з’явився авторський підпис Григорія Левицького. У Києві серед освічених людей маляр здобув чимало друзів. У середині XVIIІ ст. у столиці працювало понад 50 граверів на чолі з Григорієм Носом-Левицьким.

                                  

 

У граверній справі досить швидко наш земляк став одним із найвідоміших майстрів не лише Лівобережжя, а й Східної Європи. Йшлося і про майстерно виконані портрети, і про деталізовані зображення київських будівель, колоритних постатей студентів Києво-Могилянської академії, алегоричні фігури. Продовжуючи жити і працювати в Києві, до 1741 р. митець вирізьбив щонайменше 40 відомих робіт. Із них – 17 чималих станкових зразків, решта – книжкові ілюстрації.

У 1739 р. Григорій Кирилович створив гравюру-панегірик архієпископу Рафаїлу (Заборовському), за часів якого було збудовано Велику Лаврську дзвіницю. То був справжній шедевр. «Тези Заборовського» перетворилися на одну із найвідоміших гравюр маляра.

Серед монументальних творів майстра слід назвати купол, кафедру проповідників та іконостас Андріївської церкви у Києві, виконані упродовж 1753-1756 рр. Григорієм Носом-Левицьким разом із 17-річним сином, портретистом Дмитром.

Ще до початку будівництва Андріївської церкви митрополія влаштувала в Києві такий собі тендер. 1748 р. було оприлюднено запрошення до всіх місцевих малярів взяти участь в держзакупівлях на підряд, таке собі феодальне Prozorro. За встановленим порядком столична влада домовлялася лише з тими, хто пропонував... найнижчу ціну за виконання робіт. У даному разі так робилося двічі. Бо той самий указ повторили... після завершення будівельних робіт 1752 р. Не лише у творчому конкурсі, а й у комерційній пропозиції на виконання робіт з оздоблення Андріївської церкви у Києві перемогли батько та син Левицькі.

На цьому слід особливо наголосити: саме Григорій Кирилович став першим учителем молодшого сина, в майбутньому – видатного портретиста Дмитра Левицького, якому передав і талант, і поетичне бачення світу. І зверніть увагу: не в закритій малювальні, не тишком-нишком – за зачиненими дверима, а публічно – під час стінопису Андріївської церкви.

Практично всі твори гравера вражають великою людяністю, проникливістю, емоційністю образів, сміливими ракурсами, що іноді викликають асоціації з деякими творами Рембрандта.

Григорій Кирилович зробив ілюстрації до книги «Філософія Аристотеля» українського письменника Михайла Козачинського Одна із них – «Щитодержательниця», де велична красуня тримає геральдичний щит. Одяг грецької богині художник прикрасив українським орнаментом, а шию низкою коралів, зображено богиню на тлі дніпровських далей.

До Григорія Носа-Левицького в Україні не було графіків європейського рівня. Ні сучасні йому майстри, ані майстри пізнішого часу не змогли перевершити Григорія в художній майстерності і прагненні до новаторства. Досягнувши європейського визнання й достатку, наш земляк несподівано для всіх повертається у Маячку, де його чекали дружина й чотири сини, і знову стає священником Михайлівської церкви.

Досі збереглися перекази про те, як Григорій Кирилович правив службу і виголошував проповіді. Вони були настільки емоційними, глибокими і повчальними, що послухати їх приходили навіть із сусідніх сіл.

Наприкінці життя художник втратив зір. 19 травня 1769 року Григорій Кирилович Ніс-Левицький помер, залишивши свої знамениті твори, які не старіють. На жаль, місце могили поки що не встановлено.

Роботи художника зберігаються у музеях і бібліоте­ках Києва, Вроцлава, Варшави, Москви, Санкт-Петербурга.