Олексій Михайлович Ватуля
Український актор театру й кіно, викладач Олексій Михайлович Ватуля народився 14 серпня 1891 року в селі Трубайці (тепер Хорольського району Полтавської області). Він був восьмою дитиною у бідній родині Михайла Степановича та Ганни Олексіївни. Невдовзі батьки переїхали на хутір Новомиколаївка (тепер село Бадьорівка Кременчуцького району). Тяжке та безрадісне дитинство випало на долю Олексія. Батьки мали велику сім’ю, та не мали достатньо землі, щоб прохарчувати всю родину.
У 1906 році Олексій Михайлович закінчив Хорольське міське трикласне училище. У п’ятнадцятирічному віці він залишив батьківську оселю і переїхав до старшого брата, який працював слюсарем на залізничній станції Калачевське Криворізького басейну. Там юнак вивчився на телеграфіста. Восени 1907 року став працювати за спеціальністю на станції Бородянка під Києвом. Він працював по 10-12 годин на добу й одержував за це копійки.
У 1908 році Олексія Ватулю перевели телеграфістом до Києва, де містилося Управління Південно-Західної залізниці. Нелегко юнакові давався хліб: доводилось тяжко працювати на найбільш завантажених телеграфних лініях. Та ні виснажлива робота, ні злиденне життя не згасили у допитливого хлопця бажання вчитись. Він багато читає, цікавиться мистецтвом, історією, літературою, точними науками, бере участь у самодіяльних драматичних гуртках.
Коли у Києві був відкритий клуб передплатників журналу «Вісник знання», наш земляк у вільний час його відвідував, із задоволенням слухав популярні лекції. У клубі іноді влаштовувались вечірки, на яких виступали учні музично-драматичної школи М.Лисенка. На одному з таких вечорів Олексій познайомився з деякими учнями, заприятелював з ними, розповів їм про своє бажання здобути освіту. За їхньою порадою подав заяву до музично-драматичної школи, в якій і почав навчатись із 1913 року. Вдень чоловік працював телеграфістом, заробляючи і на життя, і на плату за навчання, а ввечері вчився. У той час Олексій вперше познайомився з виставами театру М. Садовського, з виступами акторів, які на той час гастролювали в Києві.
Під час навчання він взяв участь у постановці учнівської вистави «Лілія» Альфонса Доде. За свій перший акторський дебют Олексій Ватуля отримав нищівну рецензію, але вже наступна роль в учнівській виставі «Ліс» О. Островського, навпаки, отримала схвальні відгуки. Молодому актору пророкували величне театральне майбутнє.
Восени 1917 року Олексій Михайлович приєднується до театральної молоді, яка заснувала Молодий театр на чолі з Лесем Курбасом. Наш земляк є одним із засновників цього театру. Відмовившись від етнографічного репертуару, Молодий театр зайнявся пошуком нових форм втілення сучасної української та світової класичної драматургії. У цьому театрі актор Ватуля брав участь у постановці вистав із основного репертуару. Дуже корисною для нього була студійна робота в театрі. Тут Олексій Михайлович набував професійної майстерності: грав ролі в різножанрових виставах, удосконалював пластику, виразний рух тощо. Він став професійним актором.
Влітку 1919 року Олексій Ватуля разом із іншими акторами залишив Київ і виїхав на Поділля. У 1920 році він приєднався до групи акторів, у яку входили Г. Юра, А. Бучма, А. Рубчаківна, Ю.Юрський, П. Самійленко та ін. Ці актори створили мистецький колектив, якому було надано ім’я І. Франка. Таким чином наш земляк став одним із засновників Київського українського драматичного театру ім. І. Франка, у якому працював у 1920-1955 роках. Олексій Михайлович, як фундатор театру, докладав багато зусиль, щоб колектив франківців здобув громадське визнання.
Театр ім. І.Франка творили дуже молоді митці: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині Ользі Рубчаківні – 17, Олексію Ватулі та Амвросію Бучмі – 29, Феодосії Барвінській –22. Вони не лише створювали якісно нове театральне мистецтво, а й з гідністю витримували всі негаразди мандрівного життя.
З 1920 по 1923 роки театр ім. І. Франка мандрував містами України. Особливою сторінкою в цих мандрах були великі гастролі Донбасом, і це тоді, коли шахтарі жили в землянках, халупах, у страшну спеку. Треба було мати достатньо витримки, винахідливості, щоб у таких умовах не просто вижити, а й грати кожного дня.
Біля Горлівки, у величезному парку на березі озера, ставили «Лісову пісню» Лесі Українки. У той час франківці часто влаштовували вистави на заводах, шахтах, інших трудових колективах. Нерідко акторам доводилось мандрувати пішки і спати на підлозі чи на сцені клубів. Під час цих гастролей Олексій Ватуля виконував обов’язки і адміністратора, і відповідального за шефську роботу.
У 1925 році Олексій Михайлович разом із Гнатом Юрою поїхали до Праги і Берліна для ознайомлення з досягненнями театрів Чехословаччини й Німеччини. Саме тоді їм довелося зустрітись із Миколою Садовським та режисером Олександром Загаровим, яким радили повернутися на Батьківщину. Після повернення з-за кордону до Харкова, де працював Київський драматичний театр ім. І.Франка, наш земляк зробив для працівників мистецтв доповідь про театри Західної Європи.
У 1926 році Олексій Ватуля разом із франківцями переїхав до Києва. Та коли в листопаді 1927 року в Харкові був створений Державний український театр, Олексій Михайлович на деякий час переїхав туди працювати. Але це була його перша і остання спроба залишити Київський драматичний театр ім. І. Франка. До нього актор повернувся у 1929 році.
Визначну роль у творчому зростанні Олексія Ватулі відіграли гастрольні поїздки в складі колективу театру до Тбілісі (1936). З 1941 по 1944 рік актор перебував із театром в евакуації, спочатку – в Казахстані, а потім – у Ташкенті.
Коли франківці евакуювалися до Семипалатинська (місто в Казахстані), сім’я Ватулі, оселившись, не мала навіть стола, а тому ролі доводилося переписувати на підвіконні. Просити у керівництва театру щось для себе актор не наважувався. В інших теж не все було. І коли Г. Юра довідався, що вже тривалий час у Ватулі немає стола, то відразу ж знайшов його для актора. Одного разу в сім’ї Олексія Ватулі закінчилось вугілля. Олексій Михайлович знову ж не пішов до адміністрації просити, щоб дали машину для перевезення вугілля. Але, щоб не залишати сім’ю в холодній хаті, разом із дочкою Аллою взяли великий ящик, прив’язали до нього мотузку і, навантаживши його доверху паливом, потягли вулицями міста. Всі здивовано оглядалися на них. І раптом на повороті ящик перекинувся. Батько і дочка з жартами та сміхом почали підбирати розсипане на дорозі вугілля…
У роки Другої Світової війни Олексій Ватуля виїздив із бригадами франківців на Південно-західний фронт та Другий український фронт. Працювати акторам доводилося у важких умовах. Концерти для воїнів нерідко відбувалися у бліндажах і землянках на передовій лінії фронту. Сценою для виступів були зсунуті докупи кузови машин або місця просто неба. Виступали по кілька разів на день. Під час цих виступів наш земляк найбільше любив читати твори Шевченка.
Влітку 1944 року Олексій Ватуля повернувся з колективом театру до Києва. Всі знали його як одного з організаторів Українського театрального товариства. Олексій Михайлович був делегатом багатьох конференцій, з’їздів працівників мистецтв. У диспутах, дискусіях, творчих конференціях Олексій Ватуля – незмінний учасник. «Горіти, а не тліти!» – такий був девіз митця. Цьому він завжди вчив молодь і зі сцени, і в драматичній студії при Театрі ім. І. Франка, де викладав акторську майстерність.
Олексій Ватуля все своє життя любив театр і ніколи не підводив товаришів по сцені. Коли навіть тяжко хворів (йому лікарка на гастролях приходила за куліси робити уколи), актор і тоді з усіх сил намагався бути на сцені підтягнутим, бадьорим.
Максим Рильський називав нашого земляка «великим життєлюбцем». І це справді було так. Він палко любив Батьківщину, а під час евакуації часто мріяв про велике майбутнє України, яка буде знову вільною. А ще мріяв актор у далекому Семипалатинську, що, коли Театр ім. І. Франка повернеться до Києва, він, Ватуля, обов’язково садитиме дерева і квіти, і вже обов’язково – червоні троянди.
Мрія цього геніального чоловіка збулася. У Боярці, під Києвом, Олексій Ватуля вирощував садок, квіти. Звідси він у вільний час виїздив на рибалку або на полювання. Саме у Боярці Олексій Михайлович багато читав, готуючи ролі, тут народжувалося чимало творчих задумів. У творчих справах йому допомагала Валентина Михайлівна, дружина. Вона свого часу закінчила акторсько-режисерський факультет Музично-драматичної школи М.Лисенка. Артистці доводилося бути і першим критиком підготовлених чоловіком ролей, а ще більше – помічницею у творчій діяльності коханого.
Для Олексія Ватулі улюбленим був затишний куточок біля його будинку в Боярці, де росли дві туї. Тут стояв величезний стіл, лави. Біля них росли барвисті квіти, що цвіли з ранньої весни і аж до першого снігу. Олексій Михайлович був гостинною людиною. Для всіх, хто до нього приходив, була широко відкрита й велика бібліотека, зібрана митцем. Особливу пристрасть мав наш земляк до поезії. Цікаві думки чоловік іноді обережно підкреслював у книжках, щоб колись знову повернутися до них.
Бібліотеку Олексія Михайловича прикрашали твори класиків української і зарубіжної літератури, зібрання видань у галузі образотворчого мистецтва. На багатьох книгах – автографи письменників. У домашньому архіві митця збереглося також багато зошитів із записами ролей, які він готував, тексти творів, які читав на радіо і в концертних програмах. Ролі і вірші Олексій Ватуля передруковував на машинці, а іноді чітко переписував власною рукою. Ті місця, де найбільше помітна та чи інша риса майбутнього образу, актор виділяв, а на полях писав свої зауваження, міркування та накреслював деякі мізансцени.
У бібліотеці Олексія Ватулі були й збірки творів М.Рильського з особистими автографами автора. Максима та Олексія поєднувала міцна дружба і в особистому житті, і в творчих стосунках. Часто зустрічались подружжя Рильських і Ватулі: чи то на день народження когось із них, або на домашніх творчих вечорах, що виникали іноді експромтом. Максим Тадейович любив слухати свої твори у виконанні улюбленого артиста. Іноді Максим Рильський люб’язно просив Олексія Михайловича показати цікаві уривки з ролей, і тоді сміх, жарти і пісні не стихали до пізнього вечора.
З успіхом Олексій Михайлович знімався і в кіно. Глядачі запам’ятали актора у фільмах «Макар Діброва» (шахтар Хмара), «Українські мелодії» (Кривоніс), «Нескорені» (Гнат) та в інших. У своїй статті «Перед ювілейною датою» Олексій Ватуля писав: «Щоб рухатися вперед, щоб бути гідними митцями своєї Батьківщини, треба ще глибше зв’язуватися з масами, вчитися в них, запалюватися їхнім вогнем».
Сучасники знали нашого земляка як приємного співрозмовника й оповідача. У їхній присутності він міг мріяти, фантазувати, збуджувати думки, емоції. Не схильний до неправди й хитрування, актор про все висловлювався завжди відверто, прямо в вічі. У колективі він ніколи не прагнув відрізнятися від інших.
Мистецтво нашого земляка завжди було життєстверджуючим, пройнятим оптимізмом і патріотизмом. Якось в одному з листів відомий актор Є. Коханенко писав до Ватулі: «Ми з тобою, Олексо, червоніти за театр не будемо, бо ми чесно працювали, ми не спекулювали мистецтвом, наша совість чиста. Що було в театрі, то там була частина і нашої з тобою чесної роботи»…
Київ. Початок лютого 1955 року. Тяжко хворий актор останній раз виходить на сцену. Його лице, одухотворене мистецтвом перевтілення, ледь можна було впізнати, і, забувши про свою хворобу, він увесь поринає у світ своєї ролі. У цей вечір великих зусиль і мужності коштувало Олексію Михайловичу довести роль до кінця. Всіх вражала воля і витримка виконавця. Він не хотів псувати настрій ні своїм колегам, ні присутнім у залі, і, щоб, бува, знесиленим не впасти, він для обережності в останніх виставах виходив грати Стесселя, спираючись на палицю. Фінал вистави. Актор виходить на прощальний уклін. І ніхто з глядачів тоді не знав, що бачить виконавця ролі на сцені востаннє.
Олексій Ватуля жив мрією про майбутні вистави, цікаві для себе ролі. «Моя творчість не закінчена, поки я не зіграю короля Ліра», – говорив Олексій Михайлович. Але передчасна смерть так і не дала йому можливості здійснити свої заповітні мрії. Ще не відцвіли садки, якими йому так і не довелося помилуватись, коли 20 травня 1955 року на 64-му році актора не стало.
Розвиваючи традиції національного театрального мистецтва, Олексій Ватуля поєднував у творчості драматизм і романтичну піднесеність. За 35 років служіння мистецтву він зіграв багато різних ролей. Справа, звичайно, не в їх кількості, хоча й вона є певним показником наполегливої, напруженої праці. Його девізом було – працювати, працювати й працювати, щоб досягти вершин справжнього мистецтва.
Радимо прочитати:
1. Грибан, Ганна Петрівна. Гортаючи сторінки історії Полтавщини [Текст] / Грибан, Ганна Петрівна, Халимон, Володимир Федорович. - Полтава : Дивосвіт, 2016. - 446 с.
2. Енциклопедія Сучасної України. Т. 4 : В-Вог / НАН України. Наукове товариство ім. Шевченка; Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України. - 2005. – С.157.
3. Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття.- Київ: 2006. –С.148-155.
Ротач П.П. Полтавська Шевченкіана: спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії. У двох книгах. – Кн.1. А-К. – Полтава: Дивосвіт, 2005. –С.112.
4. Ханко, Віталій. Полтавщина: плин мистецтва, діячі : Мистецтвознавчі праці / Ханко, Віталій ; передм. Д. Степовика, О. Федорука; худож. оформ. О. Ханко. - К. : Видавець О.Ханко, 2007. - 484 с.
Радимо подивитися:
1. (Хронікальні кадри: Гнат Юра, Олексій Ватуля та інші актори відбудовують Хрещатик)
Інтернет-джерела:
1. Збірник статей і спогадів - Олексій Ватуля
2. Енциклопедія сучасної України - Ватуля Олексій Михайлович
3. Флагман театральної культури - спогади Едуарда Овчаренка
4. TIME & NOTE - Олексій Ватуля
5.Модерна драматургія і театр
6,Документальна виставка, присвячена 120-ій річниці від дня народження видатного українського актора, народного артиста УРСР О. М. Ватулі
7.Український календар - життєпис Олексія Ватулі
