Не було свого часу в Україні людини, яка б не чула цього прізвища, а почувши — не посміхнулася б. Невипадково його називали «заступником Остапа Вишні», а в газеті «Вісник Полтавщини» у нього була своя сторінка яка називалася «Вишнева Ковінька».

Мова йде про нашого земляка – Олександра Івановича Ковіньку.

           13 січня 1900 року у с. Плоске Полтавського повіту (нині Решетилівського району) в родині селянина-бідняка народився Олександр Іванович Ковінька (справжнє прізвище Ковінько).

  «Я появився на світ білий 1-го січня старого стилю 1900 року, в день святого шанування Олександра Невського… Усміхнувся до мами раз, два і сам собі подумав: а все-таки непогано на світі жити! Добре, що я народився!».

Закінчив церковноприходську школу, а як там навчали розповідав із притаманним йому почуттям гумору: «Наша перша лекція була «Отче наш»…

Становилися і співали. А співали ми «отчаянно»: хто куди хотів, той туди й виводив.

То батюшка, наш вчитель і вихователь, брав за вухо і підтягував: «…іже єсі на небесі…»

Причому він ставився до нашого вуха так, ніби це був ремінний шкураток. Бере було баса за вухо, а витягує аж на дишканта.

Схопить дебелими пальцями моє немічне праве вухо, зібгне, скрутить і по складах пропихає: «Ве-лик… бог… у сла-ві… сво-їй…»

Законовчитель не обминав і моє друге, зліва причеплене вухо. Хапав і його за кінчика. На кінчику лівого вуха й закінчувалася наша перша лекція...»

Потім навчався в земському двокласному училищі. У віці 12 років мати віддала його у найми -  у підпаски. Але у наймах він пробув не довго, у 1917р. склав екстерном іспити за чотири класи гімназії.

Першим місцем роботи О. Ковінька стала сільська аптека, посада - помічник лікаря.

«Медичні функції помічника скромні: посуд мити, перетирати підлогу і кудлатого «чорта» з вікна дрючком ізганяти». Справа в тому, що «лікар Сергій Павлович «медичних наук» набрався, будучи санітаром Єлецького полку. Він підводив хворого до вікна, грюкав ложечкою об шибку і профілактично гукав: «Злізь, щоб ти здох, Сашко візьми дрючок, знеси того чорта з вікна», – так він ізганяв хворобу з хворого».

Потім служив у міліції в Полтаві: «де відав питаннями культури і мистецтва, а насправді працював цензором: «приносять лібрето кіноп’єси, я читаю, гаразд нічого не втямкую і, хай бог простить, з легкої руки ставлю візу «Дозволяю».

Українську революцію зустрів із захопленням. Під час громадянської війни пережив чимало перипетій: перебував у повстанському загоні, в одній із сутичок кайзерівськими окупантами його схопили і віддали до військово-польового суду. Був звільнений під час наступу Червоної армії. А згодом новий полон, денікінський, до якого потрапив разом з Володимиром Сосюрою. Зі спогадів письменника: «Нас, обдертих і роздертих, у товарняку, в холод приволокли в Одесу…  Нас очікувала печальна доля… І ось щастя! …невдовзі до табору бранців підскочили кіннотники з червоними зірками на шапках… Почали формувати Перший Чорноморський полк. В цю частину влили й нас». А вже  1920 року Олександр Ковінько, на той час вже член партії боротьбистів (Українська комуністична партія), опинився в рядах армії Симона Петлюри. Знову потрапив в полон, тепер до білопольського концтабору в Познані, де перебував з 1920 по 1921р.р.  

Після повернення додому, працював секретарем сільради, заочно навчався у  Полтавському інституті народної освіти з 1926 по 1928 рр..

Свою першу  гумореску «Шляхи та доріженьки» Олександр Ковінька написав 1925 року. 

«Поніс в редакцію «Більшовик Полтавщини»,  редактор кілька раз завертав рукопис: то йому кінцівка «слабохарактерна», то серединка «ні срібна, ні мідна», то початок «притупився»… Прийшов за порадою до Капельгородського. Він уважно прочитав гумореску і тепленько сказав: «Перероблений сховайте в кишеню, а перший варіант понесіть редактору». Редактору гумореска сподобалася…»

 І ще Ковінька згадує: «Писав писав, але друкуватися не наважувався… Мій друг В. Сосюра наполягав: «Піди до Остапа Вишні, хай він тебе послухає». Навіть теплу цидулку написав. Але я посоромився і не пішов… Згодом поїхав в Харків на нараду і одважився. Поніс гумореску «Містки та доріженьки» у редакцію «Селянської правди», де секретарював О. Вишня. Став проти нього й не дихаю. Прочитав він мою гумореску, подивився на мене весело й коротко кинув: – «Пойдьот!». З легкої руки О. Вишні і пішло».

З 1928 р. професійно займався журналістикою як фейлетоніст газети «Більшовик Полтавщини». Його фейлетонів і гуморесок, як вогню, боялись бюрократи, хабарники, кар'єристи. У 1929 р. вийшла перша збірка гуморесок "Індивідуальна техніка", у 1930 р. - друга збірка «Колективом подолаємо». Друкувався в журналах «Червоний Шлях», «Всесвіт», «Плуг», «Червоний перець». Після цього літературна діяльність перервалася на два десятиліття.

           У жовтні 1934 р. О. Ковінька був заарештований за звинуваченням у належності до антирадянської терористичної організації українських націоналістів-боротьбистів і засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Був висланий відбувати покарання до Магадана у Нагаєво, де  працював вибійником, бурильником, гірничим майстром на гірничо-промислових підприємствах «Дальбуду».

Звільнившись без права повернення на Україну, жив у Якутії. Там у     1950 р. був заарештований удруге і повернений у Нагаєво, де працював плановиком-економістом в автоколоні. Після реабілітації в 1956 р. повернувся на батьківщину.

Про табори говорив і згадував Олександр Ковінька мало. Згадував начальника табору, вірменина, який любив літературу. Вечорами під наглядом конвойних Олександра Івановича приводили на його квартиру, де він читав літературні твори. До речі, цей начальник звільнив Ковіньку від непосильної фізичної праці, призначивши редактором газети. На запитання журналіста          І. Наливайка: як вдалося вижити на тій пекельній каторзі, письменник, посміхаючись, відповів: «Гени гумору мене врятували. Як не гірко було, а я сміхом та дотепним словом підтримував себе, своїх однотабірників і навіть суворих енкаведистів. Вони теж люди. І хоч кожен з них мав свій гріх, однак у глухомані і їм хотілось розслабитись, від душі посміятися. Частенько наказували, щоб я щось чудернацьке, смішненьке розповів. Отож і витримав це пекло».

Сама зовнішність Олександра Івановича наводила на думку, що його добре пошарпало життя. Високий, кощавий, видно, замолоду сильний чоловік, він не мав на голові волосся. Брів теж бракувало — лише надбрівні дуги. Це наслідок тривалої, нелікованої цинги.

В житті говорив Олександр Іванович повільно, спокійно, з плавними модуляціями, так би мовити «правильною» українською мовою. Оповідав нібито без темпераменту, але Ковіньку любили слухати (з інтерв’ю полтавського журналіста, письменника і гумориста Павла Стороженка).

          1957 року в харківському «Прапорі» з’явилася автобіографічна повість письменника «Як мене купали й сповивали».

 Відтоді одна за одною виходять його книжки — загалом понад 30. Перший двотомник вибраних творів вийшов у 1970р., а 1980 року, до 80-річчя Олександра Ковіньки, у видавництві «Дніпро» вийшов другий двотомник його творів накладом, який тепер здається фантастичним для українського письменника, — 100 тис. примірників! Його твори перекладалися на російську, білоруську, грузинську, вірменську та інші мови. Писав нариси, публіцистичні статті, написав спогади про П. Капельгородського, Остапа Вишню, В. Сосюру, М. Годованця, Мате Залку.

1970р. був нагороджений орденом "Знак Пошани", а у 1984 р. став Лауреатом премії ім. Остапа Вишні.

З жовтня 1971 року жив і працював Олександр Іванович Ковінька в будинку № 4 по вул. Зигіна. В 1992 р. на фасаді цього будинку була встановлена меморіальна дошка.

У 2020р. меморіальну дошку було встановлено також у  с. Плоске Мачухівської ОТГ, на фасаді місцевої школи, оскільки поруч знаходилась хата, де народився і провів дитинство наш відомий земляк.

Помер Олександр Іванович Ковінька         25 липня 1985 року, на 86-му році життя.