У 2007 р. біля Полтавського університету економіки і торгівлі відкрили пам’ятник Борису Миколайовичу Мартосу, у 2009 р. Національний банк України запровадив у обіг монету із його зображенням. У 2014 р. у Полтаві створили цикл документальних фільмів «Поборники незалежності. Полтавщина», серед яких особливе місце займає фільм про Бориса Мартоса.

 

                

Монета номіналом 2 грн, випущена Нацбанком України у серії:

«Видатні особистості України» та уведена в обіг 29.05.2009.

 

Що ж ми знаємо про цю видатну людину? Борис Мартос вперше створив бюджет України, був засновником української гривні, автором Земельного закону, громадсько-політичним діячем, економістом, кооператором та педагогом, очільником українського уряду часів Директорії, одним з найосвіченіших діячів своєї доби. Він прожив найдовше життя серед керівників глав держав та урядів у світі. Він також є одним із довгожителів серед прем'єр-міністрів української держави, котрі народилися в Російській імперії чи СРСР.

 

 

 

Борис Мартос походить із того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, історика Олексія Романовича Мартоса, поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса.                                                               Борис Миколайович Мартос народився 20 травня 1879 року у м. Градизьк на Полтавщині (зараз селище міського типу Глобинського району Полтавської області). У 1897 році він зі срібною медаллю закінчив у Лубнах класичну гімназію, згодом вступив до Харківського університету на математичний відділ. Під час навчання в університеті став членом таємної Української студентської громади Харкова, яка нараховувала 12 осіб, і відігравав у її діяльності провідну роль.

На нелегальних шевченківських роковинах, влаштованих громадою у 1900 році, Борис Миколайович виступив з доповіддю про соціально-політичні погляди Кобзаря. На цих зборах він познайомився з Симоном Петлюрою та зустрів свою майбутню дружину. Влітку того ж року за дорученням Студентської громади став учасником Першого українського студентського конгресу у Галичині. З того часу він почав серйозно цікавитися і вивчати проблеми кооперативного руху, їздив до Львова, звідки привозив нелегальну літературу.

За участь у студентській демонстрації 1901 року Борис Мартос був заарештований, провів два тижні у тюрмі і був висланий на два роки з Харкова «під нагляд поліції» із забороною жити в університетських містах. У цей час на Полтавщині, куди переїхав Борис Миколайович, працювала Кооперативна комісія, створена при сільськогосподарському товаристві. Тут він тісно співпрацював із Революційною українською партією (РУП), однак, як він сам згадував пізніше, не був ані засновником партії, ані її членом.

Борис Мартос пропагував національні ідеї серед селянства, організовував у селах бібліотеки та влаштовував читання української літератури. Він заснував кілька політичних гуртків серед учнів середніх шкіл у Полтаві і читав їм політичну економію, українську історію та літературу; займався культурно-освітньою роботою. Незважаючи на численні обшуки та допити поліції, допомагав РУП у друкуванні та розповсюдженні листівок, брав участь у підпільній конференції Українських студентських громад у Полтаві у 1901 р.

Через два роки Борис Миколайович повернувся до Харкова, однак не залишив політичної діяльності, продовжуючи активно працювати в Українській студентській громаді – виступав з доповідями і рефератами. За співпрацю з РУП та допомогу у транспортуванні шрифту для нелегальної друкарні відбув піврічне ув’язнення (1903-1904 роки), під час якого двічі оголошував голодування. Після звільнення Борис Мартос активно включився у революційні події 1905-1907 років.

Лише у 1908 році йому вдалося закінчити математичний відділ Харківського університету, але отримав, як вказував сам Борис Мартос у своїй автобіографії, не свідоцтво, а лише залік.

Наприкінці навчання Борис Миколайович одружився із Марією Юріївною Кучерявенко. Тому на життя він змушений був заробляти приватними уроками та лекціями з математики, космографії, географії, латинської мови.

У 1910 році М. Русов запропонував Мартосу зайняти посаду асистента у Київському комерційному інституті. Однак через заборону педагогічної діяльності він змушений був виїхати на Волинь, покинувши й підготовку до державних іспитів, замість яких прослухав курс бухгалтерії.

На Волині у 1910-1911 роках Борис Миколайович працював старшим контролером статистичних робіт у відділі Волинської губернської земської управи. Цю посаду він отримав за посередництвом свого знайомого В. Кошового, котрий був директором статистичного бюро.

Тут Мартос знову близько і багато спілкується із селянами, спостерігає за їхнім життям, заглиблюється у їхні проблеми та потреби. Борис Миколайович продовжив самоосвіту не тільки у сфері кооперації, а й звернувся до вивчення суспільно-економічних наук. Особливу увагу він приділяв організації споживчих та промислових кооперативів та поширенню економічних знань серед населення. Вже наприкінці життя Борис Мартос згадував, що у цей період він багато часу проводив серед селян, навчаючи дітей, спілкуючись із сільською інтелігенцію. Працюючи на цій посаді, Борис Миколайович набув великого досвіду практичної роботи та репутації висококласного фахівця у національних кооперативних колах.

У цей час Мартос отримує листа від давнього знайомого із пропозицією про роботу. Під тиском адміністрації він виїжджає на Кубань. До того ж тут працював і рідний брат його дружини А. Кучерявенко на ниві кооперації.

Одночасно Борис Миколайович продовжує займатися кооперативною й громадською діяльністю, викладає українську мову та літературу у таємному гуртку школярів середніх класів.

Через важку хворобу на малярію у 1913 році він знову повертається в Україну, на Полтавщину, де до 1917 року працював інспектором кооперації Полтавського губернського земства.

 

 

Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р.

 

На запрошення київських кооперативних організацій з нагоди 50-ліття української кооперації Борис Миколайович читав публічні лекції у Полтаві і Києві. Під час Першої світової війни за дорученням земства заснував «Закупочне бюро» при Полтавському губернському земстві для забезпечення місцевого населення речами першої необхідності, завідував діяльністю цього бюро.                                                                                     Після Лютневої революції Мартос включився до активної роботи на громадсько-політичній ниві. Як добре освічена людина, котра мала великий досвід роботи на селі, увійшов до першого складу Генерального Секретаріату, зайнявши посаду генерального секретаря земельних справ.

На відміну від інших соціалістів, Борис Мартос виступав проти скасування інституту земельної власності. Він попереджав, що такий крок спричинить земельну анархію: «кожний селянин буде брати для себе землі стільки, скільки йому захочеться, посилаючись на те, що земля є всенародна». Відстоював думку, що «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного». Борис Миколайович є одним із авторів проекту Земельного закону, за яким кожен мав отримувати стільки землі, скільки зможе обробляти власною працею.

Мартос є одним з організаторів Київського кооперативного інституту. Він став автором і першої програми навчання Інституту. Читав в ньому курс лекцій.

Борис Миколайович пропонував утворити центральний видавничий союз для задоволення культурно-освітніх потреб населення, що опікувався б спеціальними курсами, школами, клубами, народними домами та університетами. Таким чином, він накреслив головні шляхи подальшої розбудови кооперації в Україні.

Мартос був одним із організаторів Українського центрального кооперативного комітету (Коопцентру), а з 1918 року – головою правління Коопцентру.

Система фінансової самодопомоги, самоорганізації громад, яка започатковувалася на теренах України ще в 60-х роках ХІХ століття (саме тоді у містечку Гадяч на Полтавщині постало перше ощадно-позичкове товариство) дозволяла зробити реальні кроки у боротьбі з бідністю за допомогою ринкових механізмів. Замість очікування милостині, подачок від «доброго» царя чи пана бідні верстви населення об’єднувалися у товариства, щоб примножувати спільний і власний капітал, ставати справжніми господарями.

 

 

 

Борис Мартос очолював міністерство фінансів за гетьмана Павла Скоропадського. Саме Борис Миколайович вперше створив бюджет України. Він сприяв упровадженню української грошової одиниці – гривні.  В умовах війни, тотальної розрухи людям все ж треба було платити зарплату. І Мартос вирішив збудувати бюджет на природніх монополіях – цукор, пошта, залізниця, сірники і т.д. На цьому був побудований держбюджет. Французька біржа оцінила український карбованець у пів франка. Тобто почався обмін валюти. Досить часто у спогадах багатьох видатних постатей є згадки про ті українські гроші. Зокрема, про обмін карбованців на золоті фунти стерлінгів, причому у досить приємному для української валюти співвідношенні.

Треба відзначити, що за свідченням колег, очолюючи Раду Міністрів, Борис Мартос виявив себе не тільки як економіст-теоретик, а й як практик, що набув великого досвіду у попередні роки. Це дало змогу його уряду забезпечувати діяльність як державного апарату, так і української армії у дуже складних умовах військового часу. Його зусиллями Директорія ухвалила важливий закон у сфері фінансів – Закон про самостійність української валюти.

Цікаві факти про українську валюту (екскурс у минуле):

Гривня народилася прикрасою. Гривня, як грошова одиниця, є однією з найдавніших у Європі, тому що сягає своїми початками ще праслов’янських часів. У східних слов’ян на етапі розпаду родового ладу і створення держави, появи майнової нерівності, з’явилася потреба вирізнити людей, які мали певний статус у суспільстві. І власне тоді з’явилася гривна, тобто обруч, що виготовляли з різних металів: золота, срібла, бронзи, міді. Він зав’язувався на загривку, тобто на шиї. Звідси й походить назва «гривня».

У нашій історії був ще так званий «безмонетний період», коли в обігу не було монет, а лише гривни – (зливки срібла стандартної форми й ваги). Але гривна мала дуже велику вартість і на ринок з нею йти не можна було. Натомість були її замінники – хутро, глиняні прясельця, чи ракушки каурі.

 

 

 

Цікаво, що центрами виготовлення гривні були не княжі двори, а монастирі. Наприклад, цілу майстерню з виготовлення гривень відкрили під час археологічних розкопок у Михайлівському Золотоверхому монастирі у Києві: знайшли форми, незавершені і вже готові гривні. Очевидно, монастирі були добре пристосовані для важливої місії карбування грошей – там були і відповідні освічені кадри і «закрита» територія, куди не міг дістатися ніхто зовні – таке собі закрите виробництво. Якість цих гривень була досить добра. Та, зрештою, майже на тисячу років гривня зникла з обігу.

Нові гроші молодої держави. Найбільш актуальним заведення грошової одиниці стало після проголошення ІІІ і IV універсалів Центральної Ради. Тоді були різні думки щодо запровадження грошової одиниці. Більшість економістів вважали, що гривня має бути чимось забезпечена, наприклад золотом. Однак, у ті часи, крім доброго імені держави, вона не мала нічого. Тому було вирішено запровадити спочатку карбованець.

 

 

 

   У грудні 1917 р. в друкарні Стефана Кульженка у Києві – єдиній потужній друкарні в Україні, були випущені перші 100-карбованцеві купюри. Однак, друкарня відчувала брак відповідного паперу з водяними знаками, тому нові гроші досить легко підробляли. Проте вони були дуже цікаві з огляду на оформлення. Зокрема, вони містили написи чотирма мовами: українською, російською, польською та на івриті. Це була єдина купюра, яку випустили у 1917 р. У 1918 р. Центральна Рада випустила ще два номінали: 50 карбованців (так звана «лопатка» – від зображення селянина з лопатою) та 25 карбованців – досить рідкісна купюра, котра не набула поширення.

         1 березня 1918 року українська держава ввела власну грошову одиницю – гривню. Хоча тодішня національна валюта не мала ніякого фінансового забезпечення та протрималася всього кілька років, вона стала доказом – Україна суверенна держава з власними фінансами.

Матеріалом для монет мали стати пам’ятники «царям і їх сатрапам». Коли був прийнятий закон про введення гривні, то вирішено, що будуть і монети і паперові купюри. На превеликий жаль, монети не були випущені. У планах було карбування 1 і 2 сотиків з бронзи, 10 і 20 – з нікелю та срібних – 1 і 2 гривень. Дуже цікаво на законодавчому рівні пропонувалося розв’язати проблему матеріальної бази – монети мали виготовляти з металу пам’ятників «царям і їх сатрапам». Та це рішення не було реалізоване – Центральна Рада впала, їй на зміну прийшов гетьман Скоропадський.

Гетьман зберіг всі грошові надбання Центральної Ради, ці гроші були в обігу. Паралельно існували дві валюти – карбованець і гривня. Один карбованець відповідав двом гривням. Нові гроші вирішили друкувати у Берліні. Купюри виготовили на дуже високому рівні. Однією з найкращих є 100-гривнева купюра, створена Нарбутом. Якщо порівняти ці гривні з грошима інших європейських держав, то відразу помітний високий рівень виконання та національний колорит. Однак, була проблема доставки цих грошей в Україну. Вирішили, що це буде відбуватися літаками. Один з літаків був збитий над Ратибором в Сілезії – тоді не тільки пропали гроші, але й загинули українські урядовці. Два літаки сіли в Румунії і гроші були конфісковані. Тобто та грошова кампанія була досить нещаслива. Почалося також власне виробництво, та воно було відносно неякісне.

Курсу української гривні початку століття могла б позаздрити й сучасна валюта. На превеликий жаль, молодій державі не вдалося збудувати міцної фінансової системи. Хоча були й значні успіхи. Навіть коли українська держава фактично перестала існувати, уряд Петлюри, перебуваючи на території Польщі, й далі друкував українські гроші у Тарнові та Варшаві. Цікаво, що їх приймали. Тобто держава вже фактично не існувала, а її гроші і далі приймали. Пізніше у Тарнові було знайдено літографічні каміння. Були навіть чутки, що під час візиту до Польщі Президента Віктора Ющенка, тодішній польський президент Александер Квасневський мав йому їх подарувати, однак в результаті йому подарували лише пачку грошей.

Останні банкноти Української Держави вийшли з обігу у 1921 р., проте люди їх берегли як згадку про хоча й короткотривалу, проте свою незалежну державу.

Борис Мартос мав чіткі уявлення про те, як має розвиватися економіка незалежної України та якими повинні бути в ній земельні відносини. А втілити плани в життя завадив не брак знань і досвіду, а брутальна агресія Росії, для якої самостійна соборна Україна була кісткою в горлі.

Тож Борис Миколайович, як і багато його соратників по боротьбі, був змушений емігрувати за кордон. Проте й там він не забував про Україну та продовжував працювати задля її визволення від імперського ярма.

У 1920 році Борис Мартос виїхав до Німеччини, де відвідав значні німецькі центри кооперації. Ця подорож дала Борису Миколайовичу змогу зібрати багатий матеріал з теорії і практики кооперації, діяльності кооперативних шкіл і курсів, що стала головною у його житті на еміграції.

1921 року Б. Мартос з дружиною опиняється у Чехословаччині, де продовжує свою наукову, громадську та педагогічну діяльність. На базі Інституту сільськогосподарської кооперації емігрантами було засновано Українську господарську академію у Подєбрадах (сучасна Чехія) у невеликому курортному містечку у 50 кілометрах від Праги. З початку її існування Борис Миколайович  працює у ній доцентом, керуючи кафедрами теорії кооперації та споживчої кооперації. У 1924 році ним була захищена праця «Теорія кооперації», після чого він отримав звання професора.

З 1923 по 1925 роки Мартос виконував обов’язки декана економічно-кооперативного відділу академії, співпрацював з її друкованим органом «Економіст». За ці роки він став автором низки підручників, що друкувалися не тільки в академічному видавництві, а й у Львові. Його наукові статті публікувалися у чеських, українських, французьких фахових журналах.

Його зусиллями при Академії були засновані і діяли споживчі товариства «Україна», «Відродження» та кредитний кооператив «Єдність». При них існували крамниця та їдальня. Ці спілки стали базою для практичного навчання студентів і одночасно давали змогу поліпшити матеріальне становище як студентів, так і викладацького складу Академії.

Після ліквідації академії Борис Мартос взяв активну участь у забезпеченні заочного навчання дисциплінам, що викладалися в установі. А для збереження наукових сил стає співорганізатором спілки її професорів. Підтримавши ініціативу професора С. Гольдельмана, він стояв у витоків створення Українського технічно-господарського університету.

 

Борис Мартос. Детройт, США, 1967

 

З 1945 року Борис Миколайович жив у Мюнхені, де був одним із засновників і ректором Української економічної вищої школи, став доктором наук. У 1948 році був обраний дійсним членом Української вільної академії наук (УВАН) і Наукового товариства імені Шевченка. Був заступником голови УВАН, директором Інституту з дослідження питань Сходу Європи. У 1946-1949 роках – член переселенської комісії та Головної переселенської ради при Центральному представництві української еміграції в Німеччині.

З 1951 року жив у Швейцарії. У 1954-1957 роках був одним із засновників Інституту вивчення історії та культури СРСР, очолював його наукову раду та видавничу колегію ради.

 

 

Могила Б.Мартоса на цвинтарі Св. Андрія

 

У 1958 році переїхав до США, викладав в Українському технічному інституті в Нью-Йорку, на курсах українознавства, вчив дітей української мови в парафіяльній школі.                                                                                   А з листопада 1965 року головує у комісії зі встановлення фактів і дат періоду українських визвольних змагань. У наступному році керує ініціативним комітетом по відзначенню 50-ліття відновлення української державності.

  1968 року в газеті української діаспори «Свобода» з’явилася стаття Бориса Мартоса «Правда про Крути», в якій наведено чимало подробиць легендарного бою. 

  Помер Борис Миколайович Мартос 19 вересня 1977 року на 99-му році життя у США.

  Радимо подивитися документальний фільм про Бориса Мартоса «Поборники незалежності. Полтавщина» https://www.youtube.com/watch?v=FwWvdRT1u2I