Він належав до тих митців 20-х — початку 30-х років, які заявляли про себе одразу і які  потрапили під сталінську репресивну машину, насильно втрачаючи життя, не встигаючи сказати найголовнішого.

Штанько (Вражливий) Василь Якович народився 1903 року в м. Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії в багатодітній  сім'ї (було вісім дітей) заможного селянина.

Друг дитячих років, у майбутньому письменник Яків Майстренко, згадував: «Був Василь якийсь мрійливий з дитинства. Любив природу, годинами вислуховував пісні жайворонка в степу. А то сидить коло Ворскли і дивиться на плин ріки, і щось ніби шепоче. Його вражало все: тихі рожеві ранки, срібляста роса на травах, золотий квіт соняшника. Тож, мабуть, тому і взяв він для себе літературний псевдонім – Вражливий». 

Закінчив сільську школу, вчився у Зіньківській, а потім Полтавській гімназіях.За порадою батьків вступив до Опішнянської агрономічної школи, але не закінчив її, бо переміг потяг до літературної творчості, якою Василь займався під впливом земляка Андрія Заливчого. Потім було навчання у Харківському вечірньому робітничому технікумі.

Це були важкі часи: громадянська війна, розруха, голод, становлення нової радянської влади. Для родини Василя це також був важкий час: батька розкуркулили і ця ситуація загрожувала великими неприємностями в подальшому життіписьменника. Для того щоб уникнути приліпленого ярлика класово-ворожого елемента, він залишив технікум і круто змінив життєву дорогу. 

З другої половини 1920-х років Василь професійно зайнявся літературною творчістю, перебуваючи в Спілці селянських письменників «Плуг», потім у літературному об’єднанні «Вільна академія пролетарської літератури» та «Пролітфронті».

​

З «Нотаток про літературне життя 20-40 рр.» нашого земляка Івана Сенченка: «Василь Вражливий. Справжнє прізвище Штанько. Симпатичний гарний хлопець. Він мав дуже хороше, видовжене, прикрашене прозорими карими очима обличчя, з приязним доброзичливим поглядом. Це привертало до нього. Звали всі його Вася. Десь познайомився з працівниками Державного видавництва України, влаштувався там на роботу, оволодіваючи мистецтвом редактора української мови. Гарно одягся, десь знайшов собі людську квартиру, гарну, ба навіть чарівну Льолю (може, Лялю?), одружилися і зажили у своїй власній кімнатці. Народили дочку Мар'янку. Пізніше разом з усіма перейшов жити в «Слово», зайняв там квартиру в  тому крилі, яке виходило південними вікнами до моїх північних. Поставив собі завдання оволодіти французькою мовою. Найняв учителя і відразу взявся з ним за один з романів французького письменника А. Р. Лесажа (1668–1747). Вивчав отак мову і перекладав, наполегливо і продуктивно». 

Перша збірка оповідань Василя Вражливого «В яру» була видана Спілкою селянських письменників «Плуг» у 1924р., до неї увійшло всього чотири оповідання — «В ярах», «Роздоріжжя», «В лісі», «Темрява». І в кожному з них — картини чорної біди на селі голодного року, біди, що жене з дому на заробітки чи штовхає на злочин, вбивства.

Зі спогадів Івана Майстренко: «Десь напровесні, мабуть, 1924 року, до мене, харківського студента, зайшов земляк – юнак Василь Штанько. Він прийшов до мене ніби у вузько особистій справі… Але в дійсності мета його була інша. Він несміливо запропонував мені вислухати його оповідання. Перше оповідання, пам'ятаю, називалося «В яру». Я був вражений: незважаючи на те, що Василь мав двадцять років, це був уже зрілий твір. Після прочитання оповідання я сказав Василеві, щоб він негайно йшов до Хвильового, і дав адресу».

У 1925р. вийшла в світ друга збірка Василя Вражливого «Земля», з сюжетом подібним до першої збірки. Психологічно достовірне, моторошне оповідання «Вовчі байраки» — із життя жебраків.

Літературознавець Григорій Майфет так визначив творчу манеру письменника: «В тематиці помітно авторську увагу до темних боків життя: вражений ними, він спиняється на випадках виняткових…».

Окремими виданнями вийшли повість «Батько» у 1929 році та роман «Справа серця» 1933 році.

У чи не найкращій повісті «Батько» йдеться про взаємини батька й сина. Батько-священик добровільно відмовляється від свого сану, аби не зашкодити кар'єрі сина - комуніста. Проте, у центрі уваги — не син, а батько, який глибоко страждає від розлуки із ним. Хоча сині не підтримує ніяких зв'язків з батьком, нічим йому не допомагає, щоб не бути запідозреним у зв'язках з непролетарським елементом, батько все ж потай сподівається, що синове серце відтане. Позбавлений засобів до існування, він живе у сторожці майже на жебрацькому становищі, потім виконує брудну роботу в санаторії і, так і недочекавшись  щонайменшої уваги сина, завершує життя самогубством.

           

Сам письменник, пам'ятаючи, що його батька занесено до списку розкуркулених, переймався за своє становище. Тому для того, щоб працювати і далі, вимушений був  відгукнутися на соціальне замовлення державного апарату.

Вже 1932 р. виходить його невеличка збірка «Глибокі розвідки. Нариси про Каспій». А 1933 pоку - роман «Справа серця» - про будівництво нафтопромислів у степах Казахстану.

1934 року, після вбивства Кірова, країну накрила хвиля арештів. Оскільки письменник товаришував з Є. Плужником, В. Підмогильним, Г. Епіком, то звичайно ж, потрапив з ними до однієї «контрреволюційної організації».

Василя Вражливого арештували вдома у ніч з 25 на 26 грудня 1934 року.  Підставою для арешту стала його готовність допомагати людям. Квартира письменника у Харкові була своєрідним притулком, де збиралися всі приїжджі літератори. Ю.Смолич у «Розповідях про неспокій» згадував: «Квартира Вражливого — надто після того, як він розійшовся з дружиною, - взагалі перетворилася на щось середнє між невеличким домашнім клубом та маленькою нічліжкою. Збиралися в нього чимало товаришів - Йогансен, Слісаренко, Павло Іванов, Сухомлин, Ковтун (Вухналь), інші... На письмовому столі ночував, приїздивши з рідної Охтирки, Багряний, на столі в їдальні — Плужник, коли прибував із Києва до Харкова».

Коли зі Львова до Харкова переїхала сім'я письменника Антона Крушельницького, вона на перший час теж знайшла прихисток у квартирі Василя Вражливого.

Після арешту Крушельницьких у листопаді 1934 року, як писав у «Нотатках про літературне життя 20-40-х років» І.Сенченко, «тут і ламати голову довго не доводилося. Бо, бачте, Василь Вражливий організував на своїй квартирі явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І чудового письменника, свіжу, благородну, творчу людину було знищено».

На допитах після арешту, щодо своїх політичних поглядів, Василь заявив: «Я не був ні в яких партіях, був просто націоналістом. Я вихованець Хвильового, перебував під його впливом, і вже у 1927-28 роках це визначило мій подальший політичний шлях…»

Василя Вражливого було засуджено 27-28 березня 1935 року разом із 16 звинуваченими на процесі боротьбистів у Києві виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на 10 років концтаборів. Відбував заслання на Соловках. Постановою трійки УНКВС по Ленінградській області повторно засуджений до розстрілу.

Вирок виконано 8 грудня 1937 року. У 1956 р. Реабілітовано Василя Вражливого  посмертно.