У його життя дивно вплелися яскраві сюжети, із яких можна було написати не одну картину буття. Талант-самородок і високопоставлені покровителі, відсутність академічної освіти і навчання у кращих майстрів, розквіт таланту і прихильність публіки, відхід з іконопису в портретний жанр, а звідти – в містицизм, гучна слава і слідом за нею забуття. Скромний іконописець, художник при імператорському дворі, містик – це все про нього, про Володимира Лукича Боровиковського.

Його талант високо цінується православною церквою, митцями різних країн, його картини зберігаються у найвідоміших музеях світу. Є легенда, нібито Микола Гоголь свого коваля Вакулу списав саме з Володимира Лукича Боровиковського.

Володимир народився у Миргороді 4 серпня 1757 року в становій козацькій родині Луки Івановича Боровика. Тихе містечко, що нагадувало село, яке потопає в зелені – таким був Миргород у ті часи. Місто оживало чотири рази на рік, коли влаштовувалися ярмарки й до Миргорода з'їжджалися купці.

 

На той час у містечку налічувалося лише 656 житлових будинків, але це було полкове місто, центр Миргородського полку.

Більшість населення – козаки, козацька старшина (привілейований прошарок, згодом прирівняний у правах до дворянства) була тісно пов'язана з полком, виконуючи в ньому ті чи інші адміністративні обов'язки. З Миргородським полком були так чи інакше пов’язані всі родичі майбутнього художника. Служба в полку, проте, не обов’язково означала участь у бойових діях: частіше доводилося виконувати суто цивільні, чиновницькі функції.

Батько Володимира Боровиковського, Лука Іванович, мав звання значкового товариша, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином «із малоросійської шляхти». Лука Боровиковський на імідж не дуже зважав: він однаково писався, як Боровик і Боровиковський, як Лука так і Лук’ян. Головне, говорив Лука і його дружина Явдоха, – це сім’я, тобто батько-мати та п’ятеро синів: Василь, Володимир, Іван, Петро і Дем’ян.  І батько, і мати Володимира були місцевими.

Лука Боровик і ще двоє його старших синів Василь та Іван розписували ікони в місцевих церквах. Сім’я Володимира не була особливо багатою. Її власність складалася з будинку в Миргороді та невеликих ділянок землі під Миргородом і Хоролом. Служба в Миргородському полку поєднувалася в Боровиків із заняттям живописом. Художня обдарованість виявилася в багатьох членів цієї родини. Лука був добрим іконописцем, писав ікони для церков Миргородщини та Полтавщини, автор 200 портретів сучасників, картин («Благовіщення»); грав на бандурі, на гуслях, уклав «Ноти церковних пісень». Свої вміння батько передав синам.

Усі чотири сини Боровика займалися живописом. Також живописцями були і брат Боровика Олексій, і племінник Дем’ян. Особливо здібним був Володимир. Уся родина Боровиковських була міцно згуртована спільною справою і дуже трудолюбивою.

Володимир продовжив родинну справу та зайнявся церковним розписом. У 1774 році сімнадцятирічний юнак вступив до Миргородського полку, де прослужив дев’ять років. У 1783 році Володимир отримав чин значкового товариша (один із тих чинів, які давалися козацькій старшині). Незабаром після цього у зв'язку зі знищенням залишків самоврядування краєм і переформуванням малоросійських полків у регулярні, за зразком російської армії, він отримав звання поручика і був звільнений від військової служби.

Вийшовши у відставку, Володимир Лукич зайнявся іконописом. У 1784 році він намалював іконостас для місцевої Троїцької церкви, про красу якого гомоніло все місто.

Рання творчість Володимира Боровиковського була пов'язана з традиціями українського живопису XVIII ст. (картини релігійного змісту, портрети). Написав багато ікон для сільських церков на Полтавщині (майже всі роботи були знищені в радянський час).

 Ікони, написані Володимиром Боровиковським у цей період, були виконані у традиції українського «козацького» бароко. Цей мистецький стиль був поширений на українських землях Війська Запорізького у  XVII–XVIII століттях.

Подібно до батька, молодий художник пробував свої сили і як портретист. Проте творів Боровиковського раннього, українського періоду маємо мало. Тим дорожчими й безціннішими є ті, що збереглися. На почесному місці серед них – «Портрет Павла Руденка», мабуть, перший з відомих портретів художника, написаних в Україні, що є й найбільш значимим. Цю незвичайність створює вже сам образ зображеного на портреті. Хто ж він?

Павло Якович Руденко народився у 20-ті роки XVIII століття і помер десь на початку ХІХ століття. Його дядько перебував на Січі 25 років. Козаком Корсунського куреня був і Павло Руденко. Здобув звання бунчукового товариша (атестат 1771 р.). Та коли зруйнували Січ, став паном-маршалком утвореного на місці козацької паланки Новомосковського повіту. Згодом він – полтавський мешканець. Став бургомістром, одержав дворянський атестат (1784 р.) та чин надвірного радника. Особливо відзначився спорудженням власним коштом пам’ятника на честь Полтавської баталії. Монумент було встановлено 1778 року, незабаром увінчано золоченою короною, про що повідомлялося 1781 року.

​

У цей проміжок часу й написано даний портрет. На ньому поблизу невисокого обеліска, за яким ледь видніється Воскресенська церква, теж поставлена коштом Руденка, зображений колишній козацький старшина й майбутній бургомістр, що вже намагається й виглядати по-панськи. Та не пов’язується з його звичайним вбранням (жупан, смушева шапка, слуцький пояс та «юхтові» чоботи, ще й шаблюка за поясом) краватка-метелик та тоненький патичок з китицею. Як не пасують вони й до всього вигляду кремезного й огрядного новоспеченого чиновника з підстаркуватим обличчям, надаючи його зовні статечному вигляду щось кумедне. У той час у портреті немає й тіні насмішки.

Де ж встиг навчитися цьому двадцятирічний художник? «Портрет Руденка» стоїть окремо не лише у творчості Боровиковського, але й серед усіх українських портретів XVIII століття

Написання портретів стало приводом для знайомства Володимира Боровиковського з Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше – Київської губернії. Володимир малював портрети членів родини Капніста. Той був непересічною людиною, шанувальником мистецтв, відомим поетом свого часу.

Одного дня доля круто змінила життя Боровиковського.У 1787 році українське панство готувалося до приїзду імператриці Катерини ІІ. Вона мала відвідати Україну по дорозі до Криму, тому її коханець князь Григорій Потьомкін, на шляху руху делегації наспіх зводив «палаци» та фантастичні декорації. Пізніше вони увійшли в історію як «потьомкінські села». Це – камуфляжні села, що  були вибудувані за вказівкою графа Потьомкіна вздовж маршруту імператриці під час її поїздки в Причорномор'я і Тавриду.

Очевидець поїздки французький посол при дворі Катерини II граф Се-Гюр писав: «Міста, села, садиби, а іноді і прості хатини були так оздоблені і замасковані тріумфальними арками, гірляндами квітів і ошатними архітектурними декораціями, що вид їх обманював, перетворюючи їх у нас на очах у чудові міста, раптово споруджені палаци, в сади, розкішно створені».                  До роботи Потьомкін залучив і предводителів місцевого дворянства. Одним із них був поет Василь Капніст. Він згадав, що в Миргороді живе його давній товариш – художник Володимир Боровиковський.

Він замовив у Боровиковського два полотна, щоб прикрасити кременчуцький палац, де мала зупинитися цариця. На  одному було зображено імператрицю в образі богині мудрості Мінерви в оточенні давньогрецьких філософів. На іншому полотні художник зобразив Катерину, яка засіває землю, зорану Петром І.

​

Капніст нервував, бо сумнівався чи сподобаються картини Катерині II. Побачивши роботи, імператриця велично спитала: «Хто ж їх автор?» Капніст  відповів, мовляв, це один місцевий художник. «Так клич його сюди. Я хочу познайомитися з ним...» 

Коли ж імператриця дізналася, що Володимир самоук, то мовила, що йому місце у Академії мистецтв. Це був майже наказ і не підкоритися йому – означало згубити свій талант. Адже всім було відомо, що відмова від царської «милості» –  то згуба всього життя. Цей випадок і вирішив подальшу долю Володимира Лукича.

З часу переїзду художника до столиці (куди він прибув 16 грудня 1788 року) і починається період тієї інтенсивної та плідної творчої діяльності Боровиковського, яка висунула його в ряди найбільших портретистів кінця XVIII століття.

Але ще до переїзду в Петербург він встиг створити в Україні велику кількість полотен на історичну та релігійну тему.

У миргородський період Боровиковський створив позначені українськими традиціями ікони для Троїцької церкви м. Миргород («Богоматір з немовлям», 1784, «Богоматір на троні з двома святими», 1780-ті). Подарував для Воскресенської церкви м. Миргород плащаницю (1789, експонувалася в музеї Київської духовної академії).

 

На почесному місці серед портретів українського періоду – «Портрет Івана Миклашевського» із Лебединського міського художнього музею, написаний у 1786 році.

Іван Степанович Миклашевський – бунчуковий (майор) та знатний військовий товариш, з 1736 року – чоловік Софії Андріївни Полуботок, онуки наказного гетьмана Павла Полуботка.

 

Написаний портрет, вочевидь, на замовлення сина Івана Степановича – Івана Івановича Миклашевського – крупного українського поміщика та засновника знаменитої порцелянової мануфактури у своєму маєтку Волокитине (Глухівський повіт), через рік після смерті батька у 1785 році.

На портреті помітні результати творчих пошуків Боровиковського, який намагався знайти спосіб передачі природності та простоти своїх моделей. В його роботах починає з’являтися романтизм і легкість, що зовсім не характерні козацьким портретам того часу. На полотні Боровиковський зміг дуже точно передати весь пафос, властивий новій українській знаті епохи Просвітництва, що дуже швидко замінила козацький жупан, шаровари та сап’янові чоботи на атласний мундир з червоними обшлагами, білим шовковим шарфом та золотими еполетами.

Ці деталі, а також гордовита постава нагадують, що Миклашевський – поважний представник нового українського дворянства. Однак, при всьому цьому, ці подробиці не відволікають уваги від головного – обличчя – своєрідного центру композиції. Ніщо не представляє такого інтересу, як обличчя людини, яка отримала все, про що може мріяти простий смертний: почесне становище в суспільстві та звання нового українського вельможі. Легкий поворот голови вліво лише підсилює враження того, що перед нами знатна особа, сповнена гордості від свого становища.

У 1788 р. 31-річний художник перебрався до Петербурга. Щоб мати замовлення, Володимир Лукич з Боровика став Боровиковським. Тут він оселився в будинку Миколи Львова, Капністового друга. Львов був надзвичайно талановитим архітектором, поетом, музикантом і вченим, біля якого гуртувався цілий ряд видних художніх діячів. Про вступ до Академії мистецтв пізно було думати – тоді навчання в ній починалося з п’яти-шести років, а Боровиковському йшов тридцять другий. Однак Львов, людина різноманітних інтересів і захоплень, знаходить чимало справ і для миргородського «відставного поручика». Боровиковський створює 37 ікон для Борисоглібського собору, побудованого за проектом Львова в місті Торжок.

У будинку Львова Володимир Лукич знайомиться з Дмитром Левицьким, найбільшим портретистом того часу, який допомагав йому у навчанні порадами. А у 1792 році  Боровиковський познайомився  з портретистом Лампі, з яким займався протягом декількох років. Згодом художнику пропонують написати портрет імператриці, мовляв, це допоможе зробити кар'єру. Однак догодити їй було не просто.

Боровиковський вирішує замість парадного портрета зобразити імператрицю під час прогулянки у Царськосільському парку. Малював по пам'яті.

На портреті Катерина представлена майже в домашній обстановці, поза її сповнена гідності, а жест, яким вона вказує на пам’ятник своїх перемог, стриманий і величний. Біля ніг її пустує собака.

Катерина не була в захваті від портрета і не викупила його, однак, Боровиковський вніс цим портретом ще один штрих в образ російської імператриці. Слід сказати, що портрет Катерини знайшов своєрідне відображення в російській літературі. Він мимоволі згадується при читанні «Капітанської дочки» Пушкіна.

 

Після цього портрета Боровиковський став отримувати замовлення. Щоправда, платили йому небагато.За парадний «Портрет перського принца Муртази-Кулі-Хана» він отримав 1200 карбованців, тоді як Лампі платили вдесятеро більше.

 

Та у 1795 роціБоровиковський таки отримує звання академіка, а сім років потому стає радником Академії мистецтв.Підступи заздрісників позбавили його можливості викладати в портретних класах. Митець мав приватну школу.

Врешті посипалися замовлення від найшляхетніших осіб імперії. Він створює цілу низку портретів красунь-аристократок –Лопухіної, Наришкіної, Арсеньєвої... Усіх цих непересічних жінок художник зображує по-різному, але всі вони для нього – насамперед мрійниці, заглиблені в роздуми на лоні чарівної природи. Це абсолютно відповідало вимогам сентименталізму,  що грав дуже помітну роль у художній культурі тих років.

Вреші-решт миргородець стає одним із найвідоміших художників-портретистів Російської імперії.                                                                          Великий успіх Боровиковському принесли портрети-мініатюри, які були на той час у моді і зробилися дуже популярними. За самим своїм призначенням подібний різновид камерного портрета, був тісно пов'язаний із потребами побуту дворянського середовища, узгоджувався з тією особливою увагою до внутрішнього світу людини, її трепетним почуттям. Боровиковський працював у жанрі мініатюрного портрета в різні періоди своєї діяльності, але особливо численні вони були на ранньому її етапі. Художник створював і власне мініатюри (виконані аквареллю, гуашшю) з їх тонкою, скрупульозною технікою і просто невеликі портрети, що перевищували за своїми розмірами мініатюри.

Такий, наприклад, його «Портрет В. В. Капніста», зображеного на тлі парку (близько 1793-го). Дещо манірний поворот фігури, прекрасно вписаної в овал, меланхолійний вираз обличчя, поєднання синього плаща з трохи сутінковою зеленню фону - все це допомагає створити доволі сентиментальний образ поета.

 

А загалом найбільш яскраво талант художника розкрився саме в серії жіночих портретів. Вони не є такі ефектні, як чоловічі – невеликі за розмірами, інколи подібні за композиційним рішенням, але їх відрізняє виняткова тонкість у передачі характерів і об’єднує ніжне поетичне почуття. Головною ідеєю цих портретів є злиття людини з природою.

 

Одна з найбільш ранніх робіт Боровиковського – «Портрет Ольги Кузьмівни Філіпової». Художник написав молоду дружину свого друга, архітектора П. С. Філіппова, якого називав найближчим другом. У загальному рішенні портрета вже відчувається індивідуальність Боровиковського. Філіппова зображена в білій ранковій сукні під час прогулянки по парку. Її обличчя спокійне і задумливе, погляд сповнений м’якою доброзичливістю. Перед нами жінка, далека від світської метушні, яка живе в самоті, в атмосфері «тихих радощів» сільського життя.

Ще більш вишуканий за своїм живописним виконанням «Портрет селянки Христини» – годувальниці дочки Н. А. Львова. Христина – молода жінка з привітним і трохи збентеженим виразом обличчя. Її лагідна посмішка, витончена постава і святковий одяг створюють образ, повний святкової піднесеності. У той же час глядача не полишає відчуття скромності і душевної чистоти селянки.

 

Великим талантом Володимира Лукича було не тільки вміння точно передавати риси обличчя, але і показувати характер людини на полотні.

Наприкінці 18 століття художник створив подвійний костюмований портрет двох дворових дівчат Миколи Олександровича Львова «Дашенька та Лізонька». Ліза і Даша в зображенні Боровиковського стають витонченими панянками, що припали одна до одної з почуттям зворушливої дружби – поширений мотив сентиментальних романсів і пісень тієї епохи. Хто ж такі ці Даша і Ліза? За яких обставин Володимир Лукич з ними познайомився?

Небагатий поміщик Львов М. О. узяв у свою родину двох дівчаток-циганок дітьми. Вони привабили приємною зовнішністю, були веселої вдачі. На тодішні смаки дівчатка добре танцювали. Дітьми опікувалась дружина архітектора. У звичні дні дівчат використовували як служниць. А на свята дружина архітектора, дворянка та актриса-аматорка, перевдягала служниць у панське вбрання і розважала гостей їх танцями.                                     Танці дівчат настільки подобались, що поет Державін відгукнувся на них віршованими рядками, а художник Боровиковський (мешкав в квартирі разом з родиною Львових) створив їх портрет.

Цю картину В. Боровиковського придбав Лувр.

​

Дивлячись на «Портрет К. Н. Арсеньєвої», ми бачимо молоду жінку, десь двадцяти п’яти років. Її вираз обличчя свідчить про хороший настрій дівчини. Вона задоволена собою і своїм життям. Тримається дуже впевнено і гордо. Високо піднята борода, виставлені вперед груди. Але при всьому цьому немає ніякої зверхності. Вона просто гарно позує автору. Лице спокійне, губи стиснуті, на щоках рум’янець. Шия і виріз декольте нічим не закриті, і ми можемо побачити світлу красиву шкіру. Також оголені руки, схрещені перед собою. На одній руці красива прикраса у вигляді браслета, а в іншій Катерина тримає жовте яблуко. Вона вдягнута в дуже красиву сукню, з легкого, майже прозорого матеріалу. На голові красива плетена шапка, з-під якої, на спину падають золотистого кольору кучері.

 

Портрет малювався на вулиці, так, видно, що дівчина сперлася на камінь, а позаду неї розкривається гарний вид. З одного боку, зелень дерев, а з іншого –красиве пишне небо. На цьому тлі Катерина Арсеньєва виглядає ще більш жваво і чудово. Її губи зігнулися в м’якій, грайливій посмішці. Темні очі дивляться дуже кокетливо. І вся її постать притягує до себе погляд.

Вдивляючись у картину «Портрет К. Н. Арсеньєвої» Володимира Боровиковського, видно, наскільки яскраво він зобразив саму дівчину. Вже більш приглушеними кольорами намальований вид ззаду. Так, ще більше нам здається, що це жива людина, що сидить перед нами, і от-от щось скаже. Цей твір характеризує його як уже цілком сформованого, першокласного живописця.

Арсеньєва наслідує пастушці, на це натякають колоски, що прикрашають її солом'яний капелюшок, і зелень дерев у фоні. Але Боровиковський за всією цією грою розкриває реальний характер дівчини, лукаву насмішкуватість цієї привабливої, норовливої істоти.

А ось ще один шедевр Боровиковського – «Портрет Скобеєвої». Дочка кронштадського матроса, вона ще дівчинкою потрапила в будинок Д. П. Трощинського, який виховав її як дворянку і зробив своєю коханкою. Їдучи на ревізію в Сибір, Трощинський відправив молоду жінку в свій смоленський маєток, подалі від спокус світського життя. Навряд чи він міг припустити, що його кохана познайомиться з місцевим поміщиком Скобеєвим і вийде за нього заміж, набувши тим самим права дворянства. Працюючи над цим портретом, Боровиковський повторив деякі прийоми, знайдені раніше.

 

Поза жінки, її біле плаття, перловий браслет, яблуко в руці – все це ніби «скопійовано» з портрета Арсеньєвої. Проте така схожість залишається майже непомітною: настільки різні образи жінок. Замість веселої, легковажної Арсеньєвої перед нами енергійна жінка з крупними рисами обличчя, густими чорними бровами, суворим і рішучим поглядом. Відчувається її внутрішня зібраність, неабиякий характер, цілеспрямована воля.

На рубежі XVIII – початку ХІХ століття Боровиковський звернувся до нового для нього типу групового сімейного портрета. Це дозволило художнику внести нові якості у відкриту ним форму ліричного портрета.

До числа найбільш вдалих відноситься «Портрет сестер Гагаріних». У його композицію вводиться жанрова дія. Дві молоді дівчини, одягнені по-домашньому, зайняті музикою. Молодша – грає на гітарі і дивиться в нотний лист, який тримає старша сестра.

 

Витончені пози, живі очі, ніжні овали юних осіб, тонкі переливи сріблясто-сірих, фіолетово-рожевих і блакитних тонів, привітна природа. Вишукана яскраво-червона гітара не вносить дисонанс, а лише підкреслює світлі образи сестер.

 

Хоча задум цієї картини близький ідеям сентименталізму, показуючи ідилію домашнього побуту і ніжні почуття, викликані музикою, все ж він несе в собі значний елемент новизни: в основу його покладено мотив активної дії. У відповідності з ним і характери дівчат вже не приховані тінню невизначеної мрійності: в них більше конкретності і природності.

Вміло використаний майже квадратний формат полотна, на якому вдало скомпоновані дві фігури. Пейзажного фону в картині відведена незначна роль. Зате предмети побуту: одяг, гітара, ноти займають майже половину живописної поверхні. Колорит портрета побудований на протиставленні зближених тонів, без застосування рефлексів.

Одним з найбільш привабливих і зрілих творів, які виявляють сформований моральний та естетичний ідеал художника, є «Портрет М. І. Лопухіної».

Портрет зачаровує образом ніжної меланхолійної жінки, повним надзвичайної ніжності та внутрішньої гармонії. Ця гармонія передається всім художнім ладом твору: і рухом голови жінки, і виразом її обличчя, вона підкреслюється і окремими поетичними деталями, наприклад, зірваними пониклими трояндами.

Значну частину творчої спадщини Боровиковського займають численні ікони для іконостасів у с. Романівка на Чернігівщині (1814–1815).

Хоча у своїх творах художник оспівував жіночу вроду, у житті він жінок сторонився. Володимир Боровиковський не був одружений і не мав дітей. 1817 року митець писав, що його родина складалася лише з п’яти учнів і старенької кухарки. Учні жили в його домі, мов рідні.У 1817 році в нього було п’ять  учнів, 1819 році – семеро, 1824 році – четверо,  а у 1825 році – троє.

Старіючи, художник не переставав працювати. Серед його пізніх творів –«Портрет Г.Державіна» (1811) і «Портрет пані де Сталь» (1812), знаменитої французької письменниці. У «Портреті Г. Р. Державіна» поет зображений стримано і правдиво у себе в кабінеті за столом. Саме простий, невимушений і навіть інтимний підхід до людини, що залишає поза увагою офіційно-показну сторону його існування, і визначав основний напрям пошуків художника тієї пори.

​

З роками Боровиковський став усе більше замикатися у собі. В Академії його не любили, вважали чужинцем. Його славі заздрили. Розраду Володимир Лукич шукав у релігії, у захопленні містицизмом. У кінці життя художник більше не писав портретів, а займався лише релігійним живописом. Останньою його роботою був іконостас для церкви на Смоленському кладовищі в Петербурзі.

​

Втім, зі збереженого листування митця із земляками довідуємося, що до кінця своїх днів залишився типовим «полтавцем», дотримуючись на чужині українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися на Батьківщину. І тільки батькова бандура, під яку він співав українські пісні, його інколи оживляла.

В останні роки життя Боровиковський влаштував дома приватну школу. Учнем Боровиковського був Олексій Венеціанов (батько-грек, мати – українка; сам родом із України). Незважаючи на переслідування інтриганів, Володимир Лукич жив по совісті, піклувався про своїх учнів, допомагав землякам і родичам. Вони часто  бували у нього в гостях. Та від правди життя фарби блякли, наче щось надломилося в художникові. Ліки від несправедливості, що була навкруги, шукав у мистецтві, релігії, пиятиці та каятті.

У 1802 року вступив до масонської ложі. Та потім, розчарувавшись у масонстві, Боровиковський став шукати втіхи в інших сектах.

Його племінник згадував, що коли Володимир Лукич розпочинав будь-яку важливу, серйозну роботу, він, перш за все, йшов до церкви і слухав молебень. Приготувавши полотно або дошку для ікони, він  просив читати вголос Євангеліє або житіє Святого. У будь-якого релігійного живописця є своя уява про Бога і  Божественне. Про свою уяву Боровиковський написав в одному з листів, що це – мир світла, радості, спокою та блаженства..

В.Л.Боровиковський був самотній у старості, уникав всякого спілкування, відмовлявся відповідати на листи. Він помер раптово, від розриву серця 18 квітня 1825 р. Художник заповідав, щоб поховали його «без зайвих церемоній». Усе майно, що складалося з кількох картин, невеликої кількості книжок, гроші та домашні речі наказав роздати бідним.                                                           Вже майже два століття його шедеври прикрашають музеї в Україні і за кордоном. Володимир Боровиковський написав близько 200 портретів своїх сучасників.

У 2000-х рр. у Миргороді, рідному місті Володимира Боровиковського, одну з вулиць було названо ім'ям митця, а наприкінці 2008 р. у центрі міста було відкрито пам'ятник славетному землякові.

У Полтаві один із бульварів мікрорайону Огнівка також носить ім'я Володимира Боровиковського.

Володимир Лукич Боровиковський – один з найславетніших портретистів, чия творчість осяяла XVIII століття – століття портрета в Європі, іконописець, що гідно завершив історію української козацької ікони.