МиколаМиколайович Гришко за життя був людиною щирої й легкої вдачі, надзвичайно залюбленою у природу, свій народ і життя. І це не дивно, адже народився чоловік 6 січня 1901 року, у Святий Вечір Різдва Христового. Рід Гришків походив зі шляхетної козацької старшини. Його засновником був Грицько Пантюха-Зарубайленко, писар Січі Запорізької. По батьковій лінії всі родичі Миколи Миколайовича були військовими.

«Батько служив у Владикавказі і був тоді штабс-капітаном, а ми з братами Колею й Борисом виховувалися у сім’ї дідуся по материній лінії», – згадувала сестра Миколи Миколайовича, Анфіса. Родинамешкала на околиці Полтави, а в їхній господі знаходилися садок тагород. Тож Микола був змалку привчений до праці на землі, обожнював клопотатися біля рослин.

Великий вплив на дітей мала їхня мати.«Скільки хорошого, святого внесла вона в нашу душу. Навчила нас поважати людину-працівника. Вона навчила нас любити свою рідну Україну», – розповідала Анфіса.Саме мама прищепила їмлюбов до книг та людськічесноти: щирість, відкритість, справедливість, чуйність і співчуття. Завдяки їй Микола Миколайович на все життя затямив, що всі люди є рівні, а в кожному перш за все треба бачити, який він, а потім уже – хто він.Крім того, сім’я Гришків займалася доброчинністю: за власний кошт збудували школу, часто влаштовували обіди для вбогих.

Попри своє походження з родини, що потрапила під значний русифікаторський вплив, Микола Гришко ніколи не втрачав зв’язку з національним «українським морем», котре вирувало навколо нього. У своїх біографічних нотатках він зазначав, що особливості історичного минулого України, її соціального й національного складу з великою силою відбилися і на його дитячих враженнях, і на перших наукових пошуках.

Щасливе дитинство обірвала хвороба мами – туберкульоз.Жінка померла на тридцятому році життя, Миколці тоді було лише десять років. Вихованням дітей зайнялися бабуся з дідусем. В той нелегкий час від сумних думок хлопчика рятувала величезна дідова бібліотека. Микола змалку був допитливим і кмітливим.Тож не дивно, що до моменту вступу на навчання в кадетський корпус у Владикавказі, де жив батько, він уже вмів читати й писати.

По закінченні навчання юнак вступає до гімназії, а в 1918 році стає вже студентом Сільськогосподарського інституту в Харкові. Проте через брак коштів невдовзі змушений був залишити його.І лише 1923 року відновив навчання, вже у Полтавському сільськогосподарському інституті, який Микола Гришко закінчив із відзнакою.У 1925 році він був направлений, як одинз найбільш здібних випускників, для продовження навчання на педагогічний факультет Київського сільськогосподарського інституту. В подальшому Микола Миколайович досить вміло поєднуватиме наукову і педагогічнудіяльність.

Спочатку чоловік викладаєгенетику, селекцію й насіннєзнавство в Майнівськомусільськогосподарському технікумі на Чернігівщині. Цей навчальний заклад відіграв особливу роль у формуванні Миколи Гришка як науковця високого рангу. Працюючи в технікумі, він вперше в Україні описавкультурну флору лісостепу України, зокрема зернові та овочеві культури. Крім того, створив дослідне поле при технікумі та здійснював досліди над 12 сортами озимої пшениці, 17 сортами картоплі й 16 сортами вівса.Особливу увагу приділяв вирощуванню олійної культури кользи, тобто ярого ріпаку.

В цей час Микола Миколайович активно займався гібридизацією, залучаючидо селекційного процесу місцеві сорти. А найбільш цікаві й перспективні, на його думку, гібриди одразу ж впроваджував у виробництво. Згодом Майнівський технікум переводять до міста Суми. Тож Микола Миколайович продовжує плідно працювати уСумському педагогічному та Чернігівському сільгоспінститутах.

З 1931 року чоловік очолюєвідділ генетики і селекції Всесоюзного науково-дослідного інституту коноплярства уГлухові. Молодий вчений з ентузіазмомбереться за розв’язання головної проблеми коноплярства. Річ у тім, щокультивовані на той час вУкраїні та інших республіках Радянського Союзу сорти коноплі були виключно дводомними: чоловічі рослини (плоскінь) дозрівали майже на місяць раніше, ніж жіночі(матірка), затінювали їх і до часу загального прибирання вже не годилися на волокно. Через це плоскінь доводилося висмикувати вручну на самому початку цвітіння. Часовий розрив у термінах дозрівання значно ускладнював механізований збір врожаю, водночас ручний збір культури бувдуже невигідний в економічному плані.

З огляду на це Микола Миколайович зайнявся ґрунтовними генетичнимидослідженнями коноплі.За їх результатами розробивметодику створення умов для одночасного достигання різностатевих типів конопель. А згодом науковець вивів сорт однодомної коноплі «ОСО-72», що за показником виходу волокна набагато перевищував культивовані в той час сорти конопель і давав можливість для механізованого збирання стебел. «Його праці з цього питання були внеском не тільки в розробку теоретичних основ селекції рослин, але мають велике практичне значення для наукового господарства.Вихід волокна на експериментальних площах конопель, виведених Гришком, сягав 30-40%. А загалом врожайність насіння зросла в 120 разів», – писала про досягнення Миколи Миколайовича тогочасна преса.

В 1935 році Микола Гришко опублікував монографію «Генетика і селекція конопель». А фахівці зійшлися на думці, що саме йому належить пріоритету вирішенні цього питання.

Через рік дослідника було нагороджено Орденом Леніна й без захисту дисертації присуджено науковий ступінь доктора сільськогосподарських наук. А у 1937 роцівін здобуває наукове звання професора. Завдякинапрацюванням та методикам  наставника деякі учні Миколи Гришка, а також селекціонери Німеччини, Франції, Угорщини та Польщі згодом вивели низку цінних сортів однодомних конопель.

Микола Миколайовичпродовжує невтомну працю в царині освіти. Науковець очолює кафедру генетики і селекції в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. А в 1933 році виходить його підручник українською мовою «Курс загальної генетики». Через п’ять років у співпраці з  професором Делоне він випускає книгу «Курс генетики»,вже російською мовою. Видання протягом десятиліть вважалося одним із кращих підручників для вищих навчальних закладів. Його навіть переклали сербською мовою й перевидали в Югославії.

У 1939 році Миколу Миколайовича обираютьдійсним членом Академії наук Українита призначають директором Інститутуботаніки АН УРСР. У цей час вінпродовжує займатися дослідженнямистаті конопель, викладає курс генетики вКиївському університеті. Під час Великої Вітчизняної війни очолює Інститут ботаніки в евакуації. Паралельно обіймає посаду заступника директора Чишмінської сільськогосподарської дослідної станції вБашкирії. Тут, із властивим йому ентузіазмом і захопленням, науковецьздійснює грандіозну роботу з організації продовольчих ресурсів та заготівлі лікарських рослин для фронту.

У тяжкий і голодний воєнний час Микола Миколайович знайшов можливість виділити кілька гектарів землі для родин співробітників Академії наук, на яких вирощували різну городину. Таким чином кожна сім’я взимку була забезпечена харчами. Це була важлива підтримка для людей. Тоді навіть жартома говорили: «Гришко годує всю Академію».

Микола Миколайович першим прибув до щойнозвільненого Києва, аби створити необхідні умови для повернення Академії наук України з евакуації і розгортання її подальшої роботи. В післявоєнний час особливу увагу він приділяє розвитку сільськогосподарської науки. Без сумніву, це сприяло прискореномувідновленню народного господарства в сплюндрованійфашистами Україні.

Попри значний внесок у розвиток вітчизняної науки, Микола Гришко був покараний сталінським режимом. У 1948 році його усунули від посади керівника Відділу сільськогосподарських наук при Академії, яку він обіймав із 1945 року, та позбавили можливості займатися генетикою. А все через те, що погляди Миколи Миколайовича суперечилитеоріям «популярної» в той часі вигідної для тоталітарного режиму псевдонауковоїшколи«мічурінської агробіології». До речі, яскравим її представником бувнашземляк, уродженець Карлівки, Трохим Лисенко. Саме він твердив, що науку може рухати вперед навіть звичайний колгоспник, а основною умовою для отримання потрібних результатів повинна бути віра у правильність підходів. Такі переконання надовго пригальмували розвиток вітчизняної біологічної науки.

Микола Гришко був не єдиною жертвою так званої«лисенківщини» – радянської кампанії проти прихильників класичної генетики, яка розпочалася в середині 1930-х років.В ході репресій наукова спільнота втратилаталановитого академіка МиколуВавілова, який помер у Саратовській тюрмі в 1943 році. У сталінських в’язницях загинули й інші видатні вчені: Левитський, Карпетченко, Левін, Беляєв та багато інших.Незважаючи на тиск з боку тоталітарної влади, Микола Миколайович не відмовився від своїх наукових переконань. Фактично позбавлений можливості займатися генетикою,вінзосередився на створенні ботанічного саду. Цій роботі він присвятив решту свого життя.

Чудо-сад над Дніпром

Ідея створення ботанічного саду обговорювалася вченимизадовго до початку його розбудови, ще у1918 році. В той час усі ботанічні сади організовували за принципом колекцій. Наші ж науковцізапропонували створити сад за природними регіонами. Від початку над розробкою ідеї працював всесвітньо відомий ботанік Володимир Липський. Він окреслив структуру майбутнього саду й напрями його діяльності, а ще розробив детальну схему будівництва, яку планували втілювати на ділянці Голосіївського лісу. Але цей план так і не був реалізований. 

Вдруге до ідеї створення унікального ботанічного саду науковці повернулися вже у 1935 році, коли столиця України була перенесена з Харкова до Києва. Цього разу Уряд таки затвердив рішення Київради про будівництво нового ботанічного саду на відведеній для цього ділянціплощею 117 га в історичному районі під назвою Звіринець. Відтоді, власне, й розпочалося будівництво ботанічного саду. Невдовзі був затверджений першочерговий план будівництва, який передбачав створення колекції дерев та чагарників (дендрарію), ботаніко-географічних ділянок, системи трав’янистих рослин, ділянок культурної флори та акліматизації нових корисних рослин з подальшим впровадженнямїх у різні галузі господарства.

Реалізація проекту в перші роки гальмувалася через недостатнє фінансування та повільний процес відселення приватних осіб та організацій, що були розташовані на території майбутнього ботанічного саду. За шість років до початку Великої Вітчизняної війни було освоєно лише невеличку ділянку, облаштовано оранжерею й зведено корпус для наукових лабораторій.

Попри труднощі, співробітники саду зібрали чималу колекцію – близько двох тисяч видів рослин відкритого ґрунту та оранжерейної флори. На жаль, значна частина колекції була винищена під час окупації Києва фашистами, а найбільш цінні й рідкісні екземпляри – вивезені в Німеччину.

У такому напівзруйнованому і плачевному стані побачив ботанічний сад його новий директор Микола Гришко, який саме повернувся з Башкирії. В березні 1944 року Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову про відновлення будівництва і наукової роботи Центрального республіканського ботанічного саду, і вся відповідальність лягла на плечі його нового керівника.

Микола Гришко брав активну участь у складанні Генерального плану будівництва, адже відроджувати сад довелося на складній місцевості з порізаним рельєфом та особливими гідрогеологічними умовами. Новий директор намагався якнайкраще використати мальовничі Дніпровські краєвиди та пейзажі. За його задумом, ботанічний сад мусив би стати зразком садово-паркової архітектури – лишев цьому разі тут можна було б демонструвати багатство флори, її декоративні можливості, а головне, навчати людей гармонійно поєднувати різні рослини в садівництві й квітникарстві. Микола Миколайович став автором наукової частини генерального плану будівництва Ботанічного саду, а відповідальним за архітектурно-планувальну частинубув Олександр Власов.

Завзятий науковецьзалучав до роботи вботанічному саду кращих фахівців з усієї країни. Так, наприклад, на його особисте запрошення до Києва приїхав видатний ландшафтний архітектор Леонід Рубцов, який створив зі звичайних колекцій рослин унікальну пам’ятку садово-паркового мистецтва.

Новий сад, без перебільшення, став улюбленим дітищем Миколи Миколайовича, його мрією й головним досягненням.У перші післявоєнні роки він організував кілька масштабних експедицій за посадковим матеріалом. Приміром, у виснажливій далекосхідній експедиції 1949 року, що тривала кілька місяців, зібрали 320 кг насіння. А з Німеччини було завезено 800 сортівтроянд і близько сотні сортів бузку. Крім того, Микола Миколайович з ентузіазмом долучився до вивчення троянд: очолив роботи з їх селекції, дослідив усі сортознавчі та селекційні особливості квітки.

Своєрідною візитівкою ботанічного саду ставсірінгарій (Сад бузку), розташований на Дніпровському схилі та розроблений за проектом Леоніда Рубцова.Нині він має вигляд грандіозного різнобарвного квітника перед Видубицьким монастирем, де зростає близько 1,5 тисячі кущів. Сучасна колекція Національного ботанічного саду налічує 21 вид бузку (із 28 існуючих в природі). Київськийсірінгарій за кількістю сортів дещо поступається деяким зарубіжним колекціям, але за витонченістю планування, пишністю кущів та надзвичайно рясним щорічним цвітінням – залишається неперевершеним.

З-поміж іншого,МиколаМиколайович приділявзначну увагу створенню в ботанічному саду ділянок різних природних зон. Їх своєрідність відображено на експозиційних ділянках «Кавказ», «Середня Азія», «Алтай», «Далекий Схід». Також вчений популяризував культуру персика для вирощування в північних районах України. Він продовжив роботу із селекції цієї культури й вивів новий сорт «Слава Китаю». Кращі форми персика він передав уДержавне сортовипробування.

Проте головним досягненням творців саду досі лишається вражаюча композиція у вигляді квітникового партеру. Цією неповторною красою не раз захоплювалися поважні гості, серед яких було чимало особистих друзів Миколи Гришка: Максим  Рильський та Володимир Сосюра, брати Майбороди, Андрій Штогаренко, Костянтин Данькевич. На прохання директора у ботанічному саду виступали Борис Гмиря, Зоя Гайдай, Валерія  Барсова, Іван Козловський.Сьогодні співробітники саду з гордістю показують відвідувачам дуб Козловського, який так облюбував видатний тенор.

Минули роки, і у травні 1964 року сад гостинно відкрив свої багатства для широкого кола відвідувачів. Лише кілька місяців не дожив до цієї знаменної події МиколаГришко – «батько» ботанічного саду. Проте його зусилля та праця всього колективу були гідно оцінені. За три роки ботанічний сад набув статусу науково-дослідного інституту, були створенінові наукові відділи й підрозділи, щовирішують різноманітні проблеми ботаніки, фізіології та екології рослин, дендрології, квітникарства й багато інших.

У 1991 році ботанічному саду присвоєно ім’яМиколи Гришка, а наступного року йогозатверджено як об’єкт природно-заповідного фонду. В 1999 році він набувстатусу національного, й відтодііменується Національним ботанічнимсадом ім. М. М. Гришка НАН України.

Максим Рильський присвятив прекрасному саду віршовані рядки й надіслав їх своєму щирому другу Миколі Гришку:

«Як у краплі води відбиваються

всесвіту тони,

Так збираються тут краєвиди всієї

Землі.

І від дива застиг монастир

пресвятого Іони,

І спинилися з подиву в льоті

дзвінкім журавлі».

У відповідь на цей вірш МиколаМиколайович, поет не тільки рослинного світу, написав:

«Спасибі, друже мій Максиме,

До тебе серце моє лине

За слово щире, невгасиме,

За слово добре і правдиве,

Бо працю творчу, наче диво,

В своїх ти віршах описав!»

Сад – це живий пам’ятник Миколі Миколайовичу, в якому він вічно буде жити. Онук видатного науковця, Микола Юрійович Гришко, на честь дідуся заснував преміюдля працівників ботанічних садів та дендропарків України. Їїприсуджує Рада ботанічних садів України за досягнення вгалузі інтродукції та селекції рослин, що мають важливе значення для розвитку науки і збагачення флори України. Вже у 2004 році  її отримали соратники Миколи Миколайовича, які працювалипід його керівництвом.

А ще з особливою пошаною згадують колишні співробітники і самого Миколу Гришка. Кажуть, він за жодних обставин не підвищував голос, нікого не кривдив, був тактовним і коректним, до кожного звертався особисто, називаючи жінок «рибонько» або «голубонько», а чоловіків – «дорогенький». Так само ласкаво й турботливо опікувався він кожною рослиною, мріючи подарувати землякам розкішний і квітучий сад.