Майбутній праотець українського стендапу, великий комік і актор, учасник легендарного гумористичного дуету Штепсель і Тарапунька – Юрій Трохимович Тимошенко (справжнє ім’я Георгій) народився у вчительській родині 2 червня 1919 року на Полтавщині у селі Каленики (нині – Решетилівський район). Батько, Трохим Захарович Тимошенко викладав математику, а також склав перший шкільний підручник з математики, виданий українською мовою. Друком задачник для початкових класів з’явився у 1918 р. Усе життя син пишався тією книжечкою і любив відкрити батьківську спадщину, аби прочитати вголос якусь задачку.  Мати, Дарина Петрівна походила з роду композитора Миколи Лисенка,  викладала українську мову і літературу. Та були вони не тільки педагогами. Батько грав на гітарі і скрипці, мати чудово декламувала та гарно співала, обоє мали акторський хист, який і передали у спадок синові.

Здобував освіту Юрко у школі № 3 м. Полтави і надовго запам'ятався вчителям, як милий бешкетник, який дуже полюбляв гумор і часто виступав на шкільній сцені з кумедними мініатюрами.  

Дитиною Юрко багато читав, навіть складав вірші. Коли 1933 року родина Тимошенків, втікаючи від голоду, перебралася на Донбас, хлопець став постійним дописувачем «Піонерської літературної газети»: на її сторінках частенько з’являлися його вірші. Також регулярно друкувався у всеукраїнському журналі «Піонерія» та в газеті «На зміну». А згодом, повернувшись до Полтави, з’являється  і в місцевій пресі.

А коли до полтавських літгуртківців завітали  відомі поети Павло Тичина та Микола Бажан, хлопчина був серед тих, хто читав гостям свої вірші. Прочитане  сподобалося, бо в Юрковому літературному альбомі з’явився автограф Павла Тичини. Саме вони порекомендували Юркові взяв участь у конкурсі поетів-початківців, який був оголошений в Україні у 1937 році. Тимошенко надіслав на конкурс збірку своїх поезій та отримав першу премію. Збірку повинні були надрукувати, але Юрко дуже критично поставився до своїх віршів і забрав їх з редакції.

Здавалося, що доля його ясна і вирішена. Однак переважила  любов до сцени. Юрій не тільки відвідував вистави Полтавського театру імені Гоголя та не пропускав  усіх, хто приїжджав з гастролями до міста, а й сам брав участь у драмгуртку.  Ще на Донбасі виступав  на районній олімпіаді у Горлівці, де завоював перший приз.  Нагороду – бронзову статуетку партизана – і досі зберігає родина Тимошенків.

Улюбленим літературним персонажем Юрка став Остап Бендер. Хлопець знав напам’ять безліч висловів і монологів «великого комбінатора», і цим при нагоді хизувався. За свідченнями актора і гумориста Андрія Сови, десятикласник Юрко навіть написав п’єсу за мотивами  знаменитих творів Ільфа і Петрова, сам намалював декорації, дістав малинові штиблети, зелений костюм (щоб як у Остапа Бендера) і зіграв  головну роль. Вистава мала чималий  успіх. Самодіяльні актори «гастролювали»  по сусідніх школах, у місцевому палаці піонерів та клубі залізничників.

Учасниця театрального гуртка Наталя Астахіна  згадувала: «На репетиції збиралися у дворах. Артисти з нас були ще ті. Я грала студентку, Юрій – Остапа Бендера.  До речі, через багато років, ставши уже відомим, він дуже образився, коли його не запросили на роль Бендера в першій екранізації «Стільців». А з нього б вийшов відмінний Бендер». Інколи старшокласники проводили репетиції разом із драмгуртком молодших школярів, у якому займалася майбутня народна артистка Радянського Союзу Клара Лучко.

У 1937р., закінчивши школу, Юрій Тимошенко вступив до Київського театрального інституту,  де на вступних іспитах виконав монолог Остапа Бендера. На другий день у газеті «Вечірній Київ», у статті про екзамени в театральному інституті, повідомлялось, що відмінником першого дня іспитів став випускник середньої школи Полтави № 3 Юрій Тимошенко.

Із майбутнім Штепселем (одеситом, за національністю євреєм Юхимом Березіним) познайомився на вступних іспитах до театрального вузу. Тимошенко виступав із комічною сценкою про регулювальника на людному перехресті, а майбутній Штепсель грав роль Лебедя в гумористичній замальовці "Мисливець і лебідь". Тоді Юрій підійшов до Юхима і сказав: "Якщо ми на сцені будемо вдвох, то і сміху в залі для глядачів буде в два рази більше". Це був початок творчого союзу, який проіснував на сцені більше 40 років.

Спільний виступ на професійній сцені відбувся 1 вересня 1936 року в Київському оперному театрі, де вони, як статисти, грали козаків у спектаклі «Тарас Бульба» і з захопленням стежили за грою видатних українських співаків, таких як Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Михайло Гришко.

А от свій дебют Ю. Тимошенко і Ю. Березін на естраді започаткували в студентському «капуснику», де Юрій зодягнув форму міліціонера і говорив в усіх випадках: «Давайте, не будемо!»

Восени 1940 та весною 1941 років студенти-дипломники поєднували навчання з регулярними виступами на естраді. В цей час був оголошений Другий Всесоюзний конкурс артистів естради. За умовами конкурсу, перший тур проходив у столицях союзних республік, а другий і третій – у Москві. Як переможці конкурсу Ю. Тимошенко та Ю. Березін мали виступити на заключному концерті 27 червня 1941р. Однак у святкову програму внесла свої корективи війна з фашистською Німеччиною, яка розпочалась 22 червня 1941 року.

У цей день молоді люди виступали на Київському вокзалі перед воїнами, які відправлялися на фронт.

У перші дні війни із молодими артистами сталася ще одна не вельми приємна пригода. Одного дня мешканцям Києва було оголошено по радіо, що ворог скинув десант диверсантів, частина якого одягнена в міліцейську форму. Людей закликали бути пильними. Трапилось так, що коли Тимошенко і Березін, поспішаючи на концерт, сідали у трамвай, відкрився їх чемодан, і з нього на тротуар випала міліцейська форма. Натовп людей оточив двох розгублених «диверсантів». Особливо спритні «мисливці» встигли навіть надавати їм стусанів. Перед начальником районного відділу міліції Тимошенко постав з великим синцем під оком, а Березін – з ґулею на лобі. Начальник швидко розібрався в тому, що сталося, і відпустив студентів.

А на другий день прийшла повістка з військкомату – обох артистів призвали до лав Червоної Армії. Так вони опинилися в ансамблі пісні й танцю Південно-Західного фронту, яким керував молодий балетмейстер Павло Вірський.

Аби підтримати бойовий дух солдатів вони придумали нові образи для своїх виступів – життєрадісних та оптимістичних кухаря Галкіна і банщика Мочалкіна. З цими героями вони пройшли всю війну і дійшли до самого Берліну, де сфотографувалися на пам’ять у Бранденбурзьких воріт та де 3 травня 1945 р.   у них відбувся «переможний» концерт.

         Після війни Тимошенко і Березін придумали собі нових персонажів: пустуна, талановитого на вигадку Тарапуньку і спокійного, розважливого, правильного в усьому Штепселя. Тимошенко обрав ім'я для свого персонажа на честь річки Тарапунька, що тече на Полтавщині – а порадив йому так зробити наш славетний режисер Олександр Довженко.

Зі спогадів дружини артиста: «Коли війна закінчилася, чоловік часто приїжджав до Москви до свого друга Олександра Довженка, ділився з ним всім, що наболіло. Одного разу  прийшов за порадою про те, як працювати далі. Олександр Петрович каже: «Юро,  потрібно змінити псевдонім. Звідки Ви родом? З Полтави? Які у вас є визначні місця?». Юра відповідає «Так особливо ніяких. Ось річка тече, Taрaпунька...». Довженко вигукнув: «Це ж чудово, ось вам і псевдонім!»

 Ім'я Штепселю було обрано через характерні особливості персонажа: все полагодить, всьому знайде пояснення, все розкладе по поличках. Дует народився у 1946 році і вже незабаром став переможцем Всесоюзного конкурсу артистів естради,  проіснував до 1986 р. – до самої смерті Ю. Тимошенка.

 

 

 Народні артисти України Юрій Тимошенко і Юхим Березін були неймовірно популярними в Радянському Союзі і давали по тисячі вистав на рік, тобто в середньому по три вистави на день, але глядачам і цього було замало. На виступи та фільми за їх участю неможливо було придбати квитки, на вулицях шанувальники буквально не давали проходу своїм кумирам, вигадували про них анекдоти та віршики: «До-ре-мі-фа-соль-ля-сі, їхав Штепсель на таксі, Тарапунька причепився й безкоштовно прокотився».

І не дивлячись на те, що на сцені вони були одним цілим і доповнювали один одного, людьми Тарапунька і Штепсель були геть різними, поза сценою кожен із них будував власне приватне життя. У гості один до одного ходили колеги мало коли. Мабуть, і це допомагало триматися разом півстоліття. За весь той час жодного разу вони серйозно не посварилися.

Крім роботи в дуеті Юрій Тимошенко досить успішно знімався в кіно. У 1949 р. на екрани вийшов фільм «Падіння Берліна», де він створив цікавий образ солдата Костянтина Зайченка. Боєць пройшов усю війну і загинув на сходах Рейхстагу.  У 1950 р. за цю роль артист отримав Сталінську премію. Надалі знявся в таких художніх фільмах, як: «Центр нападу» (1946), «Калиновий гай», «Доля Марини» (1953), «Золотий фургон» (1959), «Легке життя» (1964), «Де ви, лицарі?» (1971) та ін.

Також на екрани вийшли фільми, у яких Штепсель і Тарапунька  були і режисерами, і сценаристами, й акторами: «Тарапунька і Штепсель під хмарами» (1953), «Веселі зірки» (1954), «Пригода з піджаком Тарапуньки» (1955), «Штепсель одружує Тарапуньку» (1957), «Їхали ми, їхали...» (1962), «Смеханічні пригоди Тарапуньки та Штепселя» (1970), «Тарапунька» (1970), «Від і до» (1976), «Моя хата з краю» (1986) та ін.

                   

Характер у Юрія Тимошенка був вибуховий та запальний і не від самодурства, у нього було загострене відчуття справедливості, яке він  вважав своїм обов’язком відстоювати завжди та при будь-яких обставинах.

Зі спогадів дружини артиста: «Якось на один помпезний концерт-солянку до Білокам’яної Тарапунька і Штепсель вирушили у так званому «штабному» вагоні добірної української делегації, де знаходилися виключно високі партійні та державні чиновники і виключно народні артисти. На якійсь зі станцій до VIP-вагону прослизнув бідний студент, котрий «зайцем» повертався до Москви. Юрій Трохимович привітно завів із юнаком розмову, згадав про свій інститут, пожартував з приводу вічного студентського безгрошів’я, а потім якось по-батьківськи поцікавився:

- Звичайно, хочеш їсти?

Не чекаючи відповіді, усміхнений Тарапунька підвівся та попрямував до буфету, звідки повернувся навантажений пакетами. Але… У вагоні студента більше не було: на вимогу якогось високого чиновника на першій же зупинці провідник висадив «зайця», що до того ж опинився з-поміж офіційної делегації. Свідки переказували, що в ту мить на Юрія Тимошенка було страшно глянути – то був саме той стан афекту, коли артист ставав некерованим. Так відреагував на кривду та несправедливість.

Юрій Трохимович мало не виламав двері в купе, де замкнувся переляканий чиновник, гупав у зачинені двері й горлав:

- Вийди, тварино! Я подивлюся в твої очі! Адже хлопець їсти хотів, а ти, вигнав голодну людину! Ти молодість свою вигнав! Колегам насилу вдалося вгамувати артиста та відтягти від поламаних дверей».

В інший раз дав ляпаса людині, яка насмілилася в його присутності сказати слово «жид».

Як же складалося особисте життя артиста? Одруженим був двічі. Першою дружиною була Ольга Кусенко, також артистка, з якою вони розлучилися у 1961р., дітей не було.

Другу дружину, співачку Юлію Пашковську, він називав своїм щастям. Дружина подарувала йому двох довгоочікуваних синів Олександра та Юрія і 25 років сімейного затишку.

Юлія та  Юрій Тимошенко одружились під час гастролей у Полтаві 12 жовтня 1961 року. Йому тоді виповнилось 42, а їй  – 25 років. Жити молодому подружжю було ніде, оскільки від першої дружини Юрій Тимошенко пішов не взявши з собою нічого, крім друкарської машинки, яку привіз з Німеччини, та кованої скрині з детективами Агати Крісті на англійській мові.

Зі спогадів дружини: «Спочатку ми жили в підвалі по вулиці Гончара у знайомої костюмерниці. В той час нам запропонували переїхати до Полтави. Юрі там виділили шикарну квартиру. Але  в справу втрутився Юхим Березін, пішов до мера Києва та сказав: «Ви добиваєтесь, щоб розпався наш дует? Як же ми будемо репетирувати!». Юра тоді був дуже ображений на владу, говорив: «Ні за що не піду за себе просити». Таким чином, завдяки Березіну нам дали квартиру по вулиці Володимиро-Либедській. Три кімнати, але загальна площа всього 36 квадратних метрів. Прожили там років п’ять, потім переїхали на вулицю Володимирську. Квартира була в старому будинку, поряд із Золотими воротами, велика, красива. На той час, це був 1966 рік, ми чекали народження другого сина».

Старший син Олександр став документалістом, але на жаль, він трагічно рано пішов із життя, через 8 місяців після смерті батька (1962-1987). Молодший  Юрко став юристом-міжнародником.

Ще до весілля актор попередив другу дружину:

- Юлю, запам’ятай: клоуни, коміки – найсерйозніші люди.

Яким Юрій Трохимович був у побуті, Юлія Максимівна Пашковська пригадувала: «Аби правдиво зобразити чоловіка, справжнім, його треба посадити у крісло з цигаркою в руці. Таким Юру ми запам’ятали. Зазвичай удома він мовчав, щось обмірковував, тримався «на своїй хвилі». Коли приходили гості, деякий час чоловік розважався, жартував, а потім серйознішав і знову заглиблювався у себе. Тим, хто докучливо намагався господаря розбуркати, відповідав різко. Щоправда, потім Юрій Трохимович здебільшого шкодував. Характер він мав непередбачуваний, імпульсивний. У ресторані він міг зненацька замовити всім жінкам по шоколадці, а чоловікам – по чарці горілки.

Як і належить українцеві, мав роботящу вдачу. Зокрема Юрій Трохимович любив теслювати. Удома у нього була справжня столярня: верстат, лещата, електроінструменти. На пам’ять про його захоплення синам залишилися батьківські вироби: тумбочка для взуття, кумедний дерев’яний світильник у вигляді собаки-такси з лампочкою на мордочці і вмикачем під... хвостом тощо».

А ще, був дуже азартною людиною – захоплювався більярдом, був затятим футбольним уболівальником, колекціонував разом із Штепселем марки. За рідкісним екземпляром, потрібним для хронологічної колекції, Юрій Тимошенко одного разу спохопився – і помчався літаком у Ташкент! Також його пристрастю були гармошки. На них він сам акомпанував, коли зі Штепселем на сцені виконували частівки. Як тільки зустрічав знавців цього інструменту, засипав їх запитаннями. Збереглося три цих його раритети – тульська із дзвіночками і ще дві простіші.

Обожнював швидкісну їзду на автомобілі. Починав він із малого: спочатку в Тарапуньки з’явився чи не перший у Києві моторолер. А у 1979 р. популярний артист пересів за кермо шестирічного «Додж Крайслера» – величезне американське авто з двома пластиковими «іклами», що на чверть метра стирчали з переднього бампера  і  вагою в дві з половиною тонни.

Автомобіль сім’я придбала в дипломатичному гаражі МЗС СРСР вартістю в 17 тис. крб. Машина нагадувала танк, бо ж Юрій Трохимович завжди хотів кермувати великим автомобілем... І перш ніж розплатитися за «Додж Крайслер», актор звичайною лінійкою обміряв седан, аби переконатися чи втиснеться він в існуючий гараж.

На київських вулицях диво-машина викликала захват, тоді як малодосвідчений водій за кермом заглиблювався у думки: складав вірші, обмірковував нові інтермедії. Тим часом, здавалося, дорогою котиться бульдозер. Одного разу на вулиці Ямській Юрій Тимошенко, який сидів за кермом, просто зніс із рейок трамвай. Міський трамвай перекинувся, а «Доджу Крайслеру» – абищо. Пошкодженими виявилися лише два пластикових «ікла».

Подальші півтора року із зарплати естрадної зірки вираховували гроші за «руйнування громадського транспорту». Дружині Юлії Максимівні він зізнався, що потравив у аварію, лише тоді, коли сплатив майже всі стягнення в міський бюджет. Потім зніс чавунні ворота заїжджаючи у свій двір. Творчі особистості як правило, погано водять автівки, оскільки в цей момент думають зовсім про інше.

          Залишаючи сцену, Юрій Тимошенко перетворювався на освічену людину, справжнього українського інтелігента. Свого часу він пообіцяв вивчити англійську мову Олександрові Довженку, і – вивчив. Як раз на момент, коли артист активно вчив англійську, до Києва з гастролями приїхав знаменитий американський композитор, головний диригент Нью-Йоркської філармонії  Леонард Бернстайн з оперетою «Моя прекрасна леді». Юрій Тимошенко пішов на  концерт і в результаті половину трупи катав по Дніпру на теплоході, половину запросив до себе додому. А коли Юрій Трохимович був із гастролями в Америці, композитор приймав його у себе вдома. Потім почали листуватися. Навіть після смерті Леонарда Бернстайна його рідні продовжували висилати різдвяні листівки з фотографіями родини.

Тарапунька часто приймав у себе вдома найвідоміших у світі артистів. Зокрема видатний американський джазмен, піаніст, композитор і бенд-лідер Дюк Еллінґтон  у мемуарах написав: кращим днем його перебування в СРСР у 1967 р. виявилися гостини у київського «коміка Юрка», який частував українським борщем, варениками і соковитим гумором без перекладача.

Тарапунька багато курив, міг викурити дві пачки на день і позбутися цієї звички не міг, хоча намагався не раз. Зі спогадів дружини: «Якщо тримався без сигарет два-три тижні, говорив: «Юля, я не можу жодного рядка написати, дай сигарету, це для мене допінг». Завжди курив американський «Кемел». Купити цю марку в Радянському Союзі у вільному продажу було майже неможливо. Тому Юрію привозили їх друзі з зарубіжних поїздок, а інколи він сам купував цигарки в готелях мережі «Інтурист». Сигарети дуже шкодили серцю, яке його постійно турбувало. Коли лікувався, нервував, був у поганому настрої, тоді навіть концерти не ладилися».

Остання гастроль легендарного дуету Штепселя і Тарапуньки була в Ужгороді. Там просто на сцені у Юрія Тимошенка стався інфаркт. Гастролі скасували, а Юрія поклали в ужгородську лікарню. Він пролежав там місяць, дружина їздила з Києва до Ужгорода і назад. За тиждень до смерті чоловіка виїхала додому готуватися до Юриного повернення. 1 грудня він повинен був разом із лікарем приїхати до Києва. Але о десятій тридцять ранку великий артист помер на пероні ужгородського вокзалу. Юрій Тимошенко взяв сигарету, хоча йому було суворо заборонено палити, затягнувся і тут же знепритомнів. На машині швидкої допомоги його доставили до реанімації, але лікарі нічого не змогли зробити.

Не дивлячись  на всенародну славу артиста, в жодній газеті про його смерть не сказали ані слова. Проте на церемонію прощання в київський Будинок актора прийшло дуже багато людей.

Під час похорон Юрія Трохимовича Єфим Березін підійшов до труни постояв декілька хвилин й прошепотів: «Если бы ты знал, как много я хотел тебе сказать, но сегодня я забыл текст. Впервые в жизни...».

 Поховали великого артиста в Києві на Байковому кладовищі, хоч заповідав поховати його на рідній землі – Полтаві.

Зі спогадів Юлії Пашковської: «Одного разу ми з Юрієм пішли в гості до його племінника. І раптом чоловік каже, звертаючись до нас: «Хочу, щоб ви запам’ятали: коли мене не стане, кремуйте тіло, а урну з прахом відвезіть у Полтаву на кладовище, де поховані мої батько та мати».

Але коли Юра помер, я була у напівсвідомому стані, на нескінченних уколах від нервового потрясіння. Мене та синів умовили залишити Юру у Києві: мовляв, тут на його могилу будуть приходити шанувальники. І я погодилася. Але всі ці роки мене мучила совість, що не виконала волі чоловіка. А зараз, я відвезла всі його речі у Полтаву до музею, нібито повернула чоловіка у рідне місто. І на душі стало легше».                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Втративши усі надії на увічнення пам'яті Тарапуньки у Києві, дружина вирішила подарувати речі свого чоловіка – документи, медалі, фотографії, фронтові щоденники, листи – Полтаві, рідному місту Юрія Тимошенка, а саме Полтавському краєзнавчому музею. Крім того, полтавці увіковічнили пам’ять свого талановитого земляка, назвавши вулицю на його честь –  вул. Юрія Тимошенка  ("Тарапуньки") (колишня вулиця Примакова).

В останні роки життя Юлія Пашковська зареєструвала і очолювала фонд ім. Ю. Тимошенка. Їй хотілося увіковічнити Штепселя і Тарапуньку в Києві, мріяла про пам'ятник. Проте не судилося, 16 червня 2014 року її не стало. Тіло вдови Тарапуньки кремували і поховали в одній могилі разом з чоловіком і старшим сином.