Роїк Віра Сергіївна – майстриня
народної вишивки
Вигаптуй на небо райдугу-доріжку,
Постели до сонця вишивку-маніжку,
Щоб по тій доріжці з лебедями – з нами
Плавати до щастя білими човнами.
В.Симоненко
Ви тримали коли-небудь у руках вишитий рушник? Бачили, як тканина переливалася червоно-чорними чи чорно-білими хрестиками, кожен з яких ніби розмовляв з вами? Ви чули їх розмову? Так, вони насправді розмовляють. У вишивки є своя мова, яку можна зрозуміти, тільки треба з любов’ю дивитись у цей чарівний, квітчастий, різнобарвний, загадковий світ.
Чи знаєте ви чому горловину сорочки, манжет і поділ прикрашали вигадливим орнаментом? Щоб він проганяв зло. Чому в народній вишивці так часто використовують усі відтінки червоного – від теракотового до бездоганно багряного? Тому, що червоний колір символізує життя. Прямі лінії – легка дорога, квітка – щастя і любов, півень – добробут і статки.
Хотіли б ви полетіти у світ поезії разом з вишивкою «Думи мої, думи» чи «Кобзарем»? Відчути запах морського повітря на «Сімферопольському морі», прокидатись під кукурікання півня? А чи були ви на святі врожаю? З вишивками Віри Сергіївни Роїк можна відчути аромат польових квітів взимку, і навіть познайомитись із «Забіяками». Тож запрошуємо вас помандрувати чарівними стежками полтавської вишивальниці Віри Сергіївни Роїк (Сосюрко).
З історії роду: дід Віри Сосюрко по батьківській лінії – Онуфрій Микитович Сосюрко був нащадком запорізького козака: народився у Диканьці у 1850 році. З 14 років він возив із чумаками на волах сіль із Криму на Полтавщину, потім 10 років служив у солдатах, і його полк стояв у Полтаві. Після служби в армії Онуфрій одружився з селянкою Оксаною Макарівною Клочко. У 1881 році у них народився син Сергій, майбутній батько Віри Сосюрко. Родина Сосюрко багато їздила по полтавській землі, працюючи у поміщиків у Кобеляцькому районі: спочатку у поміщика Суліми, а потім її дід став управляючим садиби графині Авінової у Нових Санжарах, де й служив до жовтневого перевороту 1917 року. Дідусь часто возив маленьку Віру в ці маєтки і в Кобеляки, де у нього була хата.
За материнською лінією рід Віри походить від Яворських, нащадками якого були знамениті Карпо Значко-Яворський, осавул Лубенського полку, і його син Матвій (церковне ім’я Мелхіседек) – ігумен і духовний наставник усіх церков і монастирів Правобережної України.
У родині Сергія Сосюрка і Лідії Сосюрко-Яворської народилося троє дітей: Віра, Борис та Євген. Віра народилася 25 квітня 1911 року в місті Лубни Полтавської області. Через кілька місяців після народження Вірочки сім’я переїхала в Полтаву. Її мама була художником-графіком, батько працював залізничним службовцем. Батьки були освіченими людьми, приятелювали і часто приймали у своєму полтавському помешканні Антона Макаренка, Панаса Мирного та їхнього далекого родича Володимира Короленка, який потім став хрещеним Віри.
За часів дитинства Віри Сергіївни в будь-якій сім’ї незалежно від стану – селянського, міщанського чи дворянського вважалося, що дітей змалечку потрібно привчати до праці. Вже у шість років дівчинка мала свій обов’язок – мити чайний посуд уранці.
Батьки були незадоволені норовливим характером Віри і постійно картали її. «Я була маленькою, худенькою, але хуліганкою, не дай Бог. Билася, била хлопчиків з сусіднього двору, які скакали верхи на прутах верби і дражнили мене «Верчик-перчик». Як це можна було пробачити?! Я забиралася на дах сараю і звідти стріляла по ним з рогатки або з лука», – згадувала Віра Сергіївна.
Змалечку Віра захоплювалася і малюванням, і грою на фортепіано, і хореографією. Коли її бабуся Оксана вирішила, що настав час навчати Вірочку вишиванню, то дала онуці нитки, голку й наперсток. Віра зіпсувала кілька клаптиків тканини, поки з’явилася перша вимучена мережка. На той момент шестирічна дівчинка всією душею ненавиділа вишивання. Маленькій Вірі було куди цікавіше гасати вулицею з хлопчаками, обчищати сусідські сади, а деколи навіть битися, відстоюючи свої принципи кулаками. І дорослі залишили її в спокої.
Все змінилося, коли в гості до родини завітав Володимир Короленко. Письменник був частим гостем в будинку батьків Віри. Він був дуже обдарованою людиною, і дівчинка слухалася його беззаперечно. «Одного разу прийшов діда Володя, і тато йому поскаржився, що я «ледаща дитина!». Короленко, як завжди, посадив мене до себе на коліна і сказав: «Верчик, ти ж станеш доброю господинею, ти мені обіцяєш?» І я дала слово, що буду вишивати», – розповідала Віра Сергіївна.
Після цього випадку дівчинка попросила маму зшити для неї український костюм, який потім довго вишивала хрестиком. Саме так Віра і взялася за голку: вона хотіла зустріти свій десятий день народження у власноруч вишитому вбранні, і щоб це побачив її обожнюваний «дєда» Володя. Але Короленко першої роботи своєї улюблениці не побачив – письменник помер від запалення легенів.
Упертий характер дівчинки проявився і в вишивці. Віра не стала такою, як усі. Так, в будинку з'явилися нові серветочки, дідусь хизувався у вишитій Вірою сорочці та перед кожним знайомим зупинявся похвалитися подарунком від онуки. А Вірі вже хотілося інших візерунків. Дівчина намагалася створювати свої орнаменти, але виходило погано. Знадобилися роки і роки, щоб візерунки стали «складатися».
Навчалася Віра Сосюрко багато і охоче. Займалася в балетній студії. У Полтаві дівчина навчалася в Маріїнській жіночій гімназії, але через революцію і громадянську війну не змогла її закінчити, продовжувала навчання вдома. Після гімназії працювала в Лубенській артілі вишивальниць. Там же Віра почала творчо переосмислювати народні візерунки, компонувати з традиційних елементів авторські роботи. Їх одразу ж почали вирізняти на виставках, у яких молода майстриня брала участь.
У 1923 році Віра з сім’єю переїхала в Ромодан, а згодом – у Гадяч. У 1927 році Сосюрки повернулися в Лубни, там у 1936 році Віра вийшла заміж за Михайла Роїка. Нових творчих сил і наснаги надала їй відзнака Всесоюзної виставки народної творчості у Москві 1936 року. З тих пір вишивання стало справою життя Віри Роїк.
29 вересня 1938 року Віра Сергіївна народила сина Вадима.
Виробнича діяльність Віри Роїк, крім Лубен, була пов’язана з Миргородом, Диканькою, Великими Сорочинцями, Кременчуком, Хоролом.
Саме вишивки допомогли вижити їй з маленьким сином і старенькою матір’ю під час війни та окупації. До військкомату Лубен Віра, як військовозобов’язана, прийшла добровільно, але оскільки у неї була трирічна дитина, її до армії не взяли. Чоловік Віри замість того, аби виїхати в евакуацію зі своїм підприємством, записався у винищувальний батальйон і залишив місто з останніми відступаючими частинами.
У перші місяці лихоліття Віра Сергіївна потрапила під бомбардування, отримала контузію і важкі переломи кісток. Майже перестала діяти права рука, основна для вишивальниці. Їй знадобилося кілька років для того, щоб навчити ліву руку вправно володіти голкою. Майже два роки Віра була прикута до ліжка, але виміняні на хліб та інші продукти вишивки врятували її та родину від голодної смерті.
Ось що розповідав про ці складні часи син Вадим: «Бабуся виносила ті мамині вишивки на базар, продавала чи обмінювала на харчі. Мама ж тоді два роки поспіль у руки голки не брала взагалі, бо була прикута до ліжка, ще довше вона пролежала в гіпсі. Це наслідки тяжкої контузії й ушкодження хребта, яку отримала у липні 1941 року. Того дня мама прямувала до військкомату, вона була військовозобов’язана, бо як секретар–машиністка Лубенського міськвиконкому мала допуск до секретних документів. Раптово налетіли фашистські бомбардувальники. Вибуховою хвилею від авіабомби її відкинуло на декілька метрів в урвище і сильно присипало землею. Її знайшли і відкопали непритомною. Через цю травму мама була змушена 20 років носити металевий корсет, але він все одно не врятував її від інвалідності, бо права рука майже втратила дієздатність. Тоді вона почала вчитися вишивати лівою... На долю мама ніколи не скаржилася, безпомічною себе не вважала, навпаки...»
Тривалий час, як згадувала Віра Сергіївна, «почерк був не мій», тож упродовж 15 рокiв вона відмовлялася експонувати власні роботи.
Згодом життя потихеньку почало налагоджуватися. Повернулися з фронту брати. Чоловіка – фронтового розвідника, який пройшов шлях від Сталінграду до Варшави, ледь живого після численних поранень привезли до Лубен і теща буквально виходила зятя. Її чоловік ожив, підлікувався, Вадим пішов до школи, закінчив сім класів. І знову брат Віри змінив долю родини: він працював головним інженером Севастопольського морського військового порту і запросив племінника до себе. Вадим вступив до технікуму залізничного транспорту в Севастополі.
У 1944 році родина переїхала у Ставропольський край. Там Віра відновила стародавню техніку вишивання гладдю і хрестиком, які опанувала ще в Лубнах, працюючи в артілі. Ушкоджена під час війни права рука не працювала, але вона навчилася вишивати лівою. Інвалідність не стала на перешкоді вишивальному таланту Віри Роїк.
До Криму за порадою лікарів Віра Роїк переїхала на початку 1950-х років.
«Якщо переїдете, то проживете до глибокої старості, – сказали. – Якщо ні – не більше двох років, – писала Віра Сергіївна у своєму щоденнику. – Переїзд до Сімферополя 31 серпня, і почалися поневіряння. Сина прописали в гуртожитку технікуму, а в сім’ї – ні квартири, ні прописки. Чоловік, як фронтовик, інвалід другої групи Великої Вітчизняної війни, – увесь час на лікуванні в госпіталях різних міст, і перевести його в сімферопольський госпіталь не було жодної надії.
Я, перебуваючи в гіпсі з другою групою інвалідності, вмовляла надати мені прописку в місті, але одержала відмову. За рекомендаційним листом своєї знайомої мала тимчасовий притулок в її знайомої, спала на старому дірявому матраці на підлозі один місяць. Втративши будь-яку надію прописатися, вирішила востаннє піти в паспортний стіл, де і втратила свідомість. Мабуть, там змилостивилися наді мною і дали направлення в комірку без дверей (їх замінювало рядно) з симпатичною хазяйкою і чоловіком-п’яницею».
Директор технікуму Г. Ф. Царенко, де навчався син Вадим, дав йому дозвіл взяти додому два залізні ліжка з матрацами і дві табуретки. На одній із табуреток Вадим виконував уроки, креслення. Тривалий час роботи у майстрині не було. Але згодом доля посміхнулася жінці: Віра Сергіївна почала проводити уроки рукоділля для учнів одразу декількох шкіл.
Понад десять років Віра Роїк присвятила навчанню підростаючого покоління – дівчаток з Півдня – тонкощам української вишивки – традиційних для Полтавщини, Тернопільщини, Харківщини, Київщини та Буковини орнаментів.
Навіть у традиційні композиції Віра Сергіївна вносила щось своє, пережите. І це своє робило їх оригінальними й водночас справжніми здобутками народної творчості. Майстриня оволоділа 300 видами вишивальної техніки, серед яких перевагу надавала рідним полтавським рушниковим швам. На її творчих полотнах розквітають фантастичні квіти і чарівні візерунки, червоні півники й сонце та святкові весільні мотиви. Віра Сергіївна вважала визначальним колір і малюнок. Що було на душі – таку нитку й брала. Вона працювала хрестиком, полтавською гладдю, рушниковими швами, найрізноманітнішими мережками.
Після початку педагогічної діяльності матеріальне становище сім’ї поліпшилося. Мама Віри, яка жила в цей період то в старшого сина Бориса, то в молодшого Євгена, приїжджала до доньки лише на один день, бо в їхній тісній комірці не було де поставити для неї третє ліжко. Син, як учень залізничного технікуму, мав продовольчі пайки і на п’ятницю-суботу їздив у Севастополь до дядька, тітки. Це було їм великою підмогою в харчуванні.
Але злидні ще довго не покидали родину Віри Роїк. «Перший березень у Криму. Син захворів важкою формою запалення легень. До цього часу ми вже переїхали з комори в кімнату площею дванадцять квадратних метрів. Тут з’явився стіл. Умови проживання були такі: крім плати за кімнату, треба було купити машину дров і вугілля. Коли син лежав з температурою сорок градусів, задихався від кашлю, хазяйка прийшла до нас із претензією, що за тиждень ми витратили майже всі запаси палива. Я була у відчаї: хворий син лежить у холодній кімнаті, а побутові зручності – надворі. Директор школи передала для сина кошик лимонів, а Яків Самійлович Мангубі, директор обласного Будинку вчителя, де я з листопада 1952 року вела курси художнього вишивання, дозволив мені два дні на тиждень не працювати», – писала Віра Сергіївна у своєму щоденнику.
І лікарі, і зусилля Віри Роїк, і увага сторонніх людей допомогли Вадиму піднятися з ліжка. Влітку 1953 року Михайла Роїка виписали з госпіталю і він приїхав у Сімферополь. Його швидко прописали як учасника бойових дій та інваліда другої групи. У військкоматі зняли з військового обліку через інвалідність. Через інвалідність Михайло обіймав посади з невисокою оплатою. Грошей не вистачало ні на їжу, ні на одяг. Допомагали Вірина мама, яка жила з ними, а також її брати Борис, Євген з дружиною Зінаїдою Іванівною.
Але стався щасливий випадок: Олександр Костянтинович Платонов, директор Будинку народної творчості, запросив Віру для ділової бесіди і запропонував узяти участь в обласній груповій виставці. Він зробив також ще одну цікаву пропозицію: працювати позаштатним методистом з декоративно-прикладного мистецтва. Віра Сергіївна розгубилася, але наполегливість Платонова перемогла. Жінка взялася за спеціальну освіту з народного мистецтва, обклалася книгами з народної вишивки.
У подальшій роботі позаштатним методистом дуже допомогла Вірі її мама, яка любила народну творчість, багато читала про неї. У 1955 році Віра Роїк вперше провела семінар з вишивальницями, навчаючи їх на громадських засадах народній вишивці.
Після приєднання Криму до України Віра Сергіївна одержала інструкції з української народної вишивки. «Я ніби вступила в свою стихію, що була рідною мені з народження. Тепер у Будинку вчителя я переробила програми на українську народну вишивку. Працювала і дотепер працюю безкоштовно з ученицями, бо хочу сповна поділитися з людьми своїми знаннями. Працювати було складно. Не знала, з чого почати. Чоловік Михайло Стратонович порадив почати роботу зі знайомства з місцевими майстрами з усіх видів декоративного мистецтва Криму», – читаємо у щоденнику Віри Роїк.
Всій цій роботі передували поїздки по кримських селах. Віра Сергіївна розпитувала десяти-дванадцятирічних хлопчиків про тьоть і дядь, які вміють щось майструвати. Завдяки цим відрядженням утворився актив вишивальниць, різьбярів, керамістів та інших майстрів, а також самодіяльних художників.
«На одному з семінарів вишивальниць у мене сяйнула думка: все потрібно здати в музей, де сформувати місце зустрічей для обміну досвідом. Запропонувала створити музей народної творчості та народного досвіду. Однак не всі підтримали цю ідею, переглядалися і лукаво посміхалися, в мене аж мороз по шкірі йшов.
Так було закладено підмурівок майбутнього Музею декоративно-прикладного мистецтва самодіяльних майстрів Криму. При обласному Будинку народної творчості директор Сапожков виділив для нього кімнату площею дванадцять квадратних метрів. Але ж хотілося більшого! Я і плакала тихцем, і страждала від непробивної стіни нерозуміння. Однак наполегливість взяла верх», – згадувала майстриня.
Разом зі своїми ученицями і багатьма іншими вишивальницями, за активної участі чоловіка Михайла Стратоновича, мами Лідії Еразмівни Сосюрко Вірі Сергіївні вдалося втілити свій масштабний задум – створити Музей народних умільців, а потім – Пересувний салон живопису самодіяльних художників.
Червень 1963 року. У майстрів Криму величезне свято: відчинив двері омріяний музей! Після офіційної церемонії відкриття розійшлися запрошені гості, відвідувачі. Залишилися майстри, які на зборах обговорили діяльність музею, обрали Віру Роїк керівником, призначили чергових. Згодом Віра Сергіївна стала в ньому не тільки директором, а й консультантом, викладачем, хранителем експонатів і прибиральницею в одній особі.
З тих пір стан здоров’я Віри Роїк справді покращився. Вишивки майстрині користуються успіхом. Її роботи починають експонуватися у найвідоміших музеях.
З 1969 до 1973 року Віра Сергіївна проводила виїзні виставки, ознайомлювала населення півострова з виробами кримських умільців. А свою власну творчість у цей період деякою мірою послабила.
Добре ставлення та підтримка рідних надихали майстриню на творчість. Віра Сергіївна завжди гордилася своєю родиною. Величезну допомогу їй надавав рідний син Вадим Михайлович. Він ніколи не шкодував ні часу, ні сил на організацію і успішне проведення виставок, і Віра Сергіївна, оточена любов'ю і родинним затишком гордилася своїм сином.Вадим Роїк завжди супроводжував маму, Віру Сергіївну, в поїдках з колекціями вишивок по країні та за її межами. На запитання, що значить це для нього самого: синівський обов’язок чи розширення сфери власних інтересів, він твердо відповідає, що зрозумів, що настав його час допомагати мамі в її благородній справі – розвивати традиції української вишивки з урахуванням сучасних потреб і запитів людей, залучення їх до народної творчості. У Віри Сергіївни з’явилася можливість прискорити ці процеси завдяки мобільності, тобто переміщенню виставки «Український рушничок» по регіонах України за допомогою автомобіля. Таким чином виникло чітко сплановане вишивальне турне. Для Віри і Вадима ці поїздки були дуже важливими, адже давали можливість побачити всю країну та набагато глибше пізнати українську народну творчість.
Удар за ударом завдавали Вірі похорони рідних людей. Померла мама, за нею в 1972 році – старший брат Борис. Він задихнувся від гару торфових боліт у Підмосков’ї. У 1974 році помирає чоловік Михайло Стратонович, і після його похорону й сама Віра злягла в лікарню. А коли виписалася з неї додому, дізналася, що вироби народних майстрів після експонування на виставці в будинку культури радгоспу «Південний» зникли, і дізнатися, хто їх звідти забрав, виявилося неможливим. Після цього музей народних умільців і салон живопису самодіяльних художників Криму припинили свою діяльність.
Але треба було жити далі і продовжувати розвивати українську вишивку в Криму.
Ще мріяла майстриня й про створення у Сімферополі музею української вишивки, неодноразово зверталася з цією пропозицією і проханням до кримської і сімферопольської влади. У відповідь чула лише обіцянки. Востаннє сімферопольський мер гарантував виділення приміщення під музей у квітні 2010 року, коли вітав Віру Роїк із 99-літтям.
У грудні 2012 року, вже після смерті Віри Сергіївни, в Сімферополі урочисто відкрили Музей народної вишивки її імені, та його закрили через 3 роки. У лютому 2015 році, вже в окупованому Криму, з будівлі музеї зникла адресна табличка, двері зачинили на замок, а з вулиці вивісили прапори Російської Федерації.
Віра Сергіївна ніколи не продавала свої вишивки. «Окрім згаданого воєнного періоду, це питання ніколи більше не стояло, хоча гроші, причому чималі, їй пропонували постійно. Приміром, за «Рушник миру» , який, до слова, занесений до «Української радянської енциклопедії», давали близько півсотні тисяч доларів. У ФРН заможні люди за дуже великі гроші взагалі хотіли придбати всю її колекцію. У Варшаві за кілька робіт пропонували навіть автівку. Але щоразу вона принципово відмовлялася. Лише дарувала чи передавала в музеї. Мовляв, це має стати надбанням усіх. У тій же Німеччині вона подарувала одну зі свої робіт музею міста Хайдельрберг», – розповідав Вадим, син Віри Роїк.
Більше півстоліття Віра Сергіївна проживала в Криму і всі ці роки намагалася розвивати там українське декоративно–ужиткове мистецтво, як вона писала, «на прикладі моєї рідної Полтавщини, де міцні традиції народної творчості». Віра Роїк не переривала зв’язків з рідною Полтавщиною. Тут відбулося 19 її прижиттєвих персональних виставок, шість з яких у Полтаві.
У 1981 році вперше на полтавській землі, в Лубнах, відкрилася персональна виставка Віри Роїк під назвою «Український рушничок». Ця назва її виставки залишилася назавжди. Вишивальниця любила Полтавщину і періодично відвідувала з виставками свої улюблені міста: Полтаву, Гадяч, Диканьку, Кобеляки, Лубни, де завжди зустрічала доброту, розуміння її творчості.
У своїй книзі «Мелодії на полотні» Віра Роїк писала про своє відвідування малої Батьківщини: «Тут я заряджаюсь оптимізмом, знаходжу нові мотиви для моїх витворів, отримую нові враження від знайомства з художниками, письменниками, поетами, вишивальницями... Моє коріння звідси... Полтавська земля є невичерпним джерелом моєї творчості». А себе майстриня називала «кримською полтавкою».
«Невипадково свою найкращу, за її ж визнанням, роботу «Свято врожаю» мама створила саме після відвідання наприкінці 80–х років минулого століття рідних місць – Лубен, Полтави, Кобеляк, Диканьки, Гадяча. Пам’ятаю, як вона тоді мені захоплено розповідала: «Мене так вразили дівчата у національних убраннях, я відразу свою молодість пригадала. Знаєш, я про це обов’язково щось вишию». І десь через півроку вона мені показала перший малюнок на цю тему», – розповідав син вишивальниці на виставці «Український рушничок», присвяченій життю і творчості Віри Роїк.
У 2003 році Віра Сергіївна здійснила турне Полтавщиною (Лубни, Миргород, Полтава), а першим містом, куди вона привезла свою 77 персональну виставку «Український рушничок», були Кобеляки. Тут, у Державному музеї літератури і мистецтв із величезним успіхом пройшла її виставка. Згодом у цьому музеї була відкрита постійно діюча експозиція, присвячена творчості Віри Роїк.
В 2006 році майстрині було присвоєно звання Героя України. У цьому ж році засновано премію в галузі народного мистецтва імені Віри Роїк.
Останній раз Віра Сергіївна Роїк побувала на Полтавщині (м.Кобеляки) у серпні 2009 року, передала ряд матеріалів для поповнення експозиції місцевого музею, зустрілася зі знайомими, побувала на могилах брата Євгена, його дружини Зої і племінника Станіслава.
Мала вишивальниця і своїх учениць. Любов до пісні на полотні Віра Сергіївна прищепила внучці Аліні та правнучці Юлі. У їхніх роботах відчувається наука і рука Віри Роїк. Вони продовжують справу видатної майстрині, проводять виставки «Герой України Віра Роїк та її учні», значний внесок в організації яких відіграє і син «кримської полтавки» Вадим.
«Найголовніше, що мені пояснює бабуся, – це те, що не можна вишивати у поганому настрої і що потрібно любити справу, якою ти займаєшся, бо в роботах все видно, вони повинні випромінювати тепло і доброту...» – каже її правнучка та учениця Юлія Абрамова, яка присвячує ці слова улюбленій вчительці та бабусі Вірі. Мабуть, це найвища ціна таланту, коли ним захоплюються і намагаються перейняти нащадки. В цьому – безсмертя митця, в цьому – вічність творчості.
«Сьогодні я з гордістю можу сказати, що змогла завдяки бабусі оволодіти багатьма швами, відкрити деякі секрети цього виду мистецтва, оцінити красу вишивки», – каже Аліна Роїк.
Тепер за цих дівчат говорять їхні роботи. Від своєї бабусі вони перейняли не просто вміння і любов до вишивки. Вони навчилися промовляти до душі людини, заполонювати серця. Вишивання в родині Роїк – сімейна традиція, яку не змогли обірвати ні революції, ні війни. Життєві труднощі залишаються осторонь, коли в руках голка і полотно.
Загалом майстриня організувала 140 персональних виставок своїх творів «Український рушничок», в тому числі, у всіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Брала участь у 287 загальних художніх виставках в СРСР, Україні і за кордоном, у тому числі в Бельгії, Франції, Угорщині, Італії, Монголії, США, Хорватії. Роботи Роїк зберігаються в 43 музеях різних країн світу. Виставкову діяльність вона продовжувала ледь не до останніх днів свого життя, сама їздила зі своїми творами всією Україною і за кордон. За визнанням мистецтвознавців, Віра Роїк створила справжню кримську школу української вишивки.
Останній місяць вона важко хворіла. Попри це цікавилася суспільним життям, обговорювала із сином Вадимом плани майбутніх виставок і поїздок. «Люблю бувати на морі, особливо коли воно штормить. Важкі вали розбиваються об берег міріадами бризок. Хвилі квапляться наздогнати одна одну, але їм це ніколи не вдається. Таке й моє життя: стараюся бути на гребені хвилі й не допустити, щоб стихія мене зім’яла», – написала Віра Роїк у своїй книзі «Мелодії на полотні».
У сімферопольському військовому шпиталі Святителя Луки на 100 році життя померла видатна українська вишивальниця Віра Роїк. У Віри Сергіївни було багато учнів і послідовників, і дуже символічно, що пішла з життя вона 3 жовтня 2010 року, в День учителя ... Похована в Сімферополі на кладовищі «Абдал».
Вшанування пам’яті. В Полтаві існує провулок Віри Роїк. В с. Войниха Лубенського району – вул. Віри Роїк. Меморіальні дошки встановили у містах: Кобеляки Полтавської області – на будівлі музею літератури і мистецтв; Лубни Полтавської області – на будинку, де мешкала родина Віри Роїк. У м. Лубни ЗОШ № 7 носить ім'я Віри Роїк, також у школі існує музей імені Віри Роїк. До того ж Віра Роїк – Почесний громадянин міст Лубни, Сімферополь та Кобеляки.
Герой України, відзначена орденом княгині Ольги, заслужений майстер народної творчості України, заслужений художник Криму, лауреат державної премії Автономної республіки Крим і премії імені Володимира Короленка – вона все життя вишивала і залишила нащадкам тисячі вишивок і власну кримську школу вишивки. Все життя вона боролася і творила, й у пам’яті людей залишиться Незламною Майстринею.