Народився Григорій (Грицько) Олексійович Коваленко 12 січня 1868 р. в селі Липняки Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер у складі селища Баришівка Київської області), у сім'ї заможного козака.  Родина Коваленків зберегла старі козацькі традиції, була певною мірою освіченою, любила живопис. Як пише сам Г. Коваленко: «Ріс у козачій родині, де не переривалася стара козацька традиція, освіта, культура. Діди й батьки були любителями і знавцями церковної науки і української поезії. Дід доброю українською мовою написав свою автобіографію, яка зберігалася і перечитувалася його нащадками. Здавна у сім’ї трималася, не переводячись, і традиція малярства».

Про освіту Григорія Олексійовича можна дізнатися із його короткої автобіографії (грудень 1921р.): «До 8-ми років я навчався дома, а коли вже добре вмів читати й писати, мене віддали в народну школу, курс якої я закінчив в 11 років. До 14-ти навчався самотужки, багато читав, допомагав у домашній роботі».

У 1886 році закінчив Полтавську фельдшерську школу, після чого Григорій Олексійович Коваленко повертається на Переяславщину й 4 роки працює земським фельдшером і вчителює в селі Дем'янець, збирає етнографічні матеріали.

1890 року Г. Коваленко стає вільним слухачем Московського університету (1890–1895), влаштовується фельдшером при університетській клініці.  З 1891 року він працює фельдшером у селі Лопуховці (тепер Аткарського району Саратовської області, Росія). Своєрідним підсумком цієї діяльності стає стаття «Щедрівки в Саратівській губернії», що була опублікована у львівській «Зорі». Того ж року «Этнографическое обозрение» друкує його першу наукову працю – «Про народну медицину в Переяславському повіті Полтавської губернії».

В 1896 р. Б. Д. Грінченко допомагає Григорію Олексійовичу влаштуватися діловодом у Чернігівську земську управу, де пізніше він працюватиме помічником секретаря, а потім секретарем. Саме в Чернігові розкрилась вся багатогранність його обдарувань. Він виступає як критик, пише поезії, створює драматургічну поему з життя еллінів «Зоя».

  

Водночас створює цілу мистецьку галерею портретів українських письменників: Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша. Його малюнки з'являються в багатьох журналах, виходять у вигляді поштових листівок.

Першим опублікованим малюнком було зображення могили Т. Г. Шевченка, творчістю якого Г. Коваленко щиро захоплюється і звертається через журнал «Зоря» до літературознавців із пропозицією ознайомити громадськість з архівом ІІІ відділу в Петербурзі, де зберігалися ще не відомі матеріали про Кобзаря.

Для народної книгозбірні, що видавав Б. Грінченко, Григорій Олексійович написав низку і своїх творів,  зокрема збірку оповідань і поем «Правдиве слово», нарис «Іван Котляревський». Також виходять в світ його праці на медичну тематику, так книжечка «Чума східна або людська. Як боронитися від неї і як її розпізнати» вийшла на замовлення Полтавської губернської думи величезним тиражем - 18 тисяч примірників. У невеличкому за обсягом виданні, він зумів доступно дати всю необхідну пересічному читачеві інформацію про цю страшну хворобу.

Справою свого життя Григорій Олексійович вважав народну освіту. Він виступав за видання українською мовою доступної за змістом літератури з основних галузей знань : «Видано наших книжок дуже мало, винні тут не лише цензурні перепони, але й ми самі… Зумів же видати Б. Д. Грінченко більш як 20 книжок… Нам треба наукових книжок, нехай би добрі люди складали та перекладали їх - це не дуже трудна річ. Часи поліпшають і хмари розійдуться тільки тоді, коли ми самі потроху, своїми силами розженемо ті хмари щоденною працею, ніколи не забуваючи своїх обов'язків до народної освіти» (зі статті Г. Коваленка у журналі «Зоря», 1897р.).

У Чернігові М. Коцюбинський, В. Самійленко, Б. Грінченко та Г. Коваленко організували видавничий проект літературного альманаху «Хвиля за хвилею». В одному з листів до Панаса Мирного Михайло Коцюбинський писав: «Пишу до вас кілька слів у справі: ми, себто Самійленко, Грінченко, Коваленко і я, лагодимось видати альманах, який складався б з творів, почасти друкованих за кордоном, почасти нових, ще не друкованих кращих письменників». Завданням Г. Коваленка було листування з літераторами, редагування та підготовка до друку їхніх творів. А друкувалися в ньому: Іван Франко, Осип Маковей, Дніпрова Чайка, Агатангел Кримський.

У 1903 р. разом з відомими діячами культури і науки України, приймає  участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. А у 1905 р. Григорій Коваленко оселяється в Полтаві. Працює службовцем у міській думі аж до  1917 року,  не припиняючи громадської та літературної роботи. 

У 1905 році разом із Миколою Дмитрієвим і Панасом Мирним  ініціював створення у Полтаві товариства «Просвіта». Видавав  разом із М. Дмитрієвим, П. Мирним та О. Русовим журнал-тижневик «Рідний Край». Як редактора журналу «Рідний край», на сторінках якого лунали заклики до надання широких національних прав для українців, його засудили за друкування заборонених цензурою творів та призначили сплату штрафу в 100 рублів.

 У 1908 році заснував у Полтаві видавництво «Рідна хата». У 1911 році виходить друком збірка Г. О. Коваленка «Жарти життя», а у 1913–1914 роках він розпочинає видавати медично-природничий журнал «Вісник життя і знання». 

У ті ж роки, під впливом В. Кричевського, він захопився етнографією,  українською історією та робить перші спроби популяризувати історію українського народу. В 1906 р. вийшла друком його праця «Українська історія. Оповідання з історії України», що призначалася в основному слухачам недільних шкіл. Першим серед авторів навчальних книг з історії України Григорій Олексійович Коваленко зробив у вступі короткий огляд всесвітньої історії. Він виклав події, що відбулися у світі від появи людини до кінця І тисячоліття нашої ери. Як зауважував сам Григорій Олексійович Коваленко у передмові до другого, зміненого і переробленого видання, поспішити його з написанням змусила нагальна потреба в книжках «про українське минуле життя, про долю нашого народу». Вийшла книжка без ілюстрацій з невеликою кількістю портретів, з помилками, але розійшлася швидко і знайшла свого читача.

Підручник «Українська історія. Оповідання з історії України», відомий у 2-х редакціях – 1906р. і 1912р. (перероблений та доповнений), що мав п’ять пізніших перевидань.

24 лютого 1911 року на засіданні Київського тимчасового комітету у справах друку розглядали доповідь про книжку Григорія Коваленка, видану українською мовою під назвою «Про кріпацьку неволю, як вона настала і як зникла». В ній давалася характеристика становища українських селян від часів Київської Русі до кінця XIX століття. На думку автора, приєднання України до Росії призвело до значного погіршення становища селянства, повного їх закріпачення. Багато говорить Григорій Олексійович Коваленко у своїй праці й про освіту, він вважає, що «…школи були чужі для народу як тому, що там була чужа мова й порядки, так і тому, що нові школи влаштовувались здебільшого не для народу, а для панів». Ця книжка не дійшла до читачів: рішенням Комітету на неї був накладений арешт, а весь тираж знищений.

Одна за одною виходять друком такі розвідки: «Ворожка» (1917), «Григорій Сковорода» (1919), «Яцько й Стецько» (1922), «Панас Мирний» (1926), «У сонячній країні» (1927). Та попри значну кількість виданих праць, немало залишалося у рукописах: роман «Дажбожі діти» (1919), драма «Велика спадщина» (1920), повість «Над Десною» (1936), історичний роман «Юрко Соколенко».

Через активну публічну проукраїнську діяльність Григорій Олексійович швидко потрапляє під негласний нагляд поліції. На підставі донесень поліцейських агентів вимальовувався такий політичний портрет полтавця: «Коваленко – низького зросту, блондин, завжди не причесаний.., має тісні контакти з Києвом – з Чикаленком, зі Львовом – з професором Грушевським, з Парижем – з емігрантами Винниченком та Жуком. У Полтаві контактує з місцевими українцями: Сіяльським, Павлом та Юрієм Панченками, Дробишем, Данковським, Данченком, Хоменком, Віктором Андрієвським та Мамаєнком. Друкований Коваленком журнал «Життя і знання» є однією з форм поширення легальної партійної літератури як брошурами, так і журналами».

Коли на початку Першої світової війни Григорія Олексійовича Коваленка було заарештовано, але невдовзі звільнено, у нього виникло бажання переїхати до Києва. Та йому це не вдалося зробити. Він продовжує працювати в Полтаві, взявши «на себе всякі обов'язки: допомога сім'ям вояків, комітет союза  городів та допомога біженцям».

В 1917 р. Григорій Олексійович Коваленко був обраний на посаду інспектора позашкільної освіти Полтавської губернії. В 1917-1921 рр. читав лекції з історії та гігієни на різних курсах для дорослих. За радянських часів займався дослідженням життєдіяльності Г. С. Сковороди, І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, а також редакторською та літературно-мистецькою діяльністю.

У 1920–1930 роках Григорій Коваленко викладає біологію в Полтавській фельдшерсько-акушерській школі, деякий час навіть виконує обов’язки директора.

           Родина Коваленків проживала в Полтаві по вулиці Уютній, 3: дружина Раїса Іванівна, донька Ксенія Каплуновська, сини Петро (1898 р. н.) та Павло (1901 р. н.). До них часто приходили студенти – у Г. Коваленка була багата бібліотека. Про це органи УНКВС напишуть згодом в обвинувачувальних протоколах: «Коваленко в 1936 році у педінституті міста Полтави створив контрреволюційну націоналістичну групу. По його завданню учасники цієї групи розповсюджували націоналістичну літературу, вели роботу з підготовки кадрів для активних націоналістичних антирадянських виступів». А про переконання видатного полтавця писали так: «Коваленко – український історик та письменник, у своїй викладацькій і літературній діяльності (історія України) постійно протягував націоналізм. Деякі його роботи заборонені для користування. При зустрічах він неодноразово наголошував, що радянська влада знищує українського селянина, що більшовики проводять великоросійську політику, підгрібаючи під себе національні республіки…»

За сфабрикованим обвинуваченням, як «учасник і організатор підпільної контрреволюційної націоналістичної організації», 20 серпня 1937 року 69-ти річного Григорія Коваленка було заарештовано.

Єдиний протокол допиту, що є у справі, датований 1 грудня 1937 року. У ньому Григорій Олексійович відкидає звинувачення на свою адресу, вважаючи їх безпідставними: «Питання слідчого: «Ви арештовані як учасник і організатор підпільної контрреволюційної націоналістичної організації. Визнаєте Ви себе винним в цьому?» Відповідь: «Винним себе я не визнаю, тому що я не є учасником і організатором підпільної контрреволюційної організації». Питання слідчого: «Слідство володіє матеріалами про те, що Ви, після повернення із вигнання професора Щепотьєва, разом з ним активно розвернули роботу по відтворенню контрреволюційної націоналістичної організації?» Відповідь: «Пред’явлені мені звинувачення я заперечую повністю. Ніякої роботи по відтворенню даної організації ні я особисто, ні разом з професором Щепотьєвим не проводив».

А 15 грудня 1937р. за постановою особливої трійки УНКВС у Полтавській області, Григорій Олексійович Коваленко був розстріляний у міській в’язниці. Місце його захоронення невідоме. Реабілітований 1969 року.