​

21 жовтня 2021 року відсвяткував своє 85-річчя наш талановитий земляк, гончар, скульптор, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Національної спілки художників України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Михайло Єгорович  Китриш!

Народився майбутній майстер у селищі Опішня Полтавської області в гончарській родині. Батько Єгор та дід Василь були мисковими майстрами. Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до гончарювання. Та це були дитячі пустощі. Коли в 10-річному віці Михайло захворів і не міг ходити, тоді батько запропонував йому робити свистуни й здавати на комбінат. Так тривало 1,5 роки.

Після лікування хлопець знову став на ноги, та до школи повертатися сенсу не було, адже однокласники вже закінчили навчання (на той час воно тривало 7 років). «Довго я думав, що робити і куди піти, – згадував Михайло Єгорович, – вирішив піти працювати на завод «Художній керамік». Прийшов і подав заяву. Спочатку глину поставили возити з кар’єру. Так я її рік і провозив».

​

     

 

 

 

 

 

 

 

Пізніше він став учнем відомого гончаря Йосипа Марехи. І сьогодні Михайло Китриш згадує про свого вчителя лише з повагою і вдячністю за навчання, яке тривало 6 місяців. Далі він 6 років пропрацював у цеху. Потім так склалися обставини, що почало турбувати здоров’я, й лікарі заборонили працювати в сирості. Наш земляк спочатку розгубився, навіть хотів піти працювати випалювальником, але й там здоров’я не дозволило. Проте він не захотів кидати справу, що була до душі, а лише попросив завідувача виробництвом заводу Трохима Демченка перевести його до лабораторії: «Давай я піду баранчики робити».

Після створення вдалого експериментального виробу Михайла Китриша поставили «на норму» – шість «літрових баранчиків» у день. Зважаючи на амбіційність майстра, не дивно, що він не зупинився на образі барана, а поступово почав відтворювати й інших тварин – козлів, левів, биків, коней. Михайло Єгорович виготовляв традиційний для народного гончарства Опішні посуд (глечики, горщики, вареничні, чайні й кавові набори), дитячі іграшки, свічники, вази, настінні тарелі, скульптуру. Але найбільше наш земляк любив ліпити коней: «Ой, ви знаєте, усе я любив робити. У мене не було такого, щоб займався тільки одним. Сьогодні роблю коней, а заготовку бика назавтра вже зробив. Але коні таки улюблені! Усякі. Яких я їх тільки не робив! Це тому, що на самому початку я коником глину возив. Він був такий сірий, дуже хороший, все одно, як дитина. Слухав мене. Я любив його. Ви спитайте, хто може зараз розказати, яка там збруя на ньому? А я досі напам’ять усю її знаю».

 

        

 

 

 

 

 

 

 

Тут же, на заводі, познайомився і зі своєю майбутньою дружиною: Галина Сергіївна оздоблювала вироби свого чоловіка. «Я, було, питаю: як тобі вигляд, подобається чи ні? Вона каже: «Дуже гарно! Дуже!» Ну, як тобі подобається, то й людям сподобається. А вона мені свої малюнки показувала. У нас було спільне поняття творчості. Тому й творилося так легко… А от на заводі робити щось нове було складно. Комусь подобається, а комусь – ні. Підглядали, крали ідею, а казали, що самі придумали», – розповідав Михайло Єгорович.

 

            

 

 

 

 

 

 

 

Робота в лабораторії давала переваги, що сприяло творчому зростанню гончаря: менша норма, можливість творчо працювати, наявність додаткового «творчого дня». Коли вже Михайло Китриш побудував горно вдома, то почав експериментувати з кольоровими глинами, поливами та формами керамічних виробів. І виходило дуже красиво. Згодом на заводі почали організовувати й виставки за кордоном. «Мені там дуже подобалося працювати. Робив роботи на експорт. Нас таких четверо було. Перші роботи потрапили в Австрію та США», – згадував майстер.

Колеги пригадують, що керівництво «Художнього кераміка» ніколи не чуло від Михайла Єгоровича слів «не можу», «не хочу», «важко»; на будь-яке складне завдання він завжди відповідав: «Зробимо!» Тридцять три роки роботи на заводі пролетіли, як один день: «Здається, ніби вчора сів за гончарний круг, а скільки тонн глини перебрали пальці», – розповідав наш земляк.

             З середини 1960-х років Михайло Китриш почав брати участь у різноманітних обласних і всеукраїнських виставках, де його глиняні твори були відзначені різноманітними нагородами. Неодноразово наш земляк був учасником міжнародних художніх виставок у Бельгії, Болгарії, Великобританії, Канаді, Нідерландах, Норвегії, Польщі, США, Франції, Югославії, Японії. Брав участь у симпозіумах гончарства, конкурсах художньої кераміки, днях ремесел, у традиційних «Днях гончаря» й святах народної творчості, що відбуваються в Україні.

          

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перша персональна виставка майстра, на якій експонувалося близько 140 глиняних творів, відбулася у Полтавському краєзнавчому музеї у 1981 році. З того часу Михайло Єгорович підтримує тісні зв’язки з музеями України. Його глиняні твори зберігаються в Музеї українського народного декоративного мистецтва, Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні, Полтавському  художньому та краєзнавчому музеях, Українському центрі народної культури «Музеї Івана Гончара». Є роботи нашого земляка й у музеях за кордоном та в приватних колекціях як в Україні, так і за її межами.

Як же йому вдалося досягти таких вершин? В одному з інтерв’ю Михайло Єгорович так відповів на це питання: «Якщо немає свого мислення, уявлення, то нічого не вийде. А ще потрібна любов, бо ти можеш сидіти роками, ночами – робити й робити. Це халтурщикам нічого не треба. Тим, хто перепродує. Але є і добрі майстри – ліплять, сидять ночами. В любові, в глині…».

Михайло Китриш стверджує, що хоча роботи й дорогі його серцю і з ними завжди важко розлучатися, проте «якщо робота зберігається в музеї чи в якійсь оселі, то, значить, вона комусь потрібна».

Майстер рідко прикрашав свої роботи малюнками. Переважно цим займалася його дружина, що характерно для українських гончарних родин. Однак наш земляк, підписуючи свої вироби, відзначав і авторство дружини, що було нехарактерно для опішнянського гончарства. Причому підпис наносився по сирому черепку до того, як робота була прикрашена орнаментом. Тож, автор планував, що його дружина буде розмальовувати роботу.

​

 

      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наш земляк є ініціатором і учасником відкриття в Опішні мистецьких навчальних закладів: дитячої студії «Сонячний круг», дитячої школи народних мистецтв, Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату «Колегіум мистецтв у Опішному», Опішнянського  філіалу Решетилівського художнього училища №28.

Вправність Михайла Єгоровича у створенні глиняних шедеврів неодноразово відзначалася на державному рівні. Майстрові присвоєно почесні звання та премії. Нагороджений великою кількістю похвальних грамот та медалями (остання з них – «Герой Полтавщини»). Нелегким був шлях до такого визнання. «Кожна нагорода, кожне визнання додавали мені ще більшого натхнення для творчості, – з приємністю розповідав Михайло Китриш. – Все гарно йшло в моєму житті».

​

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нині майстер перебуває на заслуженому відпочинку і за станом здоров’я не гончарює. На превеликий жаль, у Михайла Єгоровича почалися проблеми із зором. «Як почав сліпнути, я почав ще швидше працювати, ніби спішив наробити всього побільше», – з сумом зазначав гончар. Хвороба прогресувала, лікування не давало результатів. Михайло Китриш зовсім осліп…

​

​

 

            

 

 

 

 

 

 

 

 

«У нас немов серце обірвалося, як перестали гончарювати, – розповідала Галина Сергіївна. – За роботою час швидко пролітав. А тепер не знаємо, куди руки подіти».

Ті, хто добре знає Михайла Китриша, говорять про його життєлюбність, доброзичливість, відкритість до спілкування. Двері його будинку завжди відчинені для гостей: «Багато в мене бувало туристів. Один час дома було близько 500 авторських робіт. Я, можна сказати, жив у кухні, а в хаті повністю була кераміка. Приїздили туристи з Америки, Канади, Болгарії. Були журналісти з Японії, Австрії. З Німеччини, то ті кінофільм робили, як я гончарюю. Як зачаровані дивилися на мої руки, коли я працював на гончарному крузі, фотографували».

 

     

 

 

 

 

 

 

 

 

Вдома майстер ще в часи роботи на заводі «Художній керамік» почав формувати приватну колекцію, яка з часом переросла в солідний приватний музей. У ньому знаходяться лише вироби подружжя Китришів. Наявні в колекції вироби господарі завжди дарували гостям, які постійно їх відвідували. Пусті місця заповнювалися новими, «свіжішими» творами. Михайло Єгорович уже не роздає творів з наявної колекції. Він не хоче «прощатися» зі своєю збіркою, не хоче думати, що з нею далі буде. Крім кераміки у гончаря зберігаються його інструменти й пристрої.

Сьогодні працівники Національного музею-заповідника турбуються про долю робіт, які залишаються в будинку нашого земляка. Першим тривожним дзвіночком стало те, що оригінал посвідчення лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка уже зник.

«Життя своє я прожив не марно. Це підтвердять спеціалісти, які оцінювали мої роботи. Якби я бачив хоч трішки! Я б ще показав, що таке глина. Адже це моя душа. Глина ж – вона є живою. Якщо щось не так вийшло, розмочив і знову робиш. Одне й те саме я ніколи не робив. Почав, наприклад, одну роботу, а в голові думки вже про щось нове. Покину, побіжу заготовки зроблю. Отак і робив. Півнів почав робити я першим. До мене ніхто такого й не пробував», – згадував гончар.

У родині Михайла Єгоровича продовжувачів гончарної справи поки що немає. Але надія на те, що талант його прокинеться у нащадках, є. Звати юну гончарівну Алінкою. Вона – правнучка славетного митця.

 

                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Творчість Михайла Китриша є одним із найвидатніших досягнень опішнянського гончарства ХХІ століття, а окремі твори автора стали своєрідною візитною карткою українського гончарства.

 

​