«Окрім таланту малярського, був

українцем великої душі…»

 Андрій  Будкевич

 

Сергій Миколайович Гнойовий – живописець, графік, майстер жанрової картини, художник щасливої мистецької долі, бо жив і працював на українській землі згідно з внутрішнім покликанням. «Живу в центрі всесвіту, чомусь не в Києві і не в Парижі, в мене своє коло. Зовсім недалечко скіфська розрита могила, далі давні городища, далі Опішня (а це річ серйозна, серйозніша, ніж я), далі Диканька з гоголівськими відьмами, з такою легендарною силою, а ще далі Миргород, Решетилівка і Полтава. От коло й замкнулося, а я в центрі», – це уривок з його монологу «Я один. Рахую зірки. Мільйон одна...»

 

Сергій Миколайович народився 5 жовтня 1954 року в селі Рибці Полтавського району Полтавської області (тепер у складі м. Полтава). Художник розпочав відточувати майстерність малювати ще у 1966 році, коли мама відвела його до художньої школи. Він був вдячний мамі за те, що так визначила його долю.  «У художню школу я чотири роки «відбігав» із Рибців до Краєзнавчого музею, не пропустивши жодного заняття…», – згадував наш земляк. Після закінчення школи Сергій Гнойовий працював художником на підприємстві, доки в 1972 році не був призваний до Радянської армії.

З 1975 по 1979 рік Сергій Миколайович навчався у Ленінградському художньому училищі імені В.О.Сєрова. По закінченні отримав спеціальність реставратора станкового живопису та почав працювати викладачем у художніх школах Ленінграда, а згодом – Сиктивкарі.

 

«Там, на далекій півночі, крізь заметілі й сніги, хуртовини та люті морози, він знайшов свою філософію: оспівувати рідну полтавську землю, синє небо, жінку-берегиню українського роду у власних художніх творах», – говорив художник Юрій Самойленко про творчість Сергія Гнойового. Та тонкi струни душi бриніли тугою за рiдним краєм, його кликала рiдна Полтавщина. Чоловік той поклик почув i повернувся…                                                                           Деякий час художник мандрував Полтавщиною, вiдвiдав Диканьку i околицi, Новосанжарщину, Котелевщину. Повернувшись додому, Сергій Миколайович поринув у мистецьке життя Полтавщини.

 

З 1980 року наш земляк стає постійним учасником обласних, багатьох всеукраїнських і республіканських художніх виставок у Ленінграді, Сиктивкарі, Києві та Полтаві. З 1985 року він стає членом Об’єднання молодих художників і мистецтвознавців при Спілці художників СРСР. Перша персональна виставка відбулася в Полтавському художньому музеї  ім. Миколи Ярошенка.

З 1988 року Сергій Миколайович – член Національної спілки художників України, Заслужений художник України.

Колишній головний редактор журналу «Образотворче мистецтво» Микола Маричевський в одному із номерів видання назвав творчість Сергія Гнойового гідною найвищої державної премії – Шевченківської.

 

Сергій Миколайович свідомо вибрав спосіб життя Сковороди: у 1996 році переїхав до села Дем’янівка Котелевського району, де жив і працював до останніх днів. Можливо, йому важко було спостерігати за постійним показовим патріотизмом, лукавістю та нещирістю всього, що відбувалося в місті, а можливо, він міг «більше сказати» глядачу, перебуваючи сам-на-сам «з природою». Поруч з ним весь час була вірна та терпляча дружина Наталя. «Живу в селі. 1996 року кинув Полтаву, бо там живе багато людей. Купив собі хатинку у звичайному селі за 500 гривень – долівка, піч. Село моє називається Дем’янівка – його козак Дем’ян заснував, а в нього були ще три наймані робітники. І от потихеньку село росло, росло… А коли я вже перебирався, там було 5 чи 6 корів і 15 хат. Зараз люди вимерли, корів нема, нічого нема – тільки я один залишився і 15 хат у моєму розпорядженні. Кожного дня прокидаюся й обходжу – там шиферини не стало, там дошки пропали, там ще щось… Ну, така робота – життя є життя. Буває, яка машина приїде – палатку поставить, шашлики…»

    

Ця місцевість була обрана не просто так: зовсім поруч із Дем’янівкою – село Лихачівка, де в 1399 році відбулася найкривавіша битва в історії Східної Європи – литовський князь Вітовт бився із ханом Золотої Орди й зазнав поразки. Саме тут відбувалися події, що визначали долю нашої землі.

Селянська хатина, в якiй жив художник, знаходилася в оточеннi лiciв, з одного боку – соснових, з іншого – змiшаних. Сергій Гнойовий любив працювати в селі, тому що там було тихо, спокійно. В нього була майстерня 4х6. А влітку в село привозили жінок, дітей, собак (уже потроху почали дачі купувати). Кинули і поїхали – а Сергієві Миколайовичу вже є з ким поговорити, поділитись своїми думками і переживаннями.

​

Одного разу з художником сталася така пригода: прибігає до нього сусідка з Москви, мовляв, гадюка серед двору, я дитину не можу пустити. Приходять вони. Гнойовий взяв лопату (в нього завжди серед двору лопата стояла, тому що внучку на літо привозили, то дідусь її до природи привчав по принципу природного виховання). Ну, давай шукати гадюку: там шукав, сям… Під колодою знайшов. А він завжди з ножем ходив – так голову їй і відрізав. Ну, такий закон. Це життя, що поробиш. Наш земляк боровся за свій простір, а гадюки за свій.  «Трапляються іноді неподалік і дикі кози, і навіть дикі кабани, бачив одного разу десяток, йшли рядком, неначе у шерензі», – розповідав Сергій Гнойовий.                                                                                                        Художник працював над картиною, прибивши її до стіни своєї хати, і писав так, щоб можна було роздивлятися полотно і зблизька, і з відстані до сотні метрів. І знімалися картини тільки тоді, коли вже робота була закінчена. Деякі з них висіли до двох років. «От як деякі художники за день п'ятнадцять картин – я так не працюю. Мені спішити нема куди, мені треба орати, полоти, садити. Правда, в мене небагато – три сотки (я на цій площі справляюся, і воно під рукою все є)»

​

За рік Сергій Гнойовий створював 1-2 картини. Звичайно, велике значення для нього мало натхнення: «Якщо зранку не на ту ногу став, то не ту і лінію провів. А сам розвиток картини, він досить довгий, напружений, і коли десь щось виходить (вчора, наприклад, я не міг сказати, що воно прийде), воно просто прийшло і все».

Сергій Миколайович вибрав усамітнення, але самотнім він не був: до нього часто приїздили в гості друзі. Журналіст Андрій Будкевич, якому довелося гостювати в Дем’янівці у художника, зауважив, що його будинок не огороджений парканом: не від недбалості, а тому, що паркан заважав би милуватися сходом і заходом сонця.

      

У 2007 році у Полтавській галереї мистецтв відбулася презентація видання фотоальбому Сергія Гнойового «Малярство. Графіка». Безумовно, для кожного художника видання альбому такого рівня – велика подія. Представлені фотоальбоми подарували музеям та бібліотекам міста.                                 На графічних картинах митця можна побачити символічне зображення людей з ангельськими крилами та собачими головами. «Я малюю людей різних: і з крилами, і з собачими головами…», – говорив наш земляк про свої роботи.

Його картини звертаються до душі, торкають найтонші струни свідомості, зворушують і закохують в себе. Микола Підгорний, колега і друг митця, сказав: «Усі твори відображають досить важке життя, те, яке художники часто оминають, бо це дуже складно…»

​

У 2013 році з  ініціативи Сергія Гнойового в Полтавському НВК №36 відкрито картинну галерею сучасного мистецтва. Колеги Сергія Миколайовича – провідні полтавські майстри пензля – передали школі понад півсотні своїх творів. 

В останні роки наш земляк важко хворів. У ніч з 22 на 23 вересня 2019 року на 65 році життя Сергій Гнойовий відійшов у вічність.                                           Сергій Миколайович був різноплановим художником, адже у його доробку представлені і натюрморти, і пейзажі, і портрети та сюжетні картини. Найбільшу частину на краєвидах майстра займає небо, яке буває чистим і прозорим, сірим і грозовим, рожевим і чорним.

 

У його художніх полотнах закодована і українська вишиванка, і народна пісня, і традиції та звичаї  Полтавського краю.  Навіть якби ми не знали імені автора, то визначили б, що ці картини створив українець: настільки в них багато національного колориту – і в делікатній роботі з народними орнаментами кераміки та вишивки, і в узагальнених, але таких українських обличчях персонажів.

Хатній затишок, сільські мотиви чи міський антураж на полотнах художника часто доповнюються квітами. І справді, роботи Гнойового глибоко українські, філософські, з підтекстом, з символами віри, минулого і майбутнього. Сергій Миколайович ріс у часи, коли про Україну і «українське» не говорили взагалі, бо це було заборонено. Тоді не одне відродження, та й не одне покоління було знищене. Проте наш земляк був переконаний: «Не працювати на нашій рідній землі – це великий гріх».

​

«Коли дивишся на ці картини, то яскраво відчуваєш український стиль і дух. І причиною цього є, мабуть, не стільки хист, скільки патріотизм цього чоловіка. Якщо таких людей буде більше і в мистецтві і в політиці, то жити стане краще…»,  –  говорив про Сергія Гнойового один з його друзів.

Дівчата, матері – жіночі образи на його полотнах випромінюють загадковість. Бувають замріяні, замислені, заглиблені у щось своє, жіноче. «Святі лики», як і звичайні люди, на картинах митця найчастіше сумні, з похиленими головами, але завжди сповнені життєствердної сили та внутрішнього сенсу.

Сергія Гнойового пам’ятають як землероба («хоча на піщаних землях коло хати мало що росло…») і як затятого рибалку. «Рибу ловлю. Вудкою. Човна-плоскодонку в мене, вибачте, стирили. От за жовтень тринадцять штук на живця і спіймав. Це нормально, в принципі, як для художника (сміється)», – згадував Сергій Миколайович.                                                                             До будинку Сергія Гнойового колеги часто приїздили на пленери. Колорит місця, в якому жив митець, можна побачити не тільки на його власних картинах, але й на полотнах його друзів («Сергієва криниця» – картина відомого полтавського живописця Валерія Мозока).

 

Колекціонер Олексій Петренко згадує, як познайомився з художником. Розповідає про Сергія Миколайовича як про впертого, доброго, щирого та безкорисного друга, справжнього патріота «по самі вуха» та людину «широкої душі». Петренко – один із тих, хто підтримував митця як друг та колекціонер. Він розповідав, що Сергій Гнойовий ніколи не був осторонь чужого лиха і продавав свої роботи, щоб допомогти в час біди нужденним. Наш земляк завжди передавав кошти, якщо дізнавався про хворобу друзів чи колег, був меценатом пам’ятника Мазепі в Полтаві. «Для Сергія Миколайовича гроші точно були тільки засобом і ніяк не цінністю».

 

За словами Олексія Петренка, останні два роки художник працював мало, але за два місяці до смерті Гнойовий попросив привезти йому порошок «бронзу» і «срібло», бо хотів написати «Хреста у квітах» (на сьогодні, на жаль, не відомо, чи почав митець роботу над полотном).                                         Кожен, хто дивиться на полотна майстра, відзначає його творчий почерк. Його живопис не наслідує дійсність. Яскрава колажність робіт Сергія Миколайовича дещо нагадує ікону: ті ж самі багато оздоблені ризи і потемнілий лик.

 

У квітні 2020 року Полтавський художній музей ім. Миколи Ярошенка своїм віртуальним відвідувачам запропонував виставку однієї картини, приурочену до Чорнобильської трагедії. Це робота Сергія Гнойового «Чорнобильські ночі». Вона справляє сильне враження. Картина, виконана через три роки після катастрофи, яка розділила життя українців на до і після, не просто запам’ятовується, вона нікого не залишає байдужим. Гостре відчуття трагедії, тяжкі переживання, що володіли художником протягом численних днів і ночей, дозволили йому створити справжнє незабутнє полотно, передати своє ставлення до вселенського горя, яке спіткало людство.

На увагу заслуговує й історія появи цієї картини у зібранні Полтавського художнього музею ім. Миколи Ярошенка. Якось, ранньою весною 2007 року до музею завітав Іван Михайлович Віцько, знана й шанована в Полтаві людина, неперевершений майстер порцеляни, чиї твори здобули міжнародне визнання. У руках він тримав роботу Сергія Гнойового і висловив бажання передати її на збереження до музею. Картина була для нього дорогою і мала на звороті зворушливий дарчий напис: «Батькові Віцько І.М. З любов’ю. Гнойовий. 3.VІ.1989 р.»

У місті добре знали про щиру дружбу, яка пов’язувала митців. І все ж, Іван Михайлович, розуміючи музейне значення твору «Чорнобильські ночі», прагнув бачити картину в музеї. За кілька тижнів, дізнавшись про вчинок Віцька, Сергій Гнойовий вирішив зробити крок у відповідь і передав до музейної колекції таріль роботи свого друга.

Картини митця зберігаються у приватних колекціях багатьох країн світу та виставляються у галереях України і за кордоном. Роботи зберігаються у Полтавському художньому музеї ім. М.Ярошенка та Полтавському краєзнавчому музеї  ім. В.Кричевського.