Так вічнойпамяти бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шикувало,

Не знавши: „стій, не шевелись!“

Так славнії полки козацькі  — 

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках, було, як мак, цвітуть.

І. Котляревський

 

Безсмертна «Енеїда» Івана Котляревського містить багато елементів із народного життя України. Зокрема у ній згадуються козацькі полки. Більше того, це полки нашої Полтавщини. Свого часу Лубни, Гадяч та Полтава були центрами козацьких полків. Козацький полк – це не просто полк у сучасному розумінні, як військове формування. Це адміністративно-територіальна одиниця української держави Гетьманщина. Козацькі полковники були одночасно як військовими так і цивільними керівниками.

За часів Гетьманщини на території сучасної Полтавщини існувало чотири великі козацькі полки – Полтавський, Лубенський, Гадяцький (або Зіньківський) та Миргородський. Ще один полк існував дуже короткий час і майже не залишив по собі сліду – це Кременчуцький полк.  Межі цих полків змінювались за плином часу, тож на історичних мапах Полтавщина виявляється більшою за сучасну Полтавську область. Полки Полтавщини включали у себе землі сучасних Сумської, Черкаської, Чернігівської та Київської областей.

Полковниками козацьких полків Полтавщини ставали знамениті люди, які вплинули на історію та культуру нашого краю. Видатні політики, гетьмани України, літописці та культурні діячі у свій час були полковниками. Усі гетьмани України, до того як отримати гетьманську булаву – спершу тримали пірнач полковника.

 Але оскільки це були не тільки цивільні утворення а й військові – то можна дізнатися у яких битвах брали участь наші земляки. Слава дістається полководцям, але перемога здобувається зусиллями простих солдатів. Наш історичний GPS-навігатор вкаже шлях славними місцями нашої Полтавщини.

Цей бібліографічний путівник рекомендовано широкому загалу користувачів та тим, хто цікавиться історією та географією рідного краю.

Миргородський козацький полк – початок Миргородського полку сягає ще часів Речі Посполитої. Це перший козацький полк, який був утворений 1625 року на території Полтавщини. І утворений він був з ініціативи князів Вишневецьких. Цей полк був утворений для захисту маєтностей Вишневецьких і спершу був суто приватним військовим полком, який підпорядковувався особисто Яремі Вишневецькому. На жаль, у 1637 році вибухнуло невдале повстання низових козаків під проводом Павлюка. Повстання жорстоко придушили, Павлюка стратили а Сейм видав Ординацію Війська Запорозького. Згідно цієї Ординації кількість козацьких полків скорочувалася до шести і навіть такий могутній магнат, як Ярема Вишневецький, нічого не міг вдіяти. Полк розформували і приєднали до Чернігівського полку.

Після успіху повстання Богдана Хмельницького та встановлення Гетьманщини Миргородський полк було відновлено 1649 року. Територія Миргородського полку включала в себе і територію Лубенського полку. Полк налічував 16 сотень та 12 містечок. За правління гетьмана Івана Виговського полковий устрій було радикально реформовано. У зв’язку з ліквідацією Кропивнянського полку та відновленням Іркліївського та Лубенського полків, Миргородський полк втратив кілька сотень. У складі Миргородщини лишилось 6 сотень. Внаслідок реформувань Полтавського та Чигиринського полків, утворень нових полків та початку Руїни, територія Миргородського полку зазнавала майже щорічних змін.

Від 1676 року поступово устійнилися і зовнішні кордони полку: північний схід — Гадяцький, південний схід — Полтавський, північний захід — Лубенський полки і південний захід — «Вольності Війська Запорозького». Внутрішня територія полку становила басейн рік Хоролу та Псла. Окрім того в 1660—1680х роках полк виконував роль територіального донора для населення Правобережної України, котре в часи Руїни цілими селами і містами переселялося добровільно або примусово на Лівобережжя.

Згідно з компутом 1723 року полк мав 15 сотень, найбільшими сотнями були Миргородська (18 населених пунктів) та Хорольська (17 населених пунктів), найменшою — Багацька.

1764 року, після утворення з Новосербської провінції Новоросійської губернії, до неї повністю включили Власівську і Кременчуцьку сотні, відторгнувши від Миргородського полку. При цьому, Кременчук став губернським містом. У зв'язку з цим в 1764 році у складі полку створено Хомутецьку сотню. 1775 року російський уряд знову зменшив адміністративну територію полку: до складу Новоросійської губернії перевели Омельницьку та Потоцьку сотні. Внаслідок створення статутових судів згідно з судовою реформою Кирила Розумовського, миргородський полковий суд ліквідували, полкове правління перевели до Сорочинців, а полк розділили на два судові повіти (округи) — Миргородський і Остапівський. Також Рум'янцевська ревізія у складі Миргородського полку під 1765 роком фіксує Биківську волость, до якої входили села Веприк та Вороньки. Згодом вона відійшла до Переяславського полку.

За час існування Миргородського полку ним керували видатні люди. Можна назвати ім’я Павла Охрімовича Апостола, засновника роду Апостолів. Його син Данило Апостол, перш ніж стати гетьманом України, теж тримав пірнач Миргородського полку. Миргородським полковником також був засновник ще одного знаменитого роду – Василь Капніст. Венеціанський купець грецького походження став козаком і був обраний полковником у 1737 році. У 1750 році був знятий з посади у зв’язку зі звинуваченням у підготовці до повстання проти Москви та проголошення Гетьманщини незалежною державою. Також серед полковників не можна забувати і Павла Даниловича Апостола, який залишив по собі детальні щоденники, з яких ми багато що дізналися про його батька.

Одним з останніх миргородських полковників був видатний діяч Російської Імперії, граф Олександр Безбородько. Нащадок козацько-шляхетської старшини, він долучився до розбудови Російської імперії. Завдяки російсько-турецькій війні 1768-1774 років він проявив себе, командуючи Миргородським козацьким полком у битвах. Після цього він склав повноваження полковника і був призначений царицею Катериною ІІ на посаду особистого секретаря та дипломата

Миргородський полк брав участь у повстанні Хмельницького. Козаки миргородського полку билися у Корсунській (весна 1648 року) та Пилявецькій (осінь 1648 року) битвах, брали участь у знаменитих походах на Львів та Замостя (зима 1648-1649 року). Пізніше миргородський полк під проводом тоді ще полковника Данила Апостола брав участь у Азовських походах (1695-1696 роки) під проводом гетьмана Мазепи. Перший похід скінчився невдало, але під час другого походу козакам та московським військам вдалося заволодіти Азовом.

Під час Північної Війни (1700-1721 роки) миргородський полк брав участь у боях у Лівонії. Данило Апостол був прихильником незалежницької політики Івана Мазепи, тож спершу зі своїм полком приєднався до війська Мазепи та Карла ХІІ, але через політичні обставини він перейшов на бік Петра І і зберіг за собою посаду миргородського полковника. Останні військові звитяги миргородського полку припали на час російсько-турецької війни 1768-1774 роки. У той час полком керував майбутній граф Олександр Безбородько. Номінально підкоряючись графу Петру Румянцеву, Безбородько тримав на собі більшість рутинної роботи, примудряючись одночасно керувати козацькими полками і особисто йдучи у бій.

На 1781 рік у Миргородському полку було 12 містечок і 1271 село. В тому ж році полк за указом Катерини ІІ від 16 вересня 1781 року ліквідовано. Територія полку увійшла тим складом, що лишився від 1775 року (12 сотень) до Київського намісництва.

 

Полтавський козацький полк–виник під час повстання Богдана Хмельницького у 1648 році. Першим полтавським полковником був Іван Іскра, засновник села Іскрівка на Полтавщині. Офіційно Полтавський полк був оформлений як адміністративно-територіальна одиниця Гетьманщини у 1649 році. За реєстром 1649 року полк нараховує 19 сотень.

Першочерговим стратегічним завданням був захист південних кордонів від татарських набігів. Присяжні списки 1654 року фіксують додаткові чотири сотні — Білицьку, Котелевську, Старосанжарську та Грунівську але відсутня ліквідовна після Білоцерківського договору Книшівська сотня. Тож за гетьманату Хмельницького у 1657 році формація мала 22 сотні. Через рік до поновленого Лубенського полку відійшла Лукомльська сотня. Після повстання Мартина Пушкаря та Івана Барабаша, згідно з регіментом Виговського, число сотень міста скоротилося з трьох до однієї, того ж року наказним полковником було призначеноБогуна, котрого незабаром змінив Гаркуша.

Цікавим фактом є те, що збереглись згадки про полковий прапор. Він виглядав як жовтий хрест на синьому тлі. Ці відомості були отримані з несподіваного джерела – полтавський полковник виправдовувався перед гетьманом через донос про розтрату грошей. Полковник повідомив, що гроші пішли на полкові прапори, для чого було придбано синє сукно для корогви і жовте сукно на хрести. На основі цих відомостей було спроектовано сучасний прапор Полтавської області.

У 1764 році (зі скасуванням в Лівобережжі гетьманського управління) тринадцять підрозділів анексовано, тож кількість сотень зменшилася до п'ятьох — Першої Полтавської, Другої Полтавської, Третьої Полтавської, Будиської, Решетилівської. З особового складу ліквідованих сотень було сформовано 8 рот Дніпровської пікінерії.

З видатних осіб, які керували Полтавським полком були лише Мартин Пушкар та Іван Іскра. Після цих двох серед полтавських полковників більше не було яскравих особистостей. Особливо виділяється полтавський полковник Мартин Пушкар. Пушкар згадується у народних думах та піснях як сподвижник Богдана Хмельницького. Після смерті Хмельницького гетьманом стає Іван Виговський, який почав проводити політику повернення до Речі Посполитої. Це не сподобалось козакам Запорізької Січі, які добре пам’ятали Визвольну війну. Невдоволення очолив Мартин Пушкар, який збройно виступив проти гетьмана, почавши громадянську війну. Повстання було невдалим і Мартин Пушкар загинув у бою проти військ Виговського під Полтавою.

Іван Іскра був першим полтавським полковником і був засновником села Іскрівка (Чутівський район). За легендою, він був сином козацького гетьмана Якова Острянина. Іван Іскра приєднався до повстання Мартина Пушкаря проти гетьмана Виговського. Григорій Граб’янка згадує у своєму літописі, що Іскра сам претендував на гетьманську булаву. Він заручився підтримкою московського царя і повернувся у Гетьманщину оголосивши себе наказним гетьманом. Біля села Піски (Лубенський район) війська Іскри зійшлися у нерівному бою проти військ Виговського. Самійло Величко у своєму літописі наводить народну пісню на загибель Івана Іскри:

Ось що незгода лиха витворяє:

Братові брата вбивать дозволяє.

Де не зважають на божі закони,

Гине любов там і зла є притоки.

Незгода у державі — багато пропалих!

З землею вони й мури міцні порівняли!

Після Мартина Пушкаря та Івана Іскри полтавські полковники особливо себе не проявили, за винятком нащадка Івана Іскри, його тезки Івана Івановича Іскри. Той написав донос на Івана Мазепу разом з Василем Кочубеєм і був страчений гетьманом за зраду. Але цього у жодному разі не можна сказати про сам полтавський полк! Полтавський козацький полк уславився участю у найбільших баталіях історії України.

В першу чергу це знаменитий львівський похід Богдана Хмельницького. Потім у серпні 1648 року козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря взяли участь у Зборівській битві, коли на допомогу обложеному Збаражу поспішив король Ян ІІ Казимир. Зборівська битва була перемогою козаків. Хмельницький і король після битви укладають Зборівський договір. Обидві сторони розуміли, що це перемир’я не триватиме довго. Бойові дії відновились через кілька років.

Важливу роль зіграв Полтавський полк у битві під Берестечком. Ця ключова для історії України битва оповита таємницями та подіями, значення яких історики досі не можуть розгадати. У цій битві Полтавський полк брав участь під особистим проводом Мартина Пушкаря. Цю битву козаки програли, але змогли уникнути повного розгрому. Після Берестечка сторони погодились на перемир’я. Хмельницький швидко відновив сили і оточив польські війська біля Білої Церкви, змусивши Річ Посполиту погодитись на мир.

 

Але найбільшу славу козаки Полтавського полку здобули під час Азовських походів під проводом Данила Апостола. Під час облоги османської фортеці Кизикермен полтавські козаки заклали міну під стіни фортеці і на чолі з полтавським полковником Петром Герциком першими увірвались до міста. Трофеями стали гармати фортеці, з яких пізніше відлили дзвін «Кизи-Кермен». Цей дзвін зараз знаходиться у музеї Полтавської битви.

Петро Герцик був вірним сподвижником Івана Мазепи та Пилипа Орлика, а козаки Полтавського полку завжди підтримували запорожців. Не дивно, що коли до Мазепи приєднався кошовий отаман Кость Гордієнко, більшість козаків Полтавського полку підтримали повстання і навіть атакували російські залоги. Не жаль, не всі. Будищанська сотня перейшла на бік московського царя і під час битви козаки йшли один на одного.

Після Північної війни та поразки повстання Івана Мазепи козаки Полтавського полку брали участь у російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 років. Це були останні бойові дії, які припали на долю Полтавського козацького полку.

20 жовтня 1775-го року Полтавський полк остаточно ліквідовано, а територія ввійшла до складу Полтавського повіту Новоросійської губернії. З особового складу сформовано Полтавський та Єлисаветградськийпікінерніполки. Перший з них, від 1790 року, набув статусу особистої гвардії Григорія Потьомкіна.

Це був перший козацький полк Лівобережної України, анексований Російською Імперією.

 

Лубенський козацький полк – перша військова формація постала під час повстання Богдана Хмельницького у 1648 році, але у 1649 році землі були розподілені між іншими полками – Миргородським, Полтавським та Кропивнянським. Не зважаючи на те, що Лубни були повноцінним містом з магістратом та підпорядковувалося Магдебурзькому праву, але полковим містом стати йому вдалося не одразу. Лубни не могли бути призначені в ті часи полковим центром, вірогідно, через якісь приватні причини. Наприклад, щоФілонуДжеджелію, першому Кропивянському полковнику, зручніше було для проживання містечко Кропивна, ніж Лубни, як пізніше полковнику Андрію Марковичу, який фактично переніс центр полкового управління з Лубен до Ромена, оскільки останнє було зручніше в його особистих господарських справах.

Лубенський козацький полк постав після реформ Івана Виговського. Кількість сотень у полку змінювалася від 13 у 1658 році до 23 у XVIII ст. 1658 року до його складу ввійшли 7 сотень Миргородського, 4 сотні Кропивнянського полків та сотня Полтавського полку.

Лубенські полковники свого часу увійшли у приказку місцевих жителів. Причому ця приказка мала на увазі одну негативну якість, яка була характерна для більшості лубенських полковників – жадібність. Особливо прославився своєю жадібністю полковник Григорій Гамалія. Григорій Гамалія брав участь у повстанні Хмельницького, потім став на бік Івана Виговського, за що першим отримав пірнач лубенського полковника. Потім він став підтримувати Івана Брюховецького, відомого інтригана та демагога, залишивши за собою посаду. Під час поїздки Брюховецького до Москви, Григорій Гамалія та ще деякі полковники через голову гетьмана намагались домовитись з царем про отримання маєтностей особисто для себе, зокрема лубенський полковник просив: «у Лохвицях, твого государевого зрадника Мануїла Грека двір з усіма будівлями, з лісами і хуторами і сіножатями, і на тому дворі з усім майном» а також села Хітці та Хоружівку. Брюховецький таких вибриків не пробачив.

Гамалія був заарештований після повернення в Україну і звинувачений у зв’язках із Дорошенком, який доводився йому далеким родичем. Але завдяки царському покровительству уник серйозного покарання. Після того, як Брюховецький розчарувався у московському протектораті після Андрусівського миру, він згадав про родича Дорошенка і відправив Гамалію на переговори із султаном та правобережним гетьманом. Брюховецького лінчували його ж повсталі козаки а Гамалія перейшов на бік правобережного гетьмана Петра Дорошенка.

Деякий час Григорій Гамалія був паволоцьким полковником на правобережжі під булавою Дорошенка. Він активно допомагав правобережному гетьману і досяг значних успіхів – Гамалія неодноразово призначався наказним гетьманом. Але після того, як 1675 року Дорошенко порозумівся з Іваном Сірком та здобув вплив на Запорізьку Січ, полковники, які гуртувались навколо Гамалії були цим невдоволені, сталася навіть сутичка. Григорія Гамалія покинув Дорошенка і втік на Лівобережжя до гетьмана Самойловича. Самойлович не довіряв «дорошенківцю» і тримав того на незначній посаді. Гамалія не витрачав часу дарма, сидячи у Лохвиці він скуповував навколишні землі.

Григорій Гамалія чекав слушного моменту і заручившись підтримкою цариці Софії і князя Голіцина, 1687 року разом з іншими «дорошенківцями» організував Коломацький заколот проти гетьмана Самойловича для підтримки молодого тоді Івана Мазепи. Іван Мазепа булаву здобув, але після того як Софія та Голіцин втратили владу, Мазепа приєднався до молодого Петра І і покарав своїх «благодійників». Покарання тривало недовго, тож Гамалія вкотре повернув собі посаду у Лубенському полку і примножив свої маєтки, отримавши від Мазепи села Бодакву та Коровинці. Тихо помер у Лохвиці, не залишився по собі нащадків, які б могли успадкувати його величезні маєтності.

Лубенський полк брав участь у багатьох битвах і не всі скінчились щасливо. Одна з перших кампаній – спільний московсько-український похід 1660 року проти військ Речі Посполитої, яка зуміла заручитись підтримкою Кримського Ханства. Лубенський полк був першим, який раптово зустрів ворога біля Чуднова (сучасна Житомирська область). Козаки зазнали великих втрат від польсько-татарського авангарду а сама битва скінчилась поразкою московсько-українських військ. Після цього гетьман Юрій Хмельницький почав переговори з Річчю Посполитою.

У роки Руїни лубенський полк брав участь у походах Дорошенка, потім під проводом Данила Апостола відзначився під час Азовських походів. 1696 року Лубенський та Гадяцький полки, якими керував наказний гетьман Яків Лизогуб, першими здобули фортецю Азов, яка забезпечила домінування Російської Імперії над регіоном Азовського моря.

Під час Північної війни лубенський полк брав участь у боях проти шведів протягом 1701-1703 років, але погане ставлення російського командування до козаків призвело до того, що Лубенський полк підтримав Івана Мазепу у повстанні проти Москви. Козаки Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків були присутні на укладанні військового союзу між Карлом ХІІ та Іваном Мазепою.

У 1767 році на території Лубенського полку у Кліщинцях (зараз це Черкаська область) вибухнуло антимосковське повстання. Жадібність лубенських полковників призвела до того, що козаки та селяни повстали проти спроб закріпачити їх. Повстанці успішно громили маєтки поміщиків і захопили багато зброї. Лубенський полковник Іван Кулябка доповідав у Москву, що козаки його каральних загонів натомість приєднувались до повстання і просив допомоги. Лише у 1770 році московський уряд придушив повстання, задіявши регулярні війська. Репресії проти повстанців тривали до 1774 року. Більшість козаків Лубенського полку у той час якраз були у поході. Тривала російсько-турецька війна і Лубенський полк був задіяний у захопленні Криму. Російський уряд не міг лишити таке без уваги.

У зв'язку з ліквідацією царським урядом полкового устрою в Україні Лубенський козацький полк припинив своє існування 1781 року, а його територія ввійшла до складу Київського та Чернігівського намісництв.

 

Гадяцький козацький полк–існування цього полку було досить коротким. Як і більшість козацьких полків бере початок у 1648 році як військова формація під проводом видатного сподвижника Богдана Хмельницького Кіндрата Бурлія. Після утворення Гетьманщини ці землі входять до складу Полтавського полку.

Довгий час про утворення окремого Гадяцького полку не було мови. Гадяч був гетьманською ранговою маєтністю та столицею Гетьманщини, тож питання про створення окремого козацького полку не піднімалось. Вперше як адміністративно-територіальна одиниця Гадяцький полк був утворений Якимом Сомком з центром у Зінькові. Тому Гадяцький козацький полк також називають Зіньківським. Сомко створив цей полк для посилення впливу лівобережного гетьманства, але невдовзі почалась сумнозвісна Чорна Рада, на якій булаву отримав Іван Брюховецький.

Оскільки основна гетьманська столиця була перенесена до Батурина, 1672 року за гетьманування Івана Самойловича центр полку був перенесений до Гадяча і у такому вигляді остаточно оформився до 1781 року.

Під час Коломацького перевороту 1687 року козаки Гадяцького полку виступили протиантигетьманського заколоту старшини і підняли бунт, під час якого було вбито кількох старшин Гадяцького полку. Це не допомогло гетьмануІвану Самойловичу, який опинився у статусі бунтівника, тож бунт придушили за допомогою московських військ та сердюцьких полків.

Гадяцький полк згадується як учасник Азовських походів під проводом полковника Михайла Бороховича. Нарівні із Лубенським полком козаки Гадяцького полку штурмували фортецю Азов 1696 року. А під час Північної війни і шведських походів 1701-1703 років гадяцький полковник був наказним гетьманом козацьких військ. Останні бойові дії Гадяцького козацького полку припали на захоплення Криму під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. Після цього особовий склад полку було розформовано і приєднано до Сіверського карабінерного полку.

Не зважаючи на скромну історію, серед керівників Гадяцького козацького полку були видатні люди. Першим можна назвати Кіндрата Бурлія, одного з найближчих подвижників Богдана Хмельницького, який згадується у народній думі «Хмельницький і Барабаш». Кіндрат Бурлій став відомим під час повстань Павлюка і Остряниці. Йому пощастило вціліти після поразки повстань. Більше того, Кіндрат Бурлій служив у реєстровому козацькому війську і брав участь у походах проти Османської Імперії. Бурлій стояв на самому початку повстання Богдана Хмельницького. Завдяки йому реєстрове козацтво долучилось до повстання і звільнило заарештованого Хмельницького. Разом із своїм полком брав участь в облозі Збаража, під час якої ймовірно загинув. За іншими версіями, після облоги Бурлій отримав дипломатичну роботу і був відправлений послом у Швецію. Гадяцький полк після цього було розформовано – Хмельницький планував зробити Гадяч своєю резервною столицею і резиденцією.

Михайло Борохович володів маєтностями на Полтавщині і починав кар’єру Лютенським сотником. За часів Івана Мазепи він став гадяцьким полковником і швидко став улюбленцем гетьмана. Під час ревізії полку 1687 року Іван Мазепа так відгукнувся про нього: «Видячи пана Бороховича старанність і в статечних поступках доскональність, розумієм його на уряд полковничества гадяцького бути годного…». Гадяцький полковник добре себе зарекомендував під час Азовських походів. З початком Північної війни МихайлоБорохович отримав булаву наказного гетьмана. На жаль, хоробрий полковник загинув у боях у Польщі. Іван Мазепа негайно віддав розпорядження подбати про вдову та дітей гадяцького полковника, оскільки той «найбільше нам, гетьманові, був зичлив», і видав оборонний універсал: «Яко за живота зійшлого к Богу небіжчика пана Михайла Бороховича, полковника гадяцького, весь дім його покритий нашою гетьманською протекцією…».

Але найвідомішим гадяцьким полковником був Григорій Граб’янка. Дуже багато відомостей про нашу історію ми отримали з літопису за авторством цього гадяцького полковника. Більше того, сам Григорій Граб’янка був особистістю непересічною. Він служив у Гадяцькому полку і пройшов шлях від рядового козака до полковника. Будучи на посаді полкового судді, Граб’янка різко виступав проти гадяцьких полковників Милорадовичів, які були «знамениті» своїм хабарництвом та здирництвом. Григорій Граб’янка у чині полкового судді брав участь у нещасливій делегації Павла Полуботка до царя Петра І. Разом з усією делегацією він був заарештований і відправлений у Петропавлівську фортецю. Після смерті царя козаків випустили і невдовзі Григорій Граб’янка отримав пірнач гадяцького полковника. Історики відзначають цікаву річ. На більшість його попередників козаки писали скарги до уряду про утиски та хабарництво. Особливо багато таких скарг було на полковників Михайла та Гаврила Милорадовичів. А от на полковника Григорія Граб’янки жодної скарги знайти не вдалося. Григорій Граб’янка брав участь Азовських походах, Північній війні але загинув, на жаль, під час першої російсько-турецької війни 1735-1739 років.

Граб’янка — автор історичного твору літописного характеру «Действияпрезельной и от начала поляковкровавойнебывалой брани Богдана Хмельницкого… с поляками… Року 1710». Твір викладає історію України з давніх часів до 1709. Джерелом для написання твору Граб’янки слугували офіційні документи, польські хроніки, «Синопсис», щоденники, розповіді сучасників подій. Відповідно до свого завдання — звеличення Хмельницького і його доби — Граб’янка написав твір складною, стилізованою під церковнослов'янську українською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову, автор прагнув досягти високого, патетичного стилю розповіді.

Станом на 1781 рік Гадяцький козацький полк мав три сотні Гадяцькі, три Опішнянські, три Зіньківські, дві Комишанські, дві Ковалівські, Веприцьку, Грунську, Куземинську, Рашівську і Лютенську. На території полку знаходилось 11 містечок і 971 село. У цьому ж році полк анексовано царським урядом, а його територія увійшла до складу Чернігівського намісництва.