Нам всім добре відоме ім’я нашого земляка - Остапа Вишні, а ось про те, що у нього був не менш талановитий і свого часу не менш відомий старший брат, ми не знаємо. Про Василя не писали нічого - такого письменника українська література не знала, він був викреслений і з письменництва, і з життя. Три невеличкі книжки, які з'явилися друком через 25 років після його загибелі, у своїх передмовах розповідали версію селянської родини, а ще загадково закінчували оповідь: його не стало в такому-то році. А чому –  ні слова.

           Народився Василь Михайлович Чечвянський (справжнє прізвище Губенко) 11 березня 1888 р. на хуторі Чечва поблизу м. Грунь Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області) у селянській родині. Батько – Михайло Кіндратович Губенко народився у Лебедині в родині шевця. Відслуживши довгі роки в царській армії, знайшов собі роботу поблизу Груні - найнявся до поміщиці фон Рот, на хуторі Чечва, прикажчиком маєтку.

Племінник Василя, Ігор Корж, пригадуючи розповіді своєї матері, розповідав: «Дід не був бідним чоловіком, він отримував 18 карбованців платні. Булка тоді коштувала півкопійки, фунт цукру - три копійки...».

            Михайло Губенко взяв за дружину Параску Балаш із В'язового, в родині було 17 дітей. Вижили тринадцять. Першим з’явився на світ Василь, на рік пізніше – Павло (в майбутньому Остап Вишня). Потім Михайло Кіндратович купив хату в Груні, й решта братів та сестер з'явилися на світ там.

Спершу Василь ходив до трирічної початкової школи, згодом закінчив Зіньківську двокласну школу. Брав активну участь у драматичному гуртку, який розмістився у невеличкому приміщенні волосної управи м. Грунь.

Грав у ньому й молодший брат Василя -  Павло, а незмінним суфлером була сестра Катерина. Почуття гумору мали всі Губенки. Найбільше ж, за словами Остапа Вишні, було його в Катерини: «Якби вона почала писати, то й мене б за пояс заткнула».

Гуртківці поставили «Безталанну» І. Карпенка-Карого, «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка», «Крути та не перекручуй» М. Старицького, «По ревізії»    М. Кропивницького.

Якось на одній із вистав з Василем стався кумедний випадок.

 «- У вас, Парасю, усі комедіянтщики. Регочу-лопаюсь, коли згадаю, як Василь мірошника грав…» - на другий день після вистави говорила матері сусідка Чавунка.

На виставі Василь так захопився роллю мірошника, що просадив головою раму і вилетів через вікно на подвір’я волосної управи – прямісінько в сніговий намет. Будівля тряслася від сміху, а він уліз назад і кинув нашвидку придуману репліку: «Чорт забирай, треба ж так у борошні вивалятися…» А борошно те через кілька хвилин почало капати. Добре сміялися…

На відміну від Павла, який  за натурою був лагідний, Василь вдався, як висловився Ігор Корж, «шебуршним». Він був вродливим, мав гарний голос, десь навчився грати на піаніно.

Михайло Губенко мріяв дати дітям добру освіту. А оскільки статки не дозволяли, то скористався наказом київського генерал-губернатора та своєю колишньою службою і відправив спершу Василя, а через рік і Павла, на безкоштовне навчання до Київської військово-фельдшерської школи.

Закінчивши її у 1906р., Василь у вісімнадцять років почав службу у військових госпіталях. В цей же час продовжує займатися самоосвітою з мрією вступити до університету. Навіть складає екстерном іспити за восьмий клас у Харківській чоловічій гімназії,  але на заваді стає Перша світова війна, на фронтах якої Василю довелося побувати. А вже після війни Василь Губенко служив у Червоній Армії на досить високих інтендантських посадах. Та 1924-го року він демобілізувався з армії, відкривши навий етап свого життя.

Писати Василь Губенко почав ще під час служби в армії. Це були невеличкі фейлетони російською мовою, які друкувалися у військових газетах, під різноманітними псевдонімами, починаючи від ініціалів свого вигаданого імені В.Ч., Вас. Ч, Чеч, Вас. Чеч, і до Василя Чечвянського (взяв псевдонім від хутора Чечва, де народився), Василя Грунського, а то й Чечвянського-Колумба.

Свою професійну журналістську кар’єру Василь Губенко розпочав фейлетоністом у місцевій пресі Ростова-на-Дону. Наприкінці 1924-го року він переїздить до Харкова, де також працює журналістом. Наступний рік письменник проводить у Полтаві, співпрацюючи із газетою «Вісті», але вже за два роки знову повертається до Харкова. 

У січні 1927 року став працювати відповідальним секретарем видання (головним редактором) у першому в Україні журналі політичної сатири «Червоний перець», який виходив, як  додаток до газети «Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету»,  редактором в ньому був Остап Вишня. Проіснував журнал до     1933 року. У 1941 році «Червоний перець» відновлять, але будуть використовувати, як рупор пропаганди.

                       

           Вже упродовж року журнал став дуже популярним. На сторінках журналу в своїх віршованих та прозових гуморесках, памфлетах, усмішках, фейлетонах, сатиричних замальовках, репортажах, новелах та оповіданнях він висміював і таврував міщанство в усіх його проявах, бюрократів, пристосуванців,  хабарників, пияків, підлабузників, злодіїв, хуліганів і т.п. Якось Остап Вишня зауважив: «У мого Василя тільки одне око, але бачить він тим оком гостро!». Одного разу він став жертвою нападу психічно хворої людини, яка позбавила його ока. Через це молодий і вродливий письменник був змушений носити на обличчі чорну пов’язку.

            У 1928р. виходить перша збірка гуморесок Василя Чечвянського — «Царі природи», а слідом за нею і збірка «Ех, товариші...», а потім збірки виходили одна за одною, а в деякі роки й по кілька: «Кадило», «Між іншим», «Оздоровлення апарату», «Оскуднєніє», «Переливання крові», «Фактор» (1929), «Не вам кажучи», «Республіканці» (1930), «Нещасні» (1933) і остання його збірка «Учителю — путьовку» (1934). І всі користувалися незмінним успіхом — їхній автор стає визнаним гумористом. За своє недовге творче життя, разом із перевиданнями, мав 16 книжок.

Любив пародію. Тут він виявив себе блискучим майстром. Видав окрему збірку «Пародії», куди увійшли насмішкуваті гуморески-пародїї на його колег - М. Бриля, Остапа Вишню, П. Ванденка, Ю. Вухналя,  Ю. Золотарьова,  С. Чмельова  і на самого себе!

На річницю видання журналу розмістив карикатури на весь колектив редакції. Про себе теж написав: «Василь Чечвянський. Шахіст і гуморист. Талановитий шахіст серед гумористів і талановитий гуморист серед шахістів. Пише багато. Найвидатніший його твір: «Передплачуйте «Червоний перець». Передплатна ціна на місяць – 30 копійок…»

Як пише Ю. Бурляй - Василь Чечвянський «був... бойовим, винятково актуальним письменником, митцем, що вмів схоплювати характерне, засобами гумору і сатири відтіняти, висміювати недоліки».

Що до особистого життя письменника, то 23 липня 1923р. він одружився з Надією Михайлівною Ластовченко, медичною сестрою, а у 1924р. у них народився старший син Павло, в 1928р. – син Віктор.

Але невдовзі до сім’ї Губенків прийшла біда. Спочатку заарештували Остапа Вишню, а згодом і самого Василя Михайловича.

Як згадує син В. Чечвянського - Віктор Васильович Губенко: «Після арешту Остапа Вишні ставлення до батька різко змінилося. Його не стали друкувати, а це було єдиним джерелом існування сім’ї, котра почала бідувати.

В період з 1934 по 1936 рік, батькові не давали працювати. Він не міг опублікувати статтю, фейлетон або передовицю в газеті під своїм іменем. А тому віддавав усе це своїм друзям, котрих не переслідували, а ті гонорар віддавали батькові. Звичайно, ці друзі ризикували своїм становищем.
Батько зрозумів, що його чекає доля брата - Остапа Вишні.
За ним постійно ходив «шпик» і стежив. Батько, жартуючи говорив: «Тепер я ніколи не загублюся! Дивіться в вікно, бачите він ходить внизу, на роботу мене проводжає, а з роботи зустрічає. І під автомобіль не дасть потрапити. Я завжди під надійною опікою».

Вийде батько на балкон, а той ходить напроти нашого під’їзду будинку, топчеться. І так тривало близько двох місяців перед арештом батька.

А  2  листопада  1936  року о другій годині ночі  його  заарештували.

Прощаючись, батько сказав нам: «Діти, я ні в чому не винний». Нашій мамі він також це сказав. «Я скоро повернуся», - це були його останні слова. Він нас поцілував, і його повезли... За час слідства матері вдалося якимось чином влаштувати побачення... Вона спитала: «Васю, за що тебе?» Він відповів: «Мені «шиють» літературні помилки». І ще сказав: «Надю, мене б'ють, мене вбивають, б'ють день у день». Вигляд у нього був жахливий: весь у синцях, худий, виснажений. Це була остання зустріч матері з батьком, і більш ми його ніколи не бачили...»

В дійсності Василю Чечвянському «шили не літературні помилки», а причетність до якоїсь вигаданої української контрреволюційної націоналістичної фашистської організації.

Судовий розгляд справи відбувався в закритому режимі 14 липня 1937, в протоколі значиться: «Підсудний відповів, що винним себе не визнає. Від своїх показань на попе­редньому слідстві відмовляється, тому що дав їх під тиском слідства... Підсудний заявив, що показання не відповідають дійсності... В останньому слові нічого сказати не побажав…». Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР засуджений до розстрілу із конфіскацією всього приналежного йому майна. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає відповідно до постанови  ЦВК СРСР від  1 грудня  1934 року.

15 липня 1937 року  Василя  Михайловича  Чечвянського розстріляли.

Репресіям піддалася і вся родина Чечвянського, 3 жовтня 1937 р. заарештували дружину Надію Михайлівну, а  2 листопада 1937 присудили до   8 років позбавлення волі, як члена сім’ї ворога народу.

Двох малолітніх синів Павла (12 років) й Віктора (8 років) відправили в дитячий притулок при в'язниці, де знаходилася Надія Михайлівна, очікуючи на суд.  А потім їх відправили до дитячого будинку НКВС на Волзі. 

Коли Надію Михайлівну везли відбувати покарання, вона відірвала від простирадла шматок і хімічним олівцем написала на ньому листа. На одній станції вона кинула в натовп на платформі цю зав'язану у вузлик ганчірочку з адресою сестри Лідії Михайлівни, яка жила в Ростові-на-Дону. У листі було одне благання: «Рятуй моїх синів!»

Хтось відгукнувся і надіслав ганчірковий лист уже в конверті.

Її сестра, Лідія Михайлівна, була знайома з дружиною Максима Горького Катериною Пєшковою. Катерина Пєшкова змогла дізнатися, де перебувають Павло й Віктор і допомогла Лідії Михайлівні забрати племінників із притулку.

Павло й Віктор стали жити в тітки, в Ростові-на-Дону. Почалася Друга світова війна. Павло пішов на фронт, де хоробро воював. Загинув у бою на Курській дузі. Матері він так і не побачив. А Віктор, який потім став водієм, жив у тітки в Ростові-на-Дону, поки не повернулася з в'язниці Надія Михайлівна. Звільнилася вона 15 вересня 1943 року, жила в Харкові, померла від туберкульозу у 1971році . Після Другої світової війни, на запити дружини про долю чоловіка прийшла відповідь, що «Василь Чечвянський 26 жовтня 1938 помер в таборі від серцевого нападу”. 

Ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР від 16 травня 1957 року  Василя  й  Надію  Чечвянських  повністю  реабілітували.

Після тривалого мовчання, в 1959 році, нарешті, вийшли його збірки «Вибрані гуморески», «М’який характер», та в 1990 році в бібліотечці журналу «Огонёк», російською мовою, «Ответственность момента».

Товариші! Без зайвих фраз.
Без вступів, просто і одверто
(Проте настирливо й уперто)
Дозвольте запитати вас:

— Чому на виставці нема
Мене? Чечвянського такого?
Що я працюю так? Дарма!
Що? Схоже, я й не дав нічого?..
Чи може я не дописав
Чогось до норми, до статуту?
Щоб і собі набути прав
Висіть на стінці інституту?

Тоді скажіть! Так я напнусь,
Ударно, так сказать, натисну,
Ви склом оздобите стіну —
І я тоді на ній повисну.

І буду знати я — нікчема:
І ще, мовляв, не літбагаж —
Шістнадцять назв книжок окремих
І 200-тисячний тираж
Вітаю вас усіх аж-жа!!!

Василь Чечвянський
1933 р.

 

— Держи! Держи! Лови! Товариш міліціонер! Оця гола сволоч украла в мене коробку пудри! Без штанів, мерзавець, ходиш, а красти вмієш?
— Гражданє! Прошу до району не «виражаться». Там все без вас буде зроблено, по закону! В чім справа?!

 

1930 р.