24 лютого виповнюється 135 років від дня народження українського письменника, перекладача, мовознавця і педагога Діхтяра Олекси Івановича (псевдонім – Д. Аскело)

Син козака народився 1886 року в селі Кустолове (біля Шерстюківки) Полтавської губернії Костянтиноградського повіту (тепер Новосанжарський район Полтавської області).

Спочатку хлопець закінчив Шерстюківську 2-класову школу, потім Новобузьку учительську семінарію в Миколаївській області. Кожний цей ступінь він долав з відзнакою. Під час перебування в семінарії в 1905 році Олекса Іванович був головою «Українського семінарського гуртка».

 

Літературною творчістю Олекса Діхтяр захопився ще в семінарії. У Полтаві він познайомився з Панасом Мирним і насмілився показати йому свій вірш «Матері». Видатний письменник виявився простим і скромним.  Він похвалив і підбадьорив молодого поета.

Після закінчення семінарії Олекса Іванович повертається додому, в рідну губернію. Тут його призначають учителем Диканської двокласної земської школи. Понад 30 років наш земляк працював у школі, із них 25 – у Диканьці.

Через півроку Олекса Діхтяр стає першим завідувачем трикласного училища в Диканьці, де працює до 1915 року.

 

Цікаво знати. Двоповерховий цегляний будинок училища побудували ще в 1904 році. У ньому були  не лише класи для навчання, але й квартири для вчителів. Училище тут було до 1917 року. Під час війни будинок дуже постраждав, але його відремонтували і зробили там школу, клуб технічної творчості. У 1924 році школу відвідав американський письменник-журналіст Альберт Вільямс. Цей будинок зберігся й донині. З 1985 року тут знаходиться картинна галерея ім. М. Башкирцевої.

 

З 1906 року Олекса Іванович почав друкуватись на сторінках газет «Маяк», «Рада», журналів «Літературно-науковий вісник», «Дніпрові хвилі», «Червоні квіти». Свої вірші та статті письменник подавав до тижневика «Рідний край», що виходив друком у Полтаві. Потім друкував свої вірші в збірнику «Розвага» (часопис, який видавали в австрійському військовому таборі у Фрайштаті для полонених українців, воїнів царської армії).

Письменник Пилип Капельгородський, який дружив з Олексою Діхтярем і був добре обізнаний з його творчістю, писав, що ранні поезії нашого земляка переважно інтимні, хоч і не позбавлені ноток «суму і жалю за долю пригнобленого самодержавним ладом трудящого люду».

1908 року Олекса Діхтяр одружується з Варварою Корольовою, що була двоюрідною сестрою письменника Василя Короліва. Вінчання відбулося в диканській Троїцькій церкві, настоятелем якої був о. Костянтин (батько Василя Короліва). Саме він і обвінчав молодят. Отець Костянтин, постарівши, жив якийсь час у родині Діхтярів, але Олексі Івановичу влада колола очі за це. Ось чому отець змушений був повернутися в Чернещину Диканського району, де й помер.                  

 

У 1914 році Олекса Діхтяр вступив до Полтавського учительського інституту, але закінчив його не одразу, бо в 1915 році чоловіка забрали до війська. Тут він пробув звичайним рядовим солдатом цілих 2,5 роки! Перебуваючи у військовому таборі в Чугуєві, Олекса Іванович записує башкирські народні казки, легенди та перекази, які згодом видасть окремою книжкою під назвою «Убогий Гирей». Присвятив цю роботу своїй дружині Варварі, яку він ласкаво називав Вариною.

У 1917 році наш земляк, звільнившись через хворобу зі служби, переїхав до Києва. Тут він працював редактором тижневика «Вісті Київського губерніального виконавчого комітету» (виходив на українській та російській мовах). Згодом Олекса Іванович перейшов на посаду редактора «Київські губерніальні вісті», що виходили тричі на тиждень теж на українській та російській мові.

У цьому ж році  вірші Олекси Діхтяра вийшли окремою збіркою під назвою «Десять років». На жаль, вона досі не виявлена, і в цьому полягає завдання дослідників.        

У 1926 році Олекса Іванович закінчив Полтавський учительський інститут. До 1928 року він працював учителем у Диканьці. Проживаючи тут, наш земляк брав активну участь у громадсько-культурному житті села, працював інспектором освіти і членом райвиконкому. Він був серед тих диканців, які прихильно зустріли в 1924 році приїзд американського публіциста і громадського діяча Альберта Ріса Вільямса. Образ скромного учителя і письменника в селянській чумарці, з лагідною посмішкою бачимо на фотографії «Вільямс серед диканців», опублікованій в журналі «Огонек» (1957).

 

За часи вчителювання Олекса Іванович енергійно працював над пробудженням національної свідомості серед односельців, читав лекції, організовував читання та роздавав і поширював книжки на українській мові як серед школярів, так і серед дорослих.

У Диканьці Олекса Діхтяр організував драматичний гурток. Взявши на себе режисуру, він майже щомісяця готував українські вистави. «Мої учні, що закінчили школу, вступаючи до середніх, а потім і вищих шкіл, ставали справжніми свідомими робітниками на ниві поширення українського національного руху»,  – згадував педагог в автобіографії. За всю цю ідейну роботу його позбавили місця і перевели до іншої школи, кудись у глухе село Полтавщини, та вчитель не скорився цьому...

Вчителюючи в селі, Олекса Іванович бачив, що школярі прагнуть читати книжки на своїй рідній українській мові. Саме тому він вирішив стати перекладачем. За свідченнями дружини Варвари, чоловік володів російською, італійською, англійською, французькою та німецькою мовами.

Невідомо, де 22-річний письменник навчився італійської мови, але вже в 1908-1909 роках він береться за переклади творів італійця Едмондо де Амічіса. 1910 року в Києві виходить його перший переклад повісті «Батьки та діти». Ця книжка під заголовком «Шкільні товариші» вийшла другим виданням у 1918 році. У повісті змальовано італійську вільну школу.

Один за одним з’являються переклади дитячих книжок. 1919 року в перекладі нашого земляка з’явилися такі твори Амічіса: «Дитина полку», «За рідний край», «Маленькі гарібальдійці», «Мати».

Олекса Діхтяр перекладає оповідання та казки кращих письменників світової слави: Марка Твена, Гі де Мопассана, Олексія Толстого, Жюль Верна. «Мова в нього здебільшого жива,  щиронародна, і через те читається вона легко», – читаємо відгук на переклад оповідання М. Твена «Принц та бідак».

У видавництві «Час» виходять 6 книжечок «Шкільних оповідань» Амічіса та книга Г. Бічер-Стоу «Томова хатка» в перекладі Олекси Івановича.  З його оповідань для дітей окремою книжечкою вийшла «Сирітка Галя». Щодо «Шкільних оповідань» критик журналу «Книгар» писав: «Кращого матеріалу для читання не можна й вигадати для наших школярів».            

 

Крім того займався Олекса Іванович і літературознавством, критикою, фольклористикою, етнографією. На початку 1920-х років він стає членом-кореспондентом етнографічної секції ВУАН (Всеукраїнська академія наук, колишня назва Національної академії наук України).

Цікаві і критичні виступи Олекси Діхтяра, опубліковані в журналі «Книгар». Рецензії на українські книжки для дітей характеризують його як вдумливого і передового педагога. У рецензії на книгу К.Макушинського «Дуже чудні казки» Олекса Іванович ставив вимоги щодо дитячої книжки взагалі. На його думку «вимоги ті полягають, головним чином, у тому, що книжка повинна бути зрозумілою по своєму змісту, захопити дитину своєю цікавістю, відзначатися безумовною правдивістю й художністю і, само собою, має бути написана простою й виразною мовою» («Книгар», 1918)

Наш земляк цікавився також і драматургією. 1917 року він опублікував п’єсу «За громадську землю», 1929 року – дитячу п’єсу «Дев’яте січня 1905 року».

1927 року Книгоспілка  видала дитячу книжку Олеся Діхтяра «Пригоди жаби-квакушки».

Окремими книжками надруковано такі його літературні праці: «І. П. Котляревський – батько українського письменства», «Т. Г. Шевченко – апостол правди й волі», «Історія в піснях та думах». 1928 року Олексу Івановича запросили на роботу до Харківської промакадемії, де він працював методистом та викладачем української мови і літератури.

1931 року під час трамвайної катастрофи Олекса Діхтяр втратив ногу. Підлікувавшись, він знову – тепер уже на протезі – став за кафедру. Проте ненадовго: 1934 року тяжко занедужав і, врешті-решт, опинився в  лікарні.

 

          13 серпня 1936 року в п'ятдесятирічному віці Олекса Іванович помер у полтавській лікарні Червоного Хреста. Його поховали на Монастирському кладовищі у межах Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря на узгір'ї Монастирської гори.

          Наступного дня в газеті «Більшовик Полтавщини» (так називалася газета «Зоря Полтавщини» у період від 1924 до 1941 року) з'явився некролог –Пилип Капельгородський теплими словами клав «скромний вінок на дочасну могилу малопомітного, але самовідданого трудівника літератури».

          З того часу ім’я Олекси Діхтяра довго не згадувалось, його книги і переклади більше не приходили до читачів. Аж у 1958 році невеликий список оригінальних творів письменника було вміщено у виданні «Художня література, видана на Україні за 40 років».

За підрахунками Пилипа Капельгородського, Олекса Іванович видав понад 12 книг, деякі з них (переважно переклади) витримали по 3, 5 і навіть 8 видань. У фондах Педагогічного музею України зберігаються переклади його дитячих творів. Внесок Олекси Діхтяра в українську літературу хоча й невеликий, але в історії українського письменства він не буде забутий.