селище Опішне
Так найвідоміший з народних художніх промислів – опішнянська кераміка. Мабуть тому селище Опішне по праву називають столицею українського гончарства. «Ну ти й глечик опішнянський!» – сварилася колись бабця з-під Полтави на свого онука. Але ж треба бачити той глечик на власні очі як він виглядає. Так то ж був комплімент!
Гончарство – це той літопис, який неможливо знищити фізично, це те правічне коріння, з якого відроджується понівечена крона нашої історії й культури. У далекому 1900 році на всесвітній мистецькій виставці в Парижі українське народне мистецтво представляла гончарна продукція з Полтавщини. Відтоді слава гончарних виробів з Опішного шириться далеко за межами України.
Якщо побачите гончарний виріб, подібний до вишиванки, знайте, що він з Опішного. Спочатку на глечик наноситься контур – білий чи чорний, потім виріб підперізується пасочками або хвилями.
Чому саме Опішне стало символом українського гончарства? На це дає відповідь геологія. Край дуже багатий на глини (близько 40 видів), які придатні для побутових потреб і втілення фантазій.
У XVII столітті на 5000 тисяч місцевого населення гончарів було не менше тисячі. Колись в Опішному працював завод кераміки, де норма майстра за зміну була 300 свистунців. Створити щось схоже на півника-свистунця ще та морока. А в тутешніх дівчат-підлітків усе виходить легко, як ґудзика пришити. Воно й не дивно, такий екзотичний предмет, як гончарство, тут викладають з першого класу. Саме з музичного півника дітки і починають знайомство із глиною.
Далеко за межами Полтавщини відоме прізвище Пошивайло. У 1980 роках у гончарського подружжя Гаврила та Явдохи Пошивайлів виникло бажання залишити по собі яскравий слід. Вони відвели в хаті кімнату під музей гончарства. Так в Опішному виник перший музей – домашній, приватний. І вже до нього почали з'їжджатися багато відвідувачів, не лише з України, а й з-за кордону. А після смерті подружжя (вони відійшли майже водночас) експозиція стала основою великого комплексу.
Їхній онук Олесь Пошивайло продовжує справу дідуся й бабусі. Він є директором Інституту керамології та науковим працівником Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Національний музей-заповідник українського гончарства – спеціалізований етномистецький, науково-дослідний, культурно-освітній, навчально-виховний заклад, який постає всеукраїнським центром дослідження, збереження і популяризації гончарської спадщини.
Його фондові колекції репрезентують гончарні осередки всіх історико-етнографічних регіонів України. У колекції музею – понад 50000 тисяч експонатів. Тут збираються глиняні вироби різних регіонів, ікони (переважно вишиті), вишиванки, рушники, полотнища, інші старожитності – все, що становить українську культуру, що творило її протягом століть.
Музей – це ще й архів українського гончарства, де збережені документальні відомості про справу та людей, які її досліджували. Справжня гончарська скарбниця! Дедалі частіше зали музею використовуються для виставок сучасного мистецтва – молоді керамісти експериментують із глиною та склом, із формами та ідеями. Прогрес не стоїть на місці, новій епосі – нові здобутки!
Подружжя Островних – Сергій Григорович і Людмила Володимирівна закінчили Решетилівське художнє професійно-технічне училище (філіал був у Опішному при заводі «Художній керамік»). Вчилися у народних майстрів Кошеленка А. І. і Басенка Г. І. За спеціальністю – гончарі-живописці. З 1993 р. працювали на заводі «Художній керамік». З 2006 року приватні підприємці, ініціативні, творчі, тонко відчувають запити сучасних споживачів.
Має цікаву приватну колекцію власних виробів, що представляють різні стилі і напрямки приватний підприємець Шкурпела Олександр Петрович. Навчався кераміці у майстра Демченка Т. Н.
Гончар-живописець Варвинський Микола Петрович народився у родині гончарів. Приватний підприємець. Займається гончарством. Його роботи – високохудожні твори, які користуються великим попитом. Вони широко представлені в різних художніх салонах України.
Опішнянська спеціалізована художня школа може пишатися своїми випускниками, які проживають не тільки в Опішному, а й за його межами. Окрім звичайних предметів там викладають ті, які мають художнє спрямування. У селі Терещенки Котелевського району мешкає подружжя – Євген та Лариса Євтушенки. Євген є випускником цієї школи. Після закінчення школи Євген поїхав на практику до Львова. Проходила вона у художньому коледжі декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Туруша. Практика закінчилася навчанням у цьому ж коледжі.
Зараз у подружжя є майстерня. Для своїх робіт вони використовують різну за своїм складом глину. В Опішному беруть сіру глину. А в Слов’янську діє потужний завод, де виготовляють глину для найрізноманітніших потреб вітчизняних та зарубіжних виробників, тож доводиться їздити за глиною і туди.
Поєднавши ці глини можна отримати ідеальний матеріал для виготовлення керамічних виробів. Вона легко гончарується, добре сохне, випікається. Готова продукція – то у своїй більшості глечики різних об’ємів і форм, горщики, кухлі, макітри, чашки, чайники… Є і виставкові варіанти й те, що особливо цікавить колекціонерів. Продукція відправляється практично у всі куточки України
У літній резиденції гончарів в Опішному влаштовуються майстер-класи. Відвідувач може сам створити гончарний виріб і оздобити його традиційною замальовкою.
Без сумніву, майбутнє Опішного належить молодим. На зміну заслуженим гончарям приходять концептуальні художники керамісти, на зміну глечикам та іграшкам – сучасний art, який виставляється в галереях та продається на аукціонах. Може одного дня Опішне перетвориться на український Лувр із багатою колекцією сучасного мистецтва. Молодь має зробити Опішне успішним. Вона мусить іти вперед, не забуваючи, з чого все почалось. А в Опішному все почалось з глиняного глечика.