Ще одна музична слава  України  родом із Полтавщини –Олександр Білаш. Треба сказати, що творчі дороги цих двох  великих композиторів, Майбороди та Білаша, тісно перетиналися. Після закінчення консерваторії Платон Майборода більше шести років працював викладачем Київського музичного училища ім.Глієра і у вечірній музичній школі для молоді.  Олександр Білаш був його учнем.

 

Я син. Я – мамине крило,

Гільце, що в світ широкий проросло.

Я хлопець звідти, де співають села,

де  танцями  розгойдані мости.

Я з тих країв, де люди люблять сонце

І сміх такий, що шкіру пробива,

Де жайвір в полі служить охоронцем,

Лелека у дворі гніздо звива.

 

Ось так писав Олександр Білаш про рідну серцю Полтавщину – материнський край, де стоїть сповита чебрецем гора Пивиха, де серед квітучих садів розкинулось мальовниче село Градизьк.

Саме тут 6 березня 1931 року він голосно заявив про свій прихід на світ Божий.

Звідси повела його доля у широкий світ, аби відшукав свій шлях до невичерпних джерел – музики і поезії, до тих муз,  яких, як згодом зізнавався, митець, обох однаково любив. Про те, що така любов буде взаємною, стане відомо набагато пізніше, а тоді, у далекі 30-ті роки минулого століття, все починалося з віника. Саме він служив малому музиці балалайкою.

Як згадувала мати композитора, Євдокія Андріївна Білаш: «Візьме до рук віника, сяде на ґанку і давай награвати щось лише йому відоме та ще й приспівувати». А в три роки Шурась, як ласкаво охрестила його баба Варка, вже «продаючи» на весіллі тітку Мотрю, давав «перцю» маленькій гармошці на 2 баси та 8 голосів, спеціально зробленій градизьким майстром-музикою Антоном Гапоненком.

Потім  було ще багато різних інструментів, та деякі з них безславно  закінчували життя у колодязі, бо Сашко вже прикипів душею до баяна. Всі мелодії  хлопець підбирав на слух, адже  недарма у селах кажуть: «музиканти тут грають не по нотах, а по весіллях», і, до речі, це дуже непогана початкова школа.

         Звичайно, батьки мріяли не про таку професію для хлопця –куди краще бухгалтер чи лікар. І солідно, і з грошима, і люди поважатимуть. А що таке музикант? Сміх та й годі.

Але ж музика міцно тримала Сашка у полоні, і зрозумівши, щовін все робитиме по-своєму, батьки, зітхнувши, благословили сина на ту незвідану дорогу

Влітку 1947-го року Олександр Білаш вирушає у самостійне життя. Не можна сказати, що воно пестило юнака. Провалом закінчилася спроба вступити до Полтавського музичного училища (не виявили музичного слуху). Та посоромленим повернутись у рідне село – зась! І він вирушає до столиці.

Певно, Божа ласка і мамина молитва захищали його від біди, вели назустріч добрим людям, які зуміли розгледіти  у юнакові неабиякі музичні здібності. Так Олександр Білаш стає учнем Київської вечірньої музичної для молоді школи (тут викладали брати  Майбороди), через рік, набагато випередивши інших учнів, вступає на другий курс Житомирського музичного училища ім. В. Косенка, а в1951р. успішно  складає іспити до Київської державної консерваторії  ім. Чайковського.

Ось звідси і почалися його перші кроки на ниві професійної творчої діяльності. Звичайно, на початку були розчарування, набиті синці та гулі, але була й впертість, жадібність до знань сільського хлопця, був талант, який врешті-решт розкрився в Білашевих творах – піснях, романсах, операх, оперетах, монооперах, симфонічних творах, ходах та  фортепіанних концертах…

Його вдача – особливий енергетично-емоційний згусток, якби затягував у своє магічне коло усіх хто був поруч. Чужі по духу не витримували, а інші ставали друзями на все життя.Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч – це ті друзі і творчі побратими, з якими Білаш постійно спілкувався, багато писавмузики на їхні тексти.

А яка плеяда чудових виконавців супроводжувала композитора упродовж його творчого життя!  Микола Кондратюк,  Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, квартет «Явір», тріо бандуристок Українського радіо,  Діана Петриненко, Гізела Ципола, Євгенія Мірошниченко, Лариса Остапенко (дружина композитора).Композитор, поет, громадський діяч, Герой України, народний артист України,член Національної спілки письменників України, академік Української академії оригінальних ідей,лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, нагороджений багатьма орденами та медалями, О. І. Білаш помер 6 травня 2003 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві – місті, де жив, працював, яке любив.

         Пам’ятник Білашу Олександру Івановичу, який відкрито у 2012 році.Знаходиться  він біля селищної ради в його рідному Градизьку з написом на   дошці з сірого граніту на чільній стороні:

 

«Яка б не гріла груди позолота–

Серед своїх найвищих нагород

Вважаю пісню,вигойдану в нотах,

що співав її народ»

 

Олександр Білаш завжди приходитиме до нас у своїх мелодіях, поезіях, у тих піснях, що полонили серця людей.