17 листопада 1788 року народився Михайло Семенович Щепкін– легендарний актор, один із основоположників української та російської акторської школи, котрий зробив великий внесок у розвиток полтавського театрального мистецтва.Михайло Семенович разом з Іваном Котляревським та Григорієм Квіткою-Основ’яненком стояв фактично біля витоків національного театру.

НародивсяМихайлик у с. Красному Курської губернії у сім’ї українця-кріпака, але поміщик-росіянин Г.С.Волькенштейн прізвища своїм людям давав російські. Семен Григорович, батько Михася, був людиною розумною, письменною, тому пан призначив його управителем маєтку. Мати, Марія Тимофіївна, рідко виходила з дому, займалася малими. Перші діти в родині померли немовлятами, тому батьки майже не дихали на сина: він і сестра Олександра вижили.

 

 

З 4-річного віку дитинство Михайла Щепкіна минало на хуторі Проходи нинішнього Краснопільського району Сумської області. Їхня біленька хатинка стояла на горі серед вишняку. Тут родина Щепкіних жила близько 30-ти років. Сюди частенько приходив пограти віртуоз-скрипаль, тут вишивала та співала мати Михася. Батько Михайла, здібний, грамотний селянин-кріпак прагнув, щоб і син був освіченим.Коли Михайлику було 5 років, батько віддав сина до школи, де навчав грамоти учитель Микита Михайлович – ключник хлібного складу в Проходах. За рік хлопець вивчив азбуку, часослов, псалтир.

Михайло Семеновичтак згадував про дитячі роки: «наприкінці п’ятого року мого віку, щоб я не пустував, віддали мене вчитися грамоти до Микити Михайловича. Пам’ятаю, що кожного дня ходив до школи, що в мене було ще два товариші – діти Микити-шинкаря: Гаврило і Микита, що в учителя була донька Надійка, що вчився я вельми легко і швидко, бо ледь сповнилося мені шість років, вже всю премудрість вивчив»

З дитинства у Михайлика Щепкіна була хороша пам’ять, він легко запам’ятовував вірші, пісеньки і, на втіху панівта челяді, охоче виконував їх. Здібності, що проявилися рано, дозволили йому без особливих зусиль до шести років навчитися не лише грамоті, а й грі на гуслях.

У світ шестирічного Михася міцно увійшло слово «театр». Коли хлопчик їхав на навчання до міста Бєлгорода, разом із батьками вони зупинилися в селі Красне. Там вони побували на виставі домашнього спектаклю у графа Волькенштейна.Дитина з цікавістю спостерігала, як установлювалися декорації, налаштовувалися інструменти, назви яких вона, звичайно ж, не знала, уважно вслухаючись в незвичні для неї звуки.

Михайлика, який отримав основи грамоти у ключника, потім у священика, віддали у другий клас народного училища міста Суджі. Тут уперше вийшов на сценічні підмостки як артист у комедії Сумарокова «Вздорщица». Прем’єра мала гучний успіх, її повторили на весіллі дочки губернатора. Усіх хвалили, особливо Щепкіна.

Після закінчення повітового училища та складання строгого іспиту Михайло Щепкін був зарахований відразу в третій клас при чотирирічному навчанні в Курське губернське училище та, незабаром, став першим учнем. Хлопчик отримав доступ до бібліотеки відомого письменника Іполита Богдановича, автора відомої тоді всій Росії поеми «Душечка».

Особливо радісними подіями в його житті були поїздки на канікули та великі свята в Проходи, Тур’ю, Миропілля. Батьки з нетерпінням чекали на сина. Мати старанно вимішувала тісто. І ось уже по кімнаті йшов дух свіжих пирогів. Готувала все, що любив Михайло, прагнучи зробити йому приємне.Михайло, приїжджаючи додому, вечірньої пори збирав у садку публіку і виконував для неї окремі сценки. Це подобалося землякам і вони бажали йому успіхів.Під час літніх канікул хлопець виступав на сцені домашнього театру графа Волькенштейна. Перед ним відкривався чарівний світ мистецтва.

Михайло почав відвідувати міський театр братів Барсових і запалився мрією стати актором. У вільний час Щепкін намагався не пропустити жодної вистави. Театр під керівництвом братів Барсових, як і училище, розміщувався неподалік від будинку, де жив Михайло, в ньому були щоденні аншлаги.

Згодом 15-річний випускник повернувся до резиденції пана: був секретарем, офіціантом, малював для пані візерунки. Оскільки Михайло був душею всіх домашніх вистав, граф дозволяв кріпаку користуватися бібліотекою.

З листопада 1805 р. Михайло з дозволу поміщика Волькенштейна(за успішне закінчення губернського училища)почав сценічну діяльність у напівкріпосній трупі Курського театру братів Барсових. На сцені цього театру Щепкін вперше почав втілювати правду сценічного характеру, природність поведінки дійової особи, заклав основи теорії і практики сценічного реалізму.

Але то було згодом… А спочатку він переписував ролі, суфлював – доки одного разу не прийшов його час.Сталося так, що в театрі Барсових зривався бенефіс акторки Ликової з вини актора Ареп’єва, який мав грати роль листоноші Андрія. Ареп’єв не міг вийти з трактиру, бо пропив свій одяг, залишився в самій сорочці. Терміново потрібні були гроші: заплатити борг шинкареві та купити (викупити) одяг акторові. Звернулися до Щепкіна: він за три години вивчив роль, зіграв – і заридав від щастя.

Щепкін виявився талановитим актором.Але до справжнього успіху на столичній сцені було ще довгих 18 років, а до свободи – не творчої, а особистої – 17 (його, як і Шевченка, викупили з кріпосної неволі за підпискою). Утім, перший крок на сцену театру – крок, про який Михайло мріяв, до якого прагнув, – було зроблено.

Звісно, далеко не всі ролі та вистави були йому до душі, але професія подобалася, надавала бажання жити.

Переломним моментом, за визнанням самого Михайла Семеновича, виявився 1810 рік, коли в селі Юнаківці, що за 20 кілометрів від Суджі (тепер у складі України), він був присутнім на аматорському спектаклі в будинку князя Голіцина. Ставили «Приданое с обманом» Сумарокова. У головній ролі – актор-аматор, князь Мещерський. Гра Мещерського вразила Михайла. «Він перший посіяв у мені вірне поняття про мистецтво і показав мені, що це настільки високо, наскільки близько до природи», – писав згодом Щепкін.

На Різдво разом із сестрою Олександрою Михайло гостював у родичів: у Тур’ю, у рідної тітки Марії Григорівни Уколової, у місті Миропіллі. Одного разу вони поїхали до княгині Марфи Федорівни Салагової (Полозової) біля Краснопілля. Там жила Олена, подруга Олександри. Панночка у білій сукні з блакитним поясом, із трояндою у волоссі полонила душу Михайла. Ангел з трояндою йому посміхнувся. Тим янголом була юна турчаночка Оленка.

Під час Турецької війни у фортеці Анапа російські солдати серед мертвих тіл знайшли дівчинку років двох і захопили її з собою. Гарненька лялечка сподобалася князю Дмитру Орбеліані й він узяв її собі. Охрестив дитя, дав їй своє ім’я по батькові, от і вийшло: Олена Дмитрівна Дмитрієва. Жвава непосидюча хрещениця князя мандрувала разом із його родиною: Анапа-Моздок-Польща. Коли ж турчаночка набридла дружині Орбеліані, екзотичну іграшку взяв собі полковник Сумського гусарського полку, князь Салагов. Дівчинка-вихованка виконувала всю роботу по дому, прекрасно шила, вишивала золотом та сріблом.

 

 

Портрет О.Д.Щепкіної, 1826 р.

Світлоокий, жвавий, веселий Михайло та чорнява палка Олена одразу закохалися. Та невдовзі Салагови віддали Олену в родину генерала-майора гвардійської дивізії і командира лейб-гвардії уланського полку А. С. Чаликова. Михайло Щепкін розшукав кохану: за два роки вони бачилися тільки чотири рази, розмовляли найчастіше очима.

Ніколи волелюбна дівчина не думала, що зможе піти в рабство, стати товаром для пана, але пішла. У 1812 році Олена Дмитрієва стала дружиною провінційного кріпосного актора Михайла Щепкіна.У сім’ї народилося семеро дітей. Вони гойдалися під звуки колискової в дідовій колисці, підвішеній до сволока. Війна, гастролі, переїзди, а Олена поряд із коханим чоловіком.Саме вона відповідала за добробут родини.

Якось на гастролях у Петербурзі Олена Щепкіна вперше перелякалася. Вона дізналася, що в Петербурзі родина турецького паші розшукує дочку, знайдену російськими солдатами в Анапі 1791-го року. Щепкіна не сумнівалася, що це по неї, але розлука з чоловіком неможлива… І вона не зізналася, поїхала далі за чоловіком.

 

Тим часом від сезону до сезону справи Щепкіна в театрі складалися дедалі благополучніше. Він мав найвищий оклад у трупі, його любила публіка. Але в 1816 році Курський театр Барсових, де грав Щепкін, закрився. Цього ж року Петро Барсовпорекомендував Михайлові перейти до Харкова в трупу Штейна та Калиновського.

На щастя, поміщик дозволив Щепкіну працювати у цьому театрі, директором якого був Григорій Квітка-Основ'яненко. Цей театр вважався одним з найсильніших провінційних театрів півдня Росії.У трагедіях і драмах Михайлові діставалися ролі принців, графів. Квітка-Основ'яненко придивлявся до гри Михайла Семеновича і за лаштунками сказав те, що вирішило долю майбутнього коміка:

– Гей, брате Щепкін! Грай у комедіях: із твоїх фіжм проглядають мольєрівські Жокриси!

«Думка, що я гратиму в Харкові, приводила мене в захват. Я знав, що в Харкові театр давнішній; і до того ж там університет, тому публіка має бути освіченішою, отже, і вимоги від акторів набагато більші», – згадував Щепкін. Однак дійсність не виправдала надій актора: «Підходячи до театру, я зовсім розчарувався: я уявляв собі, що в такому місті, як Харків, театр – красива будівля, а замість того побачив якийсь дерев’яний балаган. Коли ми зійшли на сцену напівзруйнованими сходами, то спочатку в темряві нічого не було видно». Щепкін згодом згадував, як під час вистави мольєрівського «Дон Жуана» фурія, спущена на канаті зі стелі, намагалася захопити за собою фатального спокусника, безбожно перекидаючись у повітрі; глядачі реготали – і замість трагедії вийшла комедія.

У тому ж 1816 році Іван Штейн звів у Харкові нову будівлю театру. Вона була на східному боці майбутньої театральної площі (вул. Пушкінська, 24). Це була будівля з триярусним залом для глядачів, яка не відрізнялася зручностями, бо вона не опалювалася і освітлювалася сальними свічками. Проте спектаклі мали величезну популярність завдяки чудовій грі акторів: разом зі Щепкіним виступали талановиті актори Карпо Соленик, Іван Угаров, Тетяна Пряженківська. На харківській сцені за участю Михайла Щепкіна глядачі побачили п’єси Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка, що ввійшли до золотого фонду українського театру, і сьогодні можна говорити про Михайла Семеновича не тільки як про великого російською актора, як його зазвичай називають у біографічних довідниках, але і як про людину, що стояла біля витоків українського національного театру.

У 1818 році Щепкін у складі трупи знаменитого антрепренера Івана Штейнабув запрошений до Полтави, де була резиденція малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна-Волконського. Той був любителем мистецтва і захотів заснувати постійні спектаклі в Полтаві. Директором театру був призначений відомий український письменник Іван Котляревський, автор поеми «Енеїда» і комедії «Наталка-Полтавка».

Актори були поставлені в дуже пристойні умови –  багато хто з них користувалися казенними квартирами, а на роз'їзди видавалися подорожні. Роз'їзди трупи були необхідні: сама Полтава не могла покрити витрат. Довелося їздити по ярмарках, грати в Ромнах, Кременчуці та ще в цілому ряді міст і містечок Харківської, Полтавської та Курської губерній.             Особливе становище в театрі займав Щепкін, який вже перейшов тоді на комічні і характерні ролі. Одне лише його ім'я на афіші вже збільшувало збори.

Щепкін став улюбленцем публіки, –  дирекція високо оцінила його талант, призначивши Михайлу Семеновичу 1500 рублів на рік –  найбільшу платню, яку могли тоді отримувати в провінції видатні актори (у Барсових мав 350 руб.)

У 1819 році на полтавській сцені поставлені «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. Котляревського, в яких Щепкін створив вражаючі своєю правдивістю художні образи виборного Макогоненка і селянина Михайла Чупруна. Актор зумів виявити глибокі знання життя і побуту українського народу, на яких будував образи своїх героїв. Пізніше «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» з великим успіхом ішли на сцені Малого театру в Москві та Александринського театру в Петербурзі.Щепкін переніс на російську сцену справжню українську народність, з усім її гумором та комізмом. Мандруючи по Україні, трупа ознайомлювала глядачів багатьох міст з найкращими творами української та світової драматургії.

Публіка знала, звичайно, що Щепкін–  кріпак. І замість всіляких подарунків постійні відвідувачі театру, що захоплювалися Щепкіним, вирішили, за почином князя Рєпніна, викупити Михайла Семеновича з кріпацтва.

Публіці пустили підписний лист, заголовок якого був складений так: «У нагороду таланту актора Щепкіна для вирішення його долі, липня 26 дня 1818 року». Суму, зібрану за передплатою, за покриттям витрат на виставу, влаштовану на честь Щепкіна, повністю повинні були віддати на викуп.

Ще раніше, ніж у Полтаві, гроші почали збирати в Ромнах, де на Іллінському ярмарку працювала трупа Штейна. Тут особливо гаряче участь у справі викупу Щепкіна взяв майбутній декабрист князь Сергій Волконський: у генеральському мундирі та орденах він особисто обходив із підписним листом купців, які з'їхалися на ярмарок.

У Полтаві підписалися знатні і багаті особи. С. М. Кочубей дав 500 рублів, полковник Тепляков–  половину свого карткового виграшу в 1110 рублів. Імена тих, хто підписався свідчать про різноманітний склад публіки, яка наважилася зробити Щепкіну такий незвичайний «подарунок»: тут граф і ніжинський грек, бригадир і таємний радник, міський голова і предводитель дворянства, інспектор німецької колегії і генерал-майор...

Всього по підписному листі було заявлено 7142 рубля. Але сума виявилася недостатньою. Потрібно зауважити, що ставлення Семена Волькенштейна до Щепкіна зіпсувалося. Ще за життя графа Волькенштейна батько Михайла Семеновича Щепкіна–  Семен Григорович, який, звичайно, добре знав історію закріпачення Григорія Щепкіна і міг добути формені докази свого духовного походження, задумав вийти на волю. За підписом багатьох родичів він отримав документ, який свідчить, що ніхто із Щепкіних ніколи в кріпацтві у поміщиків не перебував. У 1806 році це посвідчення було явлено в повітовому суді і Семен Григорович був уже готовий розпочати справу.

Граф Волькенштейн відрадив свого управителя починати процес і обіцяв добровільно відпустити його з усією родиною. Але своєї обіцянки граф не виконав: під личиною благодушності і доброти в ньому переховувався справжній кріпосник, жорстокий і мстивий. Він не тільки обдурив свого вірного слугу, але і помстився йому за «підступний» намір домогтися свободи. Семен Григорович був зміщений із посади управителя, і всі Щепкіни впали в немилість.

Після смерті графа власницею Щепкіна стала вдова Семена Волькенштейна, Ганна Аврамівна Волькенштейн (уроджена Анненкова), котра в свою чергу, знайшла спосіб перешкодити синові Семена Щепкіна–  акторові Михайлу –  вийти на волю, проявила злобу і жадібність.

У Полтаві турбувалися про його звільнення, а графиня зажадала свого дворового Михайла Щепкіна до Курська. Заступився князь Рєпнін, якому зовсім не вигідно було позбавлятися видатного актора полтавської трупи. Він надсилає графині Ганні Аврамівні листа, в якому свідчить, що «людина її, Михайло Щепкін, відрізняється надзвичайним талантом і доставляє тим приємне задоволення всій полтавській публіці». Щепкін до Курська не поїхав: графиня з поваги до князя Рєпніна і вбачаючи, що Щепкін «своїми малими талантами приносить задоволення для полтавської публіки», звільняє Щепкіна до «його сіятельства», з покірним, однак, проханням, що коли він їй буде необхідний, щоб був він відпущений до Курська, так як «ця людина по своїм знанням землемірної науки їй вкрай потрібна».

Підписка тим часом йшла своєю чергою, і власницю перепитали, яку суму бажає вона отримати за Щепкіна. Відповідь прийшла в листі брата графині –  Анненкова. Брат власниці писав Михайлу Семеновичу:
«Михайле Щепкін, оскільки ти, очевидно, не хочеш бути слугою і видно не хочеш бути вдячним за все те, що твій батько придбав, бувши у графа, за виховання, дане тобі, то графиня бажає всім вам дати вільну, тобто вашій родині - батькові твоєму з усією сім’єю, за 8 тисяч, бо сімейство ваше вельми значне. Якщо ти хочеш це отримати, приїжджай швидше, так ти отримаєш: не втрачай часу».

Щепкін не поїхав: за нього став вести переговори князь Рєпнін, який спробував поторгуватися. Посилаючись на склад сім'ї Щепкіна— чотири душі чоловічої статі, «в числі яких один старий батько, а інший малолітній син», князь Рєпнін вважав достатньою сумою за викуп чотири або п'ять тисяч рублів. Торг йде, як бачимо, з міркувань чисто ділових: вісім тисяч дорого за сім'ю, в якій тільки два чоловіки –  працівники. Сума ж в п'ять тисяч рублів, зазначена Рєпніним, майже відповідала тій, яка була фактично зібрана по підписному листу: заявок зроблено на 7142 рубля, а зібрано готівки 5500 рублів.

Графиня Волькенштейн ні на які поступки не пішла. Тоді князь Рєпнін видав власним коштом відсутню суму на викуп –  3 тисячі рублів і 500 рублів на вчинення юридичного акту. Гроші та довіреність були послані в Курськ на ім'я директора гімназії Кологривова, який завжди уважно ставився до Щепкіна.

Михайло Семенович, нарешті, міг зітхнути спокійно: він на порозі свободи! Наприкінці року директор театру Котляревський сповістив Щепкіна, що все скінчено. Але це повідомлення вразило Михайла Семеновича, як грім серед ясного неба: Котляревський згадав, що купча готова і вислана до Полтави.

Купча? Але ж князь викуповував, а не купував Щепкіна?! Виявилося, що князь саме купував Щепкіна: адже він дав три тисячі рублів, і ці гроші Михайло Семенович повинен був заслужити. А поки... поки вся сума повністю не буде внесена, він залишиться власністю Рєпніна.

І Щепкін–  знову кріпак. Тяжкість положення збільшувалася ще й тому, що до Щепкіна переїжджала вся сім'я. Адже люди похилого віку –  батьки тепер повинні були волею-неволею покинути свій хутір і перебратися до сина. А куди буде син містити їх? Як прожити з сім'єю в 12 чоловік (батько, мати, брат, чотири сестри, племінниця, дружина, троє дітей)? Адже одна квартира з дровами і робітницею обходиться в 500 рублів... А прогодувати, одягнути, взути...  Як бути? Допомогли лише шанувальники його творчості й постійні гастролі.

21 січня 1821 року в Харкові відбувся бенефіс Михайла Щепкіна, для якого він обрав «Наталку Полтавку» Котляревського.

У Харків Михайло Щепкін приїжджав з гастролями неодноразово; кожного разу для міста, яке пам’ятало його зовсім молодим, це було великою подією.

18 листопада 1821 року, Щепкін був звільнений з кріпацтва на себе, дружину і двох старших дочок. Інша сім'я все ще залишалася в кріпацтві. Повний викуп стався лише після того, як Щепкін видав князю Рєпніну чотири векселі по тисячі рублів кожен, що вдалося зробити за дорученням відомого історика Бантиш-Каменського.

Князь Рєпнін, який виявив таку «великодушність», взявши на себе ініціативу по «вирішенню долі Щепкіна в нагороду його таланту», виявився анітрохи не краще графині Волькенштейн. Князь Рєпнін також мстився Щепкіну «за невдячність».

Коли розпалася справа Щепкіна, Михайло Семенович не побажав залишатися в Полтаві, а зібрав товаришів, перекочував до Києва. Цього князь Рєпнін не міг пробачити Михайлу Семеновичу.

З Києва Щепкін перебрався в Тулу вже вільною людиною. Так закінчилися довгі і важкі роки його кріпацтва…

 

 

 

У 1821–1822 рокахЩепкін виступав у Києві.У 1822 роціпереїхав до Москви, де й завершив розпочату ще в Україні реформу театрального мистецтва. Працюючи в Росії, актор не поривав своїх творчих зв'язків з Україною і українським театром. Твори І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненкаЩепкін увів до діючого репертуару російського театру і не розлучався з ролями у них до кінця своєї творчості.

 

 

 

З 1824 року упродовж 40 років Михайло Семенович працював у Малому театрі Москви, без жодного запізнення, без пропуску жодної репетиції. Довго цей театр називали в Москві «домом Щепкіна». Крім драматичного, мав Михайло Щепкін і співацький хист – так він співав і у Великому театрі, в опері Керубіні «Водовіз».

Михайлові щастило на зустрічі з геніальними неординарними особистостями. Ці зустрічі часто переростали у теплі дружні стосунки.

У Москві зустрілися двоє талановитих українців із дуже схожими долями: художник Василь Тропінін та актор Михайло Щепкін. Обоє були кріпаками, за обох з кохання віддалися вільні жінки, у обох сини лишалися кріпаками. Розмовляли, співставляли, за цей час Тропінін намалював тонкий, душевний портрет пані Олени Щепкіної (Ангела з трояндою) та її чоловіка.

За довгі роки сценічної діяльності Щепкін знав немало акторських успіхів. Вершиною його акторської майстерності стала роль Городничого в «Ревізорі». Після цієї ролі, за спогадами Панаєва, у Щепкіна до Гоголя виникло особливе почуття. Коли він говорив про нього, обличчя його сяяло, на очах були сльози.

«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду», — цими словами освячено знайомство Гоголя і Щепкіна. Було це в Москві, липневого дня 1832 р. Цілком імовірно, що незадовго до цієї зустрічі Гоголь бачив Щепкіна на сцені під час петербурзьких гастролей і це спонукало його до знайомства.

Син Михайла Щепкіна, Петро Михайлович, згадував, що в їхньому домі частенько збиралося численне товариство, і тоді стіл для обіду накривали у великій залі. І от якось під час обіду до передпокою увійшов новий гість, зовсім нікому не відомий. Він зупинився у дверях зали і, оглядаючи всіх таємничим поглядом, промовив: «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: «Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?» Виявилося, що це був Микола Гоголь, який, дізнавшись, що тут мешкаєЩепкін, прийшов познайомитися. Попри велику різницю у віці, їхнє знайомство переросло в теплу дружбу.

Прихильність до Гоголя Щепкін зберіг до останніх своїх днів. За свідченням слуги Щепкіна, до Гоголя були звернуті й останні думки актора на смертному одрі. Остання їхня нетривала зустріч проходила в розмові про Бога. Щепкін застав Гоголя за письмом в оточенні великої кількості релігійних книжок. «Нащо це?– запитав Щепкін–Так багато написано про спасіння душі, а все це є в Євангелії». «Треба!»– відповів Гоголь. 

Тоді Щепкін розповів про один випадок. Прийшов він якось до церкви. Людей у храмі було багато. Стоячи на службі, подумав, що це ж усі вони просять у Господа допомоги... «І нащо тобі, Господи, мирські біди? Ти сотворив світ, прекрасну природу, якою я насолоджуюсь і дякую Господові всією душею». На цих словах Щепкіна Гоголь швидко встав, обняв його і майже закричав: «Залишайтесь завжди таким!».

Гоголь теж був надзвичайно прихильний до Щепкіна. Обоє вони знали і любили Україну. Часто жваво розмовляли про неї, сидячи в дальньому затишному куточку вітальні, – про звичаї, одяг українців і, звичайно, про кухню. Під кінець розмови згадувалися вареники, голубці, паляниці… Винам, за спогадами Щепкіна, Гоголь давав назви: «Квартальний», «Городничий»– як добрим розпорядникам, котрі в набитому шлунку всьому дадуть раду. А горілку «жженку» за те, що горить синім полум'ям, прозвав «Банкендорф».

 

Дружба М.Щепкіна з іншим великим українцем –Т. Шевченком – відкриває ще одну сторінку біографії геніального митця. 

Навесні 1839 р. Михайло Щепкін приїхав на гастролі до Петербурга. Афіші сповіщали, що вперше на Петербурзькій сцені буде показано постановку п'єси І.Котляревського «Наталка Полтавка». В ролі виборного Макогоненка–Щепкін. Ця подія не могла не привернути увагу молодого українця, слухача художньої академії Тараса Шевченка, палкого шанувальника театру. Гра актора вразила молодого художника й поета.

Навесні 1843 року Щепкін із театром був у Києві, де познайомився та подружився із Тарасом Шевченком (актор був на 26 років старшим). У цьому ж році Шевченко приїхав до Москви, при зустрічі подарував акторові «Кобзар». І відтоді Щепкін завжди включав до свого репертуару вірші Шевченка.

Ось як про це пише у своїх спогадах правнучка Щепкіна Т. Щепкіна-Куперник: «І раптом Щепкін... одержав маленьку, непоказну на вигляд книжку «Кобзар» українською мовою. Свіжість почуттів, простота, музичність наспіву, живо нагадали Щепкіну пісні милої йому України. Він один із перших угадав у Шевченкові майбутнього великого поета і почав пропагувати в літературних і професорських колах Москви вірші молодого поета, і читав їх постійно. Коли Щепкін дізнався, що Шевченко, як і він, з кріпаків, і лише якихось два-три роки тому його викупили на волю, він глибоко зрозумів той біль і тугу, що чулися в піснях поета. Він скоро став звати його "братком", і це не було пустим словом –Щепкін полюбив його як сина. Вони використовували кожну нагоду, щоб зустрітися».

1844-го року Тарас Шевченко присвячує Михайлу Щепкіну дві свої поезії – «Заворожи мені, волхве» і «Чигрине, Чигрине» зі знаменитими рядками: «За що ж боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?».

Збереглося велике листування між двома друзями. Писав Тарас до старшого друга виключно українською мовою і ніколи російською. В листах до інших своїх товаришів Шевченко називає Щепкіна: «геніальний актор», «великий друг мій», «щира козацька душа».

 

Лист Т. Г. Шевченка до М. С. Щепкіна, 12 листопада 1857. Нижній Новгород

 

Дружемійдавній, дружемійєдиний! Іздалекоїкиргизькоїпустині, ізтяжкоїневолівітав я тебе, мій голубе сизий, щиримисердечними поклонами. Не знаю тільки, чи доходили вони до тебе, до твогощироговеликогосерця? Та що з того, хоч і доходили? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоччасиночку подивиться один на одного, хочгодиночку поговорить з тобою, дружемійєдиний! Я ожив би, я напоївбисвоєсерцетвоїми тихими речами, неначеживущою водою! Тепер я в НижнімНовгороді, на волі, — на такійволі, як собака на прив’язі. Так, щоб подивиться мені на тебе, великий мійдруже, я, сидячиотут, от щовидумав: чи ненайдеться коло Москвиякого-небудь села, дачіабо хутора з добримчоловіком? Якщо є у тебе такийчолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мійрідний! А я й приїдухоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мійславнийдруже! А якого б я тобігостинцяпривізікпразнику! уже так щогостинець! Порадься з своїмрозумнимсерцем, мійдружеєдиний! Та якщоможна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуємо. А до того року Бог знає,чидождемося. Вибачмені, моєсерце, за моющирість, і як і щопридумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувайіскренньоготвого друга і поклонника Т. Шевченка.

У 1857 році, коли Шевченко повертався Волгою з десятирічного заслання, Щепкін поїхав йому назустріч до Нижнього Новгороду, незважаючи на те, що було йому вже майже 70 років. Зустріч з актором після такої тривалої розлуки настільки вразила поета, що Тарас присвячує Михайлу свою поему «Неофіти», яку тільки-но створив, ставлячи в посвяті дату приїзду Щепкіна до Нижнього Новгороду: «М. С. Щепкіну на пам'ять 24 грудня 1857-го року».

На прохання Шевченка, Михайло Щепкін разом із нижньогородською театральною трупою організував виставу «Москаля-чарівника», де сам Щепкін грав Чупруна, а роль Тетяни дісталася 17-річній Катерині Піуновій, в яку закохався тоді Шевченко, і яку після цього спектаклю називав «моя люба Тетяся».

 

 

Щепкіну ролі Чупруна
в спектаклі «Москаль-чарівник» І. П. Котляревського

 

Згодом Тарас Григорович приїздив до Москви, жив у Щепкіна. Знаменитий актор показував Шевченкові місто російських царів. 1861 року два велетні зустрічалися в Петербурзі.

Дружба між Щепкіним і Шевченком продовжується до самої смерті Великого Кобзаря. На згадку про велику дружбу Щепкіна і Шевченка залишився портрет українського актора, який Тарас зробив 1858 року після незабутньої для нього зустрічі у Нижньому Новгороді.

З часом Щепкіночолив власну російсько-українську трупу й гастролював з нею по всій Україні. Актор користувався кожною нагодою, щоб побувати в Україні. Гастролював у Харкові (1829, 1842, 1845, 1850), Одесі (1837, 1845, 1846, 1850), Києві (1843), Миколаєві, Херсоні, Сімферополі (1846), Полтаві (1850).

Михайло Щепкін не обмежувався участю у виставах – часто виступав перед акторами з бесідами про акторську і режисерську майстерність. Виробив свою систему праці над образом, що проповідувала нові засоби театральної виразності, які б виходили з життєвої правди і були зумовлені нею. Водночас Щепкін радив, щоб актор ніколи не копіював життя, а прагнув до художнього узагальнення дійсності, всебічного розкриття на сцені її внутрішнього змісту. Перший заклав основи «театру переживання», перевтілення в сценічний образ. Щепкінський метод розкриття внутрішньої суті сценічного образу підхопили і розвинули його учні та послідовники (Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський).

 

Портрет Щепкіна виконаний Шевченком

 

Розповіді Михайла Щепкіна про життя і театральну юність, записані або просто розказані в компанії друзів Пушкіна, Гоголя, Огарьова, Тургенєва, Аксакова, Кольцова, – стали згодом надбанням літератури. Так на світ з’явилася «Сорока-злодійка» Олександра Герцена, а Володимир Соллогуб написав оповідання «Собачка». У ньому йдеться про те, як дружині городничого сподобалася собачка, що належить примадонні театральної трупи. Конфлікт було погашено найпростішим способом: актори, доведені до відчаю владою, відібрали собачку у примадонни і вручили городничому.

Коли ж не стало 75-річної Олени Дмитрівни, Щепкін не зміг цього пережити. Останні свої дні провів у Ялтіна вул. Дражинського (біля порту).Під час одного з читань Гоголя на відкритому повітрі він застудився і сильно захворів. Помер 75-літній актор 23 серпня 1863 р.В останні хвилини життя поруч з ним був український письменник (автор пісні «Повій, вітре, на Вкраїну!»)і за сумісництвом лікар Степан Руданський.

Тілойого перевезли до Москви і поховали на П'ятницькому цвинтарі. Над могилою спорудили пам'ятник з великого необробленого каменю з епітафією:«Михайлу Семеновичу Щепкіну, артистові і людині».

 

 

Волелюбна натура щирого українця передалася його нащадкам – так онука великого актора, Миколу Щепкіна, було розстріляно більшовиками 15 вересня 1919-гороку в підвалах Луб’янки.

Іменем Щепкіна названі Вище театральне училище імені М. С. Щепкіна при Державному академічному Малому театрі Росії, Сумський академічний театр драми і музичної комедії, Бєлгородський обласний драматичний театр та курський кiнотеатр. У 1895 у м. Суджі відкрито пам'ятник актору. У Сумах встановлено пам'ятник Щепкіну (скульптор А. С. Смєлий).

​

У селищі Краснопілля на Сумщині на приміщенні районного Палацу культури відкрито меморіальну дошку Михайлові Щепкіну