Опанас Маркович народився 8 лютого 1822 року в селі Кулажинцях (тепер Гребінківського району Полтавської області). Він був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича та Олени Леонтіївни Керстен.

       У с. Кулажинці Паня провів дитячі та юнацькі роки. Надзвичайно чемна, спокійна дитина могла годинами сидіти й слухати гру матері на фортепіано, розповіді та співи селян. Хлопець мав талант оповідача. Він рано навчився читати, писати, грати на музичних інструментах. Мати заохочувала Опанаса записувати почуті на вечорницях пісні. Олена Леонтіївна разом із сином виконували ті пісні перед гостями.

       14 років Паня закінчив Пирятинське 4-класне міське училище. Тоді батько й відправив сина до близького родича Михайла Максимовича, ректора Київського університету Святого Володимира. Опанас навчався у 2-ій Київській гімназії, яка була при університеті. Максимович читав тут історію і словесність. Як не дивно, але викладач словесності просив Марковича робити етнографічні записи.

       Хлопчина став улюбленцем професора російської літератури Івана Даниловича Краськовського, пристрасного любителя українського фольклору. Викладач годинами міг слухати перекази історій, почутих Опанасом у Кулажинцях. За його дорученням хлопець став записувати всі народні перекази, казки, прислів'я й приказки, а також пісні, що чув від селян.

       У 1842 році Маркович закінчив гімназію і вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Ще навчаючись в університеті, Опанас Васильович розпочав свої етнографічні дослідження, які охопили майже всі регіони України.

       У 1846 році Маркович увійшов до Кирило-Мефодіївського братства. У травні 1847 року його заарештували за участь у цьому братстві та за знайдене під час обшуку «стихотворение возмутительного содержания» (твір Тараса Шевченка «І мертвим, і живим…»). На 3 роки чоловіка вислали до міста Орла під нагляд поліції.

       Заслання виявилось необтяжливим – служив канцеляристом, винаймав кімнатку. У вихідні та ввечері любив ходити туди, де збиралися молоді люди, гомоніли про життєві проблеми, співали пісень. Гостювали і в людей заможніших, особливо   там, де підростали панночки. А ще   чоловік грав на фортепіано, акомпанував співакам.

       На одній із вечірок у будинку Катерини Мордвінової, тітки Марії Вілінської, Марковича познайомили з майбутньою дружиною. Тітка не шкодувала грошей на вбрання для племінниці, хотіла, щоб вона швидше вийшла заміж. Дівчина щойно закінчила у Харкові пансіон, була привітна, гостра на слово і напрочуд гарна, як бувають дівчата у 15 років. Отож, коли у травні закінчився термін заслання, а було вже Опанасові 27 років, над усе хотілося повернутись до рідної України.

       Губернатор прихильно ставився до Марковича, цінував його і як ретельного службовця і порадив йому взяти кількамісячну відпустку, бо хтозна, чи знайде там службу, адже залишається під наглядом поліції. Він охоче прийняв пропозицію ще й тому, бо з панною Марією вже закрутився роман, обох поєднала мрія про одруження.

        Що ж їх поєднало? Опанас Васильович любив широкий жест, голосну розмову, веселий сміх. Марія була стриманою, розмовляла мало, а ще менше сміялась. Обоє високі, стрункі, але контрастні: він чорнявий і смуглявий, вона русява, він поривчатий, стрімкий і колючий, вона спокійна, врівноважена й лагідна… Ці контрасти не тільки не відкидали їх один від одного, а навпаки, – притягували.

       Маркович побував на рідній Полтавщині, Чернігівщині, бачився з батьками, гостював у багатьох друзів, навіть пощастило погомоніти із самим Миколою Гоголем. Про все, звісно, писав своїй Марії. Але що більше думав про шлюб, тим більше вагався. Різниця у віці майже 12 років! Зрозумів, що в Україні влаштуватися на роботу, та ще «неблагонадійному» буде складно.
      Чи може забезпечити Марії належне життя, заводити у такому становищі родину? Ці сумніви та вагання відчула і Марія із його листів. У них поменшало пестливих слів, зізнань у любові. У цей час дівчина, посварившись зі своєю тіткою, переїхала в Єлець до матері. Вона почувалася щасливою, бо кохала, з нетерпінням чекала Опанаса.

      У січні 1851 року 28-річний Маркович пішов під вінець із сімнадцятирічною Марією. А в лютому вони переїхали в Україну. До червня наш земляк разом із дружиною мешкав у свого брата Василя Марковича, який працював у лісництві с. Сорокошичі Остерського повіту (тепер Козелецького району) Чернігівської області.

       Чоловік із головою поринув у справи: багато подорожував українськими містами, збирав і записував етнографічний матеріал. Його записи були всюди: аркуші, шматочки паперу, серветки ховалися у коробках для капелюхів, навіть у печі. Опанас Маркович став для талановитої дружини першим справжнім університетом: усього за 7 місяців Марія вивчила українську мову до найменших тонкощів. Цей факт ставила під сумнів Олена Пчілка: «Якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтоншими її властивостями й почала писати по-українськи, та ще як – краще всіх українських повістярів».

       Наче губка, молода дружина фольклориста, де б вони не жили: у Чернігові, Києві, Качанівці, Немирові – переймала шанобливе ставлення чоловіка до збирання народних пісень та звичаїв. Разом подружжя ходило по базарах і селах, слухало кобзарів та лірників, вивчало селянський побут, обряди й повір’я, записувало цікаві казки, прислів’я й загадки.

       Опанас Маркович схвально поставився до того, що Марія написала перші короткі оповідання, чоловік був щасливий: у дружини – неабиякий хист. Він відіслав оповідання своєму знайомому Пантелеймону Кулішу. «Читаю і очам своїм не вірю», – була відповідь. Захопившись «Народними оповіданнями», Куліш став їх редактором і видавцем, запросив подружжя Марковичів до Петербурга.

У кінці 1851 року Опанас Васильович влаштувався коректором у видавництво газети «Черниговские губернские ведомости», де подружився з Леонідом Глібовим. Мізерного заробітку Марковича (15 карбованців на місяць) ледь вистачало на оплату квартири й харчування. Не дивно, що не обійшлось без боргів і всіляких обмежень.

       На початку 1852 року в молодят народилася дочка Віра, яка померла немовлям. На жаль, стосунки коректора з редактором газети змусили його у 1853 році звільнитися з роботи, переїхати до Києва, де Опанас Васильович працював бухгалтером у Київській палаті державного майна. Оскільки суд заборонив Марковичу публікацію власних робіт, то він безкоштовно віддавав друзям-лексикографам свої набутки. Наш земляк поринув у складання «Словника української мови», яке здійснював П. Білецький-Носенко.

       27 травня 1853 року в Марковичів народився син, якого назвали Богданом на честь українського гетьмана Богдана Хмельницького. Батьки виховували сина в українському дусі – недарма він був названий на честь видатного гетьмана. Мама почала писати для нього книгу з історії України – про Дорошенка, Сірка, Богуна. І хлопчик ріс щирим українцем, добре знав українську історію.

       Сім’я жила на околиці Києва – Куренівці. Про її побут згадував біограф Тараса Шевченка М. Чалий: «Марковичі жили у найбіднішій халупі, навіть без дверей, замість яких вхід до помешкання завішувався якоюсь рядниною».

       Цікавим є спогад племінника Дмитра про роботу Марковича-фольклориста: «До залу ввалився натовп хлопців. Всі чинно розмістились і почали співати колядки. Дядько, весь серйозність, щось пояснював своїй дружині, тітці Марусі. Дядько довго протримав цей натовп і записав їх пісні, а коли вони пішли, поставив ноти на фортепіано і проспівав сам. Я був уражений, як це він точне і добре записав».

       1854 рік був щасливим для нашого земляка: чернігівський поміщик Василь Тарновський, бажаючи допомогти йому матеріально, запросив Опанаса у свій маєток Качанівку зробити статистичний опис садиби, колекції старожитностей.

       Поки чоловік віддавався збиранню фольклору, дружина закрутила романи одночасно з обома племінниками Тарновського. Опанас Васильович не стерпів – і вирішив поїхати додому. Василь Тарновський просив його не робити цього, давав 10 тисяч відступного, але Маркович був непохитним. Він навіть не взяв гроші за роботу – виїхав.

       У 1855 році Опанас Васильович влаштувався на посаду вчителя географії Немирівської гімназії. Там він написав музику та здійснив постановку вистави «Наталка Полтавка».

       На початку 1859 року Марковичі переїздять до Петербургу. Там вони зустрічалися з Т. Шевченком, П. Кулішем, І. Тургенєвим. Марія зачарувала Тараса Шевченка. «Яке піднесено-прекрасне створіння – ця жінка!», – писав поет.

       11 травня цього ж року Опанас Васильович, одержавши закордонну відпустку, виїздить за кордон слідом за дружиною, яка разом із сином виїхала туди на півмісяця раніше. Разом із сім'єю він побував в Німеччині, Швейцарії, їздили в Лондон (гостювали у Герцена).                                              

       Маркович відчув, що дружина прагне власного життя, тому 19 серпня 1860 року виїхав із Швейцарії в Росію. Він повернувся, регулярно посилав гроші родині, але більше не бачився з Марією: «Сам живу, без сім’ї, та вже і не приїдуть, грошей у них і в мене нема, зима заходить…». Опанас Васильович передав своїй дружині в Париж зібрані ним пісні з нотами. Марія Олександрівна видала частину їх у збірнику «Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок…», але ім’я чоловіка не вказала.

       У 1861 році Маркович працював у редакції журналу «Основа» в Cанкт-Петербурзі. Тут він організував концерт пам’яті Кобзаря, зібрані кошти віддав його родичам.

       Повернувшись в Україну, Опанас Васильович мешкав у Чернігові та Новгороді-Cіверському, де служив мировим посередником, працював у газеті «Черниговские губернские ведомости» та «Записках Черниговского статистического комитета». У ті часи українська мова була заборонена у всіх сферах, дозволялася тільки в театральних виставах на побутові теми.

       12 і 15 лютого 1862 року в Чернігові з великим успіхом зіграли виставу «Наталка Полтавка» (музика Опанаса Марковича). Сценічний одяг підібрали й оплатили Катерина Василівна та Григорій Павлович Ґалаґани. Гроші, виручені від вистави, пішли на допомогу студентам із Чернігівщини, які навчалися у Київському університеті Святого Володимира.

       За час активної наукової діяльності фольклорист зібрав кілька сотень пісень з нотами і близько 50 тисяч приказок, прислів’їв та загадок. Зібраний матеріал систематизував і видав фольклорист Матвій Симонов у 1864 році під назвою «Українські приказки, прислів’я і таке інше». Один із примірників цієї рідкісної книги нині зберігається у фондах наукової бібліотеки Національного музею історії України.

       У Чернігові Маркович написав оперу «Чари» (за п’єсою К. Тополі). Тут Опанас Васильович познайомився зі співачкою Меланією Загорською, яка співала головну партію в його опері.Час від часу чоловік отримував листи від дружини, яка обіцяла скоро повернутися в Україну, тому він і купив хатинку для родини. До цієї хати протоптала стежку Меланія: приносила пироги, варила борщі, доглядала за його господарством. Чоловік Загорської був п’яницею, під гарячу руку бив Меланію.

Від нервів у Опанаса загострився туберкульоз кишківника, тому 11 серпня 1866 року чоловіка перевели в Сосницю (ближче до Чернігівської лікарні).

       У лютому 1867 року Опанас Маркович прибув до Чернігова, але так захворів, що не міг повернутися додому до Сосниці. 5 серпня його поклали до земської лікарні, смотрителем якої був Олександр Кониський, автор молитви за Україну «Боже, великий, єдиний!». Він забрав Марковича додому й доглядав за ним. А Опанас Васильович там очікував сина й Марію, щоб попрощатися.

Вранці 1 вересня 1867 року в Чернігівській лікарні на руках в Олександра Кониського від туберкульозу помер 45-річний Опанас Маркович, не дочекавшись повернення дружини і сина.

Грошей після фольклориста не залишилось. Друзі та сім’я Чернігівського губернатора князя С. Голіцина склалися і на Болдіній горі біля Іллінських печер, недалеко від церкви святого Іллі поховали Опанаса Марковича.

       За 45 років передчасно обірваного тяжкою хворобою життя наш земляк встиг багато зробити для національної культури, збереження української духовної спадщини. Оцінюючи заслуги Опанаса Васильовича перед Україною, журнал «Киевская старина» писав: «Пішла з життя благородна талановита людина, сіяч добра, краси й науки».