«Ми не можемо говорити інакше,

 як нашими картинами»
Вінсент ван Гог

 

Життєва та творча доля художника Олександра Глушаченка складалася нелегко. Первісток селянської родини Петра Степановича та Килини Кузьмівни Глушаченків народився 30 березня 1928 року в селі Писарівка Новосанжарського району на Полтавщині.

 

 

 

Прадід Сашка був кріпаком. Його родину разом із десятком таких самих підневільних сімей пан виміняв на породистих собак і поселив над річкою у мальовничій Писарівці неподалік Полтави. Дід записався у новостворений колгосп останнім, тільки після тижневого «перевиховання» в буцегарні, а невдовзі помер від голоду. Дитинство Олександра припало на роки суцільної колективізації, голодомор, шкільні роки затьмарила війна. Батько загинув на фронті у перші місяці війни. Відтоді тягар відповідальності за виживання сім’ї ліг на плечі матері та її старшого сина Сашка. Все те, звісно, не могло не позначитися на його житті і творчості.

 

      

 

                «У нашій сім’ї всі уміли творити, – згадує Олександр Петрович. – Дід міг і хату збудувати, і човна зробити. Батько був відмінним чоботарем і на гітарі грав. А мати вбирала хату власноруч вишитими рушниками і тканими доріжками, підводила піч мальованими півниками, робила квіти зі стружок. І я малюю, скільки себе пам’ятаю». Найбажанішим подарунком були тоді для нього кольорові олівці.

Раннє дитинство закарбувалося у пам’яті Глушаченка насамперед жахливими картинами Голодомору. Першими уроками для хлопця стали мамине вишивання та ... розтирання дитячими руками цегли й картоплі для «домашньої»  фарби, якою ненька підводила піч у їхній хаті.

Семирічку закінчив уже після війни і відразу ж подався на роботу. В юності Олександр не цурався найтяжчої роботи. Працював молотобійцем у кузні, рільником, секретарем сільської ради. Можливо, так і протікало б його життя в рідній Писарівці, якби не нове лихо. Гірким і голодним видався 1947 рік. Смерть не раз навідувалася в родину Глушаченків. Злидні змусили юнака шукати роботу в місті – там видавали харчі на пайок.

 

          

 

У пошуках роботи Олександр набрів на паперовий аркуш, що висів на паркані: Харківське училище декоративно-прикладного мистецтва оголошувало набір на навчання. Слово «мистецтво» окрилило юнака, нагадало про давню мрію. Відмовлятися від подарованого долею шансу він не став, а зібравши документи та змалювавши з царської купюри портрет Петра І, виїхав до Харкова. В училищі Олександра зустріли привітно, і хоча поданий до приймальної комісії малюнок викликав подив, викладачі, оцінивши вправність рисунку, задали для виконання інше завдання і допустили до іспитів.

 

 

 

Протягом трьох років, з 1947 по 1950, Олександр захоплено опановував основи мистецтва. Навчання давалось легко, приносило велике моральне задоволення.

Під час навчання Глушаченко не забував слова неньки: «Вчися, синку, щоб не довелося все життя волам хвости крутити». «От ви, шановний, мабуть, вважаєте цей вислів суто фігуральним, – говорив Олександр Петрович. – А я ж крутив волам хвости оцими руками. Навіщо? Лише для того, щоб підняти знесилених від утоми та голоду волів чи биків, які падали з ніг, і знову поставити їх у борозну».

 

 

 

«Моя викладачка Ніна Дудник відкрила мені творчість імпресіоністів Матісса, Ренуара, Мане, – згадував художник. – На жаль, матеріальна скрута не дала змоги продовжити навчання у Львівському інституті мистецтв».

У 1950 році Олександр Петрович на відмінно закінчив Харківське училище декоративно-прикладного мистецтва.

 

 

 

Після училища Глушаченко працював у Полтаві методистом в Будинку народної творчості, художником обласного товариства художників, а потім у кількох виробничо-художніх об’єднаннях 36 років поспіль: оформляв «червоні куточки», дошки пошани, стінгазети, що не мало нічого спільного з творчістю.

Олександр Петрович «спеціалізувався» переважно на орнаментах, якими перед святами прикрашали центральні вулиці. Та коли змушували фарбувати велосипеди, знаходив інше місце роботи.                                                Зрештою, ремісників вистачало й на велосипеди. А для справді творчих людей (на переконання Глушаченка, щоб вони просто не спивалися) в обласному центрі влаштовували колективні виставки. Олександр Петрович приєднується до гурту полтавських художників, неформальним лідером якого був Віталій Шаховцов, разом з якими починає свою виставкову діяльність. Каталоги виставок цієї пори рясніють назвами творів О.Глушаченка: «Колгоспне поле», «Весна», «Зима», «Бузок», натюрморт  «Городина» та ін.

На них роботи художника – переважно пейзажі, натюрморти – помічали, хвалили, деякі навіть відправляли на такі самі виставки до Києва. Та морального задоволення від того першого визнання Олександр Петрович одержував небагато. Подібне творили практично всі, хто брався за пензель. А Глушаченкові хотілося творити щось інше, особливе, своє, хотілося малювати правду.

У 1954 році Олександр Петрович побував на Кавказі. Жителя рівнини полонила сувора краса гір, як колись видатного земляка Миколу Ярошенка. Під враженням від побаченого, він починає вести подорожній щоденник, занотовуючи свої спостереження в етюдах та малюнках.

Етюди кавказького циклу виконані швидко, експресивно. Дивно, але повернувшись з поїздки, художник надовго заховав свої нотатки. За цими етюдами він не створив жодної роботи, мотивуючи це тим, що не знає життя гірського краю, його традицій, звичаїв. Навіть для написання пейзажу простого спостереження за природою для Глушаченка виявилось недостатньо. Кавказькі етюди та малюнки, понад 50 років пролежавши в шухляді, оприлюднені були зовсім випадково. Гостюючи у художника, колекціонер С.Литвин, побачивши кавказькі шедеври, захотів їх придбати.

 

  

Північна Осетія, 1954 р.

 

На початку 50-х років ХХ ст. Олександр Петрович почав уважніше придивлятися до робіт тодішніх художників. І поступово усвідомив: наслідувати їх немає сенсу. Пригадував, як іще студентом, ніби заворожений, годинами простоював перед «Хлібом» Тетяни Яблонської. Картину цю з усміхненими трудівницями на заповненому золотим збіжжям колгоспному току тоді вважали ледь не зразком для наслідування. Так, це талановито, майже бездоганно за технікою, але чи справді реалістично? Чи відображена там правда колгоспного буття?

 

 

Тетяна Яблонська «Хліб»

 

Так у середині 1950-х років Олександр Глушаченко створив своїх «Колгоспниць». Три жінки полють колгоспні буряки. Одна з них на мить втомлено випрямилася, вдивляючись у нескінченні бурякові гони.

 

 

«Колгоспниці»

 

«Колгоспницям» та ще кільком картинам Олександра Глушаченка дали «зелене світло» для участі в художній виставці в Полтаві. Та за свої власні погляди він поплатився. За роботу «Колгоспниці» художника викликали до обкому партії та Комітету державної безпеки. Побачили натяк на майбутній занепад колгоспів. 

«Мене запитали: «Як ви могли так неправдиво жінок намалювати?», – розповідав митець. –  Я сказав їм, що намалював свою матір. Та якби ця картина з’явилася трохи раніше, то поплатився б за неї волею. Після цього малював більше глечики й пейзажі, що не суперечили духу соцреалізму й не ламали мою душу».

Художник згадував, як тяжко працювала його мати. Кремезну жінку завжди ставили на важкі роботи. Материні руки були в мозолях, а ноги –розпухлі. Тисячі, мільйони таких, як мати, жінок тримали той колгоспний «рай» на своїх плечах. І був він зовсім не схожий на «хлібне щастя» Тетяни Яблонської.

Тому ця картина вийшла правдивою як саме життя. Після неї були такі ж безпафосні «Бригада комуністичної праці», «Похорон».

 

                                     

 «Бригада комуністичної праці»                           «Культ особи»

 

Хоча писав Глушаченко не тільки «соціальні» полотна. Його пейзажі, натюрморти, мандрівні етюди випромінювали ту ж таки експресію барв і почуттів. Кілька таких робіт, що експонувалися у Полтаві, привернули увагу Сергія Параджанова. Режисер приїхав на Полтавщину під час зйомок фільму «Перший хлопець» за сценарієм місцевого письменника Петра Лубенського. Побачивши картини Глушаченка, сам прийшов до нього додому й запросив на розмову до готелю «Театральний». Закінчилася вона запрошенням переїжджати до Києва на роботу за фахом у групі Параджанова. Невдовзі від нього надійшла й телеграма виклику.

                 

               

 

«Сергій Йосипович, у якого з собою тоді було обмаль грошей, ще попросив мене придбати у нашому ювелірному салоні обручку для своєї сестри, – пригадує Олександр Петрович. – Я, звісно, виконав те замовлення (гроші він одразу віддав), а заодно прихопив із собою ще й власні подарунки – три свої картини, які йому найбільше сподобалися. Коли прийшов на прохідну кіностудії імені Довженка, не вмів навіть правильно набрати потрібний номер телефону –дівчата тільки сміялися з мого прохання зробити це за мене. Вражала й велика зала, де відомі артисти чекали свого виходу на знімальний майданчик. Побачив там молодого Сергія Бондарчука, якого знав за фільмом про Тараса Шевченка, красень-актор.                                                                        А Параджанов зустрів мене, ніби давнього знайомого. І знову гнув своє: «Нам потрібні такі люди, як ти». Згодом буквально умовляв: «Чого ти тягнеш? Бери он фарби, пензля і фарбуй фон для фільму!». Навіть перепитував, чи є в мене гроші на хабар комендантові гуртожитку, щоб залишитися тут жити. Наступний місяць для мене минув у роз’їздах між Полтавою та Києвом. Увесь цей час при зустрічах ми з Параджановим спілкувалися, дискутували, він запрошував мене додому в однокімнатну квартиру, знайомив зі своєю дуже симпатичною дружиною-білявкою.

 

 

 

Тож я в Полтаві вже навіть з обліку знявся, трудову книжку забрав, а потім усе ж передумав... Чому? Бо треба було зриватися з «насидженого» місця й вирушати практично у невідомість разом із дружиною та маленькою донечкою. Дошкуляли й інші обставини. Масштабність особистості Сергія Пара­джанова розумів уже тоді. Як і те, що такі люди буквально поглинають тебе всього. А мені, якщо відверто, «розчинятися» в комусь, нехай навіть геніальному, й загубитися у титрах фільмів зовсім не хотілося. Тож із Сергієм Йосиповичем  довелося попрощатися».

 

           

 

Олександр Лукомінський, директор Абазівського краєзнавчого музею, сусід О. Глушаченка згадує про причину відмови художника від співпраці з видатним майстром: «Каже, якби я там ще трошки пропрацював, то я був би на Соловках. Параджанова б визволили, а мене б ніхто не визволив».               Розмови з видатним режисером Олександр Петрович запам’ятав на все життя. Не забував і настанов Ніни Якимівни Дудник, інших викладачів училища. Це дозволяло виробити своєрідний «імунітет» проти пристосуванства, додавало сил, бажання писати й «шухлядні» твори. Скажімо, картину «Культ особи» з зображенням Сталіна за трибуною, яку «облизують» язики кривавого полум’я, що пробивається, здається, з самісінького пекла, намалював іще в 1960 році. Утім десятки років цей вождь народів далі домашніх закутків «не виходив».

 

                 

 

Під час Перебудови художника віднесли до когорти «шістдесятників». «Мені не треба було перебудовуватися, – каже він.–  Я все життя був таким, шукав виходу з мистецького тупика». Як і решту шістдесятників, його переслідувала радянська влада, але за її вказівками він не творив ніколи.          Перша персональна виставка Глушаченка відбулася 1990 року, коли він уже вийшов на пенсію.

Художник не звик прикрашати не тільки радянську дійсність. Тож на своїй другій персональній виставці, що відбулася в часи «розвинутого кучмізму», презентував портрет тодішнього Президента в оточенні «танцюючих чоловічків» з якогось нібито африканського племені.

 

                  

 

Та Олександр Петрович так і не прогнувся під жодну епоху. Зізнавався, що роботи не принесли йому матеріального достатку, хоч і мали попит. А от якесь моральне задоволення дістав: «Я ніколи не фальшивив перед собою, тож мені не соромно за те, що творив. Один відомий полтавський художник колись давно кричав: «Твої роботи треба в туалеті на стінці повісити!». А вони тепер – у музеях і приватних колекціях».                                                                          Знайомі художника згадують, що він різав по дереву, грав на флейті, ремонтував годинники. Та ніби мав справжній пророцький дар.

 

 

 

Живописець пішов з життя 6 років тому. Пережив злидні, утиски та переслідування радянської влади, відмовився співпрацювати із легендарним кінорежисером Сергієм Параджановим, не святкував День перемоги, був бунтарем. Та на виставках його творів завжди людно: знайомі, колеги по творчому цеху,  мистецтвознавці.

Відвідувачі виставок Глушаченка називають їх унікальними і надзвичайно актуальними. Кім Скалацький, історик мистецтв: «Він гроші своїми роботами ніколи не заробляв. Те, що його картини люди дивляться та милуються, показує, що художник залишається живий вічно».

 

 

 

Прикро тільки, що подивитися на його роботи, як і раніше, непросто. Лише невелика частина творів зберігається в Полтавському художньому музеї. Переважна ж більшість картин Глушаченка «розбрелися» по приватних колекціях. Один із колекціонерів, полтавець Віктор Коваленко, у своєму просторому будинку створив своєрідний музей його полотен.

«Я був не гірший і не кращий, я був інакший», – підводив підсумок художник на порозі свого 80-річчя. За більш ніж півстолітнє служіння мистецтву Олександр Глушаченко так і не «дослужився» не те що до почесних звань і нагород – навіть до членства у Спілці художників. Як кажуть, у моді тоді були зовсім інші...

Талант Олександра Петровича визнали лише після отримання Україною незалежності. Тільки в 21 столітті художник діждався першої публікації картини. Разом зі статтею мистецтвознавця В.Ханка, присвяченої О.Глушаченку, її вміщено, на жаль у чорно-білому зображенні, у п’ятому томі «Енциклопедії сучасної  України».