Василь Федорович Котляр
Наш край щедрий на таланти. Серед тих, кого дала Україні полтавська земля і Василь Котляр – юрист, режисер, драматург, публіцист, журналіст, громадський діяч. Цими днями минає 91 рік із дня його народження, тож є привід згадати славного земляка. На схилі літ він часто жартома повторював: «Хоч у життя мене й пустила Горбанівка, та я намагався жити так, щоб ніколи і ні перед ким не горбитися…» Про таких як Котляр говорили: їх дитинство обпалене війною.
Василь Федорович Котляр народився 30 травня 1931 р. в с. Горбанівка
Полтавського району Полтавської області.
«У вересні 1941 року в нас (а ми на той час уже жили в Полтаві, неподалік Білої альтанки) поселилося двоє німців-окупантів, – розповідав Василь Федорович. – У дворі диван стояв. На ньому відпочивав один із фашистів. Я проходив мимо і кажу: «Іван буф-буф, капут». Справді, прилітають наші літаки і бомблять. На другий день він уже сам мене запитує: «Васю, нас бомбитимуть»?» Та ні, відповідаю, лягай, спи, нічого не буде. На третій день знову цікавиться. А я у запалі візьми і пообіцяй йому «капут». Сам пішов у локомотивне депо до річки Коломак збирати вугілля, приходжу додому, аж біля воріт зустрічає мати, каже: «Васю, тікай, тебе шукають». Виявляється, одна з бомб упала неподалік нинішнього технічного університету, де знаходився штаб 6-ї німецької армії. Так-от, одна із сусідок, котра трішки розуміла німецьку, почула розмову німців, що той хлопчина, тобто я, певно, буває там, де дають наводку для авіації, треба арештувати його, і він сам усе розповість. Чотири дні я переховувався на глинищі, у старому підземному ході».
1943 рік приніс довгоочікуване звільнення. Поступово налагоджувалося життя, діти пішли до школи. Після уроків Василько брав лом і лопату та допомагав відновлювати полтавський Поділ. Звичайно, вистачало часу й для ігор та пустощів. Деякі з них ставали фатальними. Адже боєприпасів скрізь ще було вдосталь, а дітей, зрозуміло, якоюсь неймовірною силою тягнуло до цих смертоносних «іграшок» війни, які нерідко вбивали й калічили.
Щоб узяли навчатися на актора, згадував Василь Федорович, треба було мати неабияку фотогенічність, йому й запропонували відразу на режисерський факультет. Але він тоді подумав: що таке режисер? У титрах всього один рядок. Хто його де бачить? На екрані ж тільки актори. І вирішив іти на факультет журналістики. Так опинився в Харківському університеті. А через рік перейшов до Харківського юридичного інституту. «І, знаєте, дуже вдячний долі, що так сталося. Юридична освіта допомогла мені зрозуміти людську сутність, а згодом, коли почав працювати журналістом, уберегла від багатьох помилок та неприємностей. Взагалі ж я абсолютно переконаний, що журналістська і театральна освіта не потрібні. І актор, і журналіст повинен мати цей талант від мами, від долі», – згадував наш земляк.
Після закінчення юридичного інституту Василь Котляр почав працювати у прокуратурі Черкаської області, а згодом повернувся на рідну Полтавщину. Робота слідчого була не лише цікавою, але й давала поштовх для творчої діяльності: цей досвід подарував Василеві чимало сюжетів для майбутніх п’єс, новел, віршів. Він, напевне, розкрив би ще багато важких і заплутаних справ. Але щось увесь час йому муляло і спокою не давало. Василь Котляр зрозумів, що не хоче констатувати те страшне, що вже сталося. Він хоче робити щось для того, аби отого страшного було серед людей якомога менше!
Зрештою, саме творче начало перемогло: 1961 року Василь Федорович перейшов на журналістську роботу. Працював завідувачем відділу обласної газети «Зоря Полтавщини», був кореспондентом ТАРС-РАТАУ, заступником редактора молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини». 1969 року його призначили головою Полтавського обласного комітету по телебаченню і радіомовленню (нині АТ НСТУ «Суспільне Полтава»), який очолював до 1993-го –24 роки! Про таку тривалу кар’єру годі й сподіватися нині керівникові будь-якої обласної організації, установи чи засобу масової інформації. А в ті часи на досвіді нашого комітету вчилися й колеги з різних куточків України.
Полтавське обласне радіо стало одним із найкращих в Україні. Василь Котляр не міг змиритися з тим, що очолювана ним організація називається облтелерадіокомітет, а телебачення як такого фактично не було. Завдяки його небайдужості, наполегливості започатковано полтавську сторінку вітчизняного телебачення.
«Котляр – це особистість, людина талановита, – розповідав колишній перший заступник директора «Суспільне Полтава» Юрій Кустол. – І цей талант поєднаний із надзвичайним патріотизмом, доброзичливістю. Якщо говорити про патріотизм, то, передусім, він і зовні проявлявся як у справжнього українця. Навіть у ті радянські часи ходив на роботу у вишиванці. Зокрема й на наради в обком партії! І нікого це не дивувало, всі до цього звикли. Як керівник, Василь Федорович був вимогливим, принциповим, користувався великим авторитетом серед журналістів».
Журналістська діяльність Василя Котляра відзначена орденом «Знак Пошани», медаллю «За зразкову працю». Також йому присвоєно звання заслуженого журналіста України.
«Я такий, який є. Вдячний долі за всі обдарування. Все, що роблю, намагаюся робити чесно. Всякого бувало: важко бувало – трудно. Давили. Гнали…», – згадував Василь Федорович. Давити і гнати його намагались і високі можновладці, і нижчі. Коли на шпальтах газети «Зоря Полтавщини» в 60-ті роки наш земляк розкритикував обласних партійних босів, на кілька років був позбавлений можливості друкуватися в газетах і журналах. Змінювалися часи і ті, хто його давив і гнав, уже розхвалювали на всі заставки. Та Бог їм суддя…
Василь Котляр завжди брав активну участь і в громадському житті. Обирався головою правління обласної організації Спілки журналістів СРСР, депутатом Полтавської міської Ради депутатів трудящих. Навіть після виходу на пенсію, він тривалий час очолював Полтавське представництво Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення».
Василь Котляр – автор багатьох художніх творів, лауреат обласних премій за літературну діяльність, але особливу популярність здобув як драматург. П’єси почав писати ще в школі. «Перше, що я написав (це десь у 5-му чи 6-му класі), перелицював іще раз «Енеїду». Завуч був Еолом, директор був Зевсом… Викликали матір мою до директора. Далі – виховний момент удома… А в 1959 році моя перша п’єса пішла на професійній сцені. То була драма «Шуми, діброво», – згадував Василь Федорович.
Серед його п’єс – драми, комедії, водевілі: «Любов – не пожежа» (1963, у співавторстві), «Полтавці не здаються» (1967, у співавторстві), «Чиста криниця» (1973), «У гостях»(1974), «Шукайте жінку»(1981), «Облога» (1986), «Хлібом єдиним» (1986), «Любка» (1990), «Кривава пляма» (1996). П’єси нашого земляка ставилися не лише на сцені Полтавського музично-драматичного театру імені М.Гоголя, але й у театрах Запоріжжя, Києва, Миколаєва. У 1969 році саме Василь Котляр інсценізував «Енеїду» – безсмертний твір Івана Котляревського. Відтоді вона постійно в репертуарі полтавського театру.
Після п’єси Василь Федорович вирішив написати сценарій художнього фільму «Енеїда». Відправив його до кінокомітету. Прийшла відповідь: прочитали, схвалили. «Прекрасно! Я чекаю. Немає і немає… Коли кажуть: «Буде ставити «Енеїду» Денисенко за власним сценарієм». Потім – ні, не ставитиме. Запросили Олійника і Білаша зробити сценарій. А вони кажуть: «Навіщо ми будемо робити, коли у Котляра є чудовий сценарій». І так усе і захрясло. Писав я у різні причетні інституції, що Україна не може бути без «Енеїди». Більше того, під цей фільм треба покласти величезні кошти, більше того, це фільм, який куплять на корню. Весь світ його купить. Бо це колорит український – супер! А крім того, це тема колосальна: народ шукає собі місце під сонцем. Тільки все це весело, все це бурлескно… У відповідь – мовчання», – розповідав наш земляк.
Василь Котляр прославився і як поет-пісняр. На його вірші створено немало пісень, музику до яких писали Олександр Білаш, Олексій Чухрай, Віталій Філіпенко, Володимир Шаповаленко. Їх і нині можна часто почути зі сцени у виконанні як професійних, так і самодіяльних співаків – і «Журавлину тугу», і «Поле», і «Молодичку»…
Василь Федорович був дуже вимогливим до себе: «Та ні, – поетом себе не вважаю. Віршую потроху. Воно інколи роздуми, спогади якось самі по собі римуються. Я записую. Для пісень – так. Для пісень я писав вірші цілеспрямовано».
Все минає. І це мине.
І не буде колись мене.
Але й після моєї смерті
Світ летітиме в круговерті:
Де нові життя і сонця,
Хтось ітиме в фаті до вінця;
Хтось з криниці нап’ється води;
Хтось уникне нужди і біди.
Хтось зрадіє. А хтось затужить;
Хтось кохатиме палко дуже,
А хтось в пазуху кине зраду.
Хтось шукатиме райського саду;
Хтось посадить чи вишню чи грушу,
Хтось віддасть у заставу душу.
Хтось народить дитину щасливую,
А хтось стане бабусею сивою…(В.Котляр)
Доктор філологічних наук Микола Степаненко якось згадував і такий випадок із життя Василя Котляра. В архівах Олеся Гончара він знайшов емоційного листа, написаного Олесю Терентійовичу нашим земляком: «Шановний Олесю Терентійовичу! Вибачте, що турбую Вас цим листом. Він викликаний тим, що цими днями випадково я дізнався про себе страшну новину: у Вас були всі підстави вважати мене непорядною людиною.
Кільканадцять років тому на Ваше ім’я з Полтави прийшла телеграма за моїм підписом, у якій засуджувався письменник Іван Дзюба. Це був підступний, підлий, але влучний удар когось із моїх ворогів. Я його знайду.
Не входячи зараз в оцінку тих подій, я хочу Вам, шановний Олесю Терентійовичу, як високоавторитетній людині і землякові сказати: я не давав такої телеграми. Я ніколи не знав І. Дзюби, не читав його творів і я не міг би так непорядно поступити.
На жаль, минуло багато років, а я нічого не знав. Я хочу лише одного: повідомити Вам, що то була фальсифікація, а вірити Вам мені чи ні, то вже воля долі. Я знайду того «патріота», хоч і стільки часу минуло. З глибокою повагою Василь Котляр».
Час згладжує все, однак будь-кому за скоєне обов’язково колись доведеться відповідати. Прикро, що практика нацьковування людей одне на одного роз’їдає і наше сьогодення. Сам же Василь Федорович, згадуючи своє бурхливе, багате на події життя, говорив так: «Прожив життя так, як прожив. Головне – робити все по совісті. І не обманювати ні себе, ні людей».
Для когось Василь Котляр був колегою, начальником, учителем, а для своїх внуків Романа і Степана дідусем. Внуки були шибениками. А що ж то за хлопці, якщо вони не шибеники, гайдамаки, неслухи! Втім, дід умів їх швидко й ефективно заспокоїти. Не цукерками, іграшками чи умовляннями. «Хлопці, не буду з вами дружити». То був для них найпереконливіший аргумент. Втратити такого друга внуки боялися найбільше.
«Я навчався в Полтавській середній школі №3. Паркан цієї школи був і парканом телерадіокомітету, де працював дідусь. Практично кожного ранку ми з ним ішли на роботу й у школу. Коли не запізнювались, заходили до Корпусного парку, годували синиць та білок. Після уроків я перелазив через паркан і йшов до діда: дивився, як він працює, бігав по території, як тепер розумію, відволікаючи людей від серйозних справ», – згадував Степан Бабич, внук Василя Котляра. Врешті Василь Федорович, як він казав, «шабашив», і вони йшли додому. Вечоріло, внук розказував дідусеві свої найбільші таємниці, а він, як рівний з рівним, ділився своїми. І вони один одному радили, як жити далі…
«Коли я навчався у Полтавському аграрному коледжі управління і права, Василя Котляра запросили викладати курс «Конституційне право». То були чудові лекції! Він розповідав студентам дуже багато цікавого, вів лекцію не «за протоколом», а з власного життєвого досвіду, з висоти прожитих років», – розповідав Степан. Студенти – максималісти. Кожен хоче загнати викладача у куток. Василь Федорович тонко відчував юнацьку безкомпромісність, умів знайти з молодими людьми спільну мову, не образити їх, а делікатно пояснити, що категоричність у житті, як і в юриспруденції, може призвести до великих проблем. Після лекцій нашого земляка не один студент говорив: «Оце викладач!»
«Але найяскравіші спогади – риболовля. Це було для нас із братом найбільшим святом. Ми – малі, ледь за п’ять-шість років перевалило, відчували себе дуже дорослими, прагнули бути дідові справжніми помічниками. Три, а то й чотири дні біля річки, без батьків, з дідом! Нехай насміхається й дорікає, гримає; нехай заїдають комарі, зате аж два окунці спіймали, самі хмизу назбирали, казанок видраїли. А яка смачнюча юшка з тими окунями й комарами… До нас часто приїздили гості, зокрема Юрій Дмитрович Кустол, якого любив і поважав дід», – хвалився в інтерв’ю одній із полтавських газет Степан.
Василь Котляр дуже любив відпочинок на природі: «Їду на риболовлю і дуже люблю спостерігати… На мій пеньок раптом сяде жаба чи заповзе вуж. Мені приємно. Воно дивиться на мене, я – на нього. Чи видра яка пропливе. Я вже не кажу про птахів! Відчуваєш у такі хвилини, що ти разом із усім світом живеш. Ніхто там не лукавить. Ніхто. Боїться – тікає, хоче злякати – гавкає. Воно все робить щиро. Прекрасно!»
Роки летіли – внуки виросли, а Василь Федорович ще більше посивів. Тоді настала їхня черга запрошувати дідуся на риболовлю. Збиралася ціла ватага друзів, компанія значно зростала, якщо хлопці дізнавалися, що у товаристві буде «сам Котляр». Його бувальщини й небилиці, спогади, анекдоти смішили, додавали настрою, змушували замислюватися…Оті їхні посиденьки на березі річки теж були уроками життя.
2 січня 2011 року Василь Федорович пішов із життя, але його творча спадщина, його поради завжди будуть з нами. Василь Котляр писав: «Задумайтесь. І будьте людьми. Просто людьми. Це перш за все, – не лукавити, по-друге, – дотримуватись вироблених віками канонів: діти, батьки, рамки ввічливості. Не намагатися лише брати. А й віддавати людям, не очікуючи подяки. І смерті боятися не треба. Поганої смерті треба боятися. Це коли ти помер, а люди скажуть: «Слава Богу, здихалися». Живіть красиво…»