Майже 50 років тому на Полтавщині, поблизу річки Псел, гарцювали красиві чоловіки на конях: Іван Миколайчук, Федір Стригун, Михайло Голубович, Анатолій Барчук, Володимир Шакало, Василь Симчич. На прицілі кінокамери їх тримали режисер Борис Івченко та оператор Віталій Зимовець. Усі багато жартували, щось вигадували. Так створювався легендарний фільм «Пропала грамота», український радянський художній фільм 1972 року,  екранізація за мотивами ранніх творів Миколи Гоголя. Фільм не отримав жодної професійної нагороди, але виховав кілька поколінь українців i здобув неофіційне звання найулюбленішого фільму.

      Зйомки почалися наприкінці травня 1972 року й закінчилися у вересні. Окреслює хронологію подій Віталій Зимовець: «Працювали в селах Красногорівка та Білоцерківка на трасі Київ – Полтава. І от після перегляду першого відзнятого матеріалу був повний шок! Тоді Параджанов сказав: «Ну нарешті я побачив Україну, а не Карпати! Така краса...»

       У «Пропалій грамоті» розрахунок був на народну картину, плоскісне зображення, там мало глибинних мізансцен, – пояснює Віталій Зимовець. – Над костюмами працювала Алла Шестеренко. Нам пощастило, що пару костюмів тих часів ми отримали напрокат від Полтавського музею. Художником-постановником був Михайло Раковський, який, зокрема, «зробив» зачароване, але у тієї природи не український характер. І ось, шукаючи в черговий раз локацію, ми зупинилися за кількасот метрів від Псла і побачили озеро з двома сухими вербами. Тоді з нами був другий режисер Боря Савченко і художник Михайло Раковський. Я зупинився: «А можна тут ходити? І чи дерев зо п’ять ще можна сюди посадити?» – «Можна, – відказує Раковський. – Ми відкачуємо воду, садимо дерева, ставимо поміст, а потім знову закачуємо воду».

      А сцену в пеклі знімали під час неймовірної спеки, і проблемою було, що плив грим, та в результаті епізод вийшов барвистий і красивий.

      Фільм знімався за двома творами – «Пропала грамота» М. Гоголя і «Закоханий чорт» Олекси Стороженка. Цього не згадали в титрах тому, напевно, що О. Стороженко вважався в радянські часи надто патріотичним письменником-українцем. У 1991 році вийшла збірка фантастичних творів українських письменників 19 століття «Вогняна змій», в якому є обидві вищезгадані повісті і кілька приголомшливо романтичних, моторошних повістей.

      Знімався фільм українською мовою, пізніше був зроблений дубляж російською. Але дивитися рекомендовано саме мовою оригіналу, інакше втрачається сенс багатьох жартів, гри слів і інші родзинки твору.

      У фільмі показаний побут українського села в період правління Катерини II. А саме – про пригоди козака Василя і його побратима Івана, які вирушили в Петербург із завданням від гетьмана передати грамоту самій цариці Катерині II. Їх дорога насичена цікавими і забавними пригодами.

У сюжетної лінії з'являється чорт, якого найняв сільській староста для того, щоб убити козака Василя за те, що він убив його брата Петра, який прийняв «бусурманську віру». Цей рис їде з ними в Петербург, щоб по шляху знайти можливість виконати замовлення, але по дорозі він настільки полюбив цих козаків, що не зміг їм зробити зла. Він навіть починає допомагати їм у подоланні перешкод на їхньому шляху в Петербург.

 

    Фільм насичений всілякими фразами, які розлетілися в народі і тепер використовуються в повсякденному житті:

 

• «Як рубає – то до пупа, а як бреше – то ще нижче»

• Горілки пити не будемо. Пампушок з часником.

– А мо вип'ємо трішечки?

– Нема сили відмовитись. Трішечки. Але відро. Ну два... відра.

– І бочечку пива»

• «Ну i брехун, дiд мiй брехун, а ти i його перебрехав»

• «Танцювала риба з раком, риба з раком

   А петрушка з пастернаком, з пастернаком

   А цибуля з часником, а дiвчина з козаком»

 

     У багатьох епізодичних ролях фільму «Пропала грамота» виступили місцеві жителі.

  – Пішла молва по селу – фільм будуть знімати, – згадувала директор Красногорівської школи Ольга Кропивка. – Режисери сказали, що можна приходити на зйомки. Півсела ринулося в кіно. Нас вдягали в простий одяг, в українські сорочки та спідниці з мішковини. Я грала відьмочку в сцені пекла, біля котла крутилася. Масовці давали по 3 рублі в день, в кого головніша роль – по 8.50. Після зйомок годинника собі купила.

  – В моєї тітки на квартирі жив помічник режисера. Якось до неї прийшла, а він каже: «Хай дєвочка приходить на зйомки. Ми їй ще й заплатимо». Я зраділа, хто ж тоді не мріяв бути акторкою, – додала вчителька початкових класів Алла Стеценко, 55 років. – В одній сцені треба було, щоб дівчина пливла в човні. Знімали два дні. В перший я прийшла, а наступного пішов дощ, не схотіла йти до річки. То посадили іншу дівчину, а знімали збоку, ніби то я. Потім попросили зіграти дівчину Василя. В мене коса була – ого яка. Василь визирав у вікно з хати, бачив мене і казав: «Ой, чого б я туди дивився». А мені треба було йти повз з відром та йому посміхатися. Тільки ж відро в мене випало з рук. Оператори кричать – підніми. Я перелякалася і не взяла. Тоді замість мене поставили справжню акторку. Односельці бачили, як режисери переглядали кадри зі мною. Сміялися, що я дуже строїла глазки та вибивала поклони перед Миколайчуком.

    Сценарій часто переписували на ходу.

  – У першій сцені мав бути бій з турками, козаками, поляками, – згадував 73-річний Федір Стригун – художній керівник Львівського театру ім. Марії Заньковецької. – Для цього потрібний був кінний полк. На Мосфільмі такий був. Але щоб його привезти на Полтавщину, треба було віддати майже весь бюджет стрічки. Іван Миколайчук сказав: «Як у Голлівуді ми не знімемо, бо в нас на це грошей нема». Тому придумали такий хід: бій наче йшов поза кадром, а в кадрі були вже трупи посеред поля, як ті снопи, коні пасуться без наїзників. Наробили багато опудал, запросили людей у масовку, по полю розкидали ці трупи горами. Вийшов дуже гарний епізод.

80-річний Володимир Михайлик із Красногорівки зіграв запорожця. Розповідав, що сам козак за походженням:

  – Прізвище моє – Михайлик, так на Січі називали кухоль, яким набирали горілку. В моєї родини сильна генетика: дід прожив 99 років, тітка – 96. 1972-го я працював в енергонадзорі. Прийшов на роботу якийсь чоловік, каже, треба крепких хлопців в кіно зніматься. Та яке кіно? В нас дружини вдома, будівництво, роботи купа. Все-таки погодилися. Відібрали нас трьох – мене, Леоніда Рябченка та Миколу Філоненка. Мене вдягли з іголочки – песцеву шапку, суконні сап'янці. На хлопців щось простіше знайшли. Ми грали сцену, коли козак Василь повертався додому з Петебурга.

Чоловікам заплатили по 12 крб 60 коп. Середня зарплата в СРСР тоді становила трохи більше 120 рублів.