видатний український бандурист, що прославився відомим «Запорозьким маршем», Євген Олександрович Адамцевич народився в селі Солониця(нині Лубенський район). У два роки хлопчик осліп через невиліковну хворобу. Батьки змушені були віддати його до Київської   школи для сліпих, а потім він жив у бабусі в Ромнах на Сумщині.     

Грати на бандурі сліпий Євген навчився у талановитого місцевого бандуриста Мусія Олексієнка, від якого разом зі стилем гри перейняв багатий репертуар.З 1927 року Євген Адамцевич виступавсамостійнота у складі Миргородської капели бандуристів імені М. Кравченка.

Євгену Олександровичу довелося пережити й страшні1930-ті роки – часи винищення  кобзарства та бандурництва. Тогочасна влада трактувала кобзарів, бандуристів, лірників як жебраків і всіляко боролися з ними. Його першим цензоромбула дружина, вона визначала, в яких обставинах і що можна співати, аби не вскочити в халепу.        

З часом, коли було створено Об’єднання співців-кобзарів, матеріальне становище родини Адамцевича трохи поліпшилося. У 1969 році разом з групою народних співаків бандурист успішно виступав у Київській, Івано-Франківській, Тернопільській областях. Варто зазначити, що бандура Євгена Адамцевича була виготовлена на чернігівській фабриці, але власноруч ним перероблена, завдякичому його гра справляла враження звучання двох, а то і трьох бандур. Музичний інструмент мав 13 басів і 25 приструнків.У репертуарі бандуриста переважали українські народні пісні, зокрема історичні, родинно-побутові та гумористичні.

 Із настанням у 1972 році нової хвилі репресій та утисків української культури, поволі згортало свою діяльність і кобзарське об’єднання.

Євгену Олександровичу належить почесне місце в історії українського кобзарства. Він вважається автором відомого «Запорозького маршу». Адамцевич скомпонував твір  з використанням мелодії української народної пісні «Ой на горі та й женці жнуть».  Крім того, саме ЄвгенАдамцевич уперше  виконав «Запорізький марш» публічно у 1969 році на концерті в Київському оперному театрі імені Тараса Шевченка. Ось як згадував цей  виступ оперний співак і композитор  Сергій Козак: «Апофеозом концерту був виступ сліпого кобзаря Євгена Олександровича Адамцевича.  Дівчата вивели його на сцену, всадовили на стілець і швидко повідходили  врізнобіч. Високий і дужий кобзар стиха торкнувся  пальцями до дзвінкоголосих струн харківської бандури і неголосно сказав: «Запорозький марш». Зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, що линула з-під пальців сліпого майстра.  У неймовірному потягові сердець за мелодією люди підводилися з місць. Вибухнула ще нечувана під цим  склепінням громовиця оплесків. Мені  важко переповісти, що  було після першого виконання «Запорозького маршу». Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі. Так була порушена домовленість не виконувати твори більше двох разів. І ніхто з кобзарів-побратимів не дорікав Адамцевичу, що він тричі повторив свій номер. І хоч його музика була безсловесна, але вслухавшись у мелодію «Запорозького маршу», вже ніхто з виконавців не наполягав на тому, щоб співати понад  програму. Стало зрозуміло: відбулося щось незвичайне. Над зачарованим залом  зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе».

Марш звучав на мітингах під час боротьби за незалежність наприкінці 1980-х років. Під його звуки збираються депутати у Верховній Раді. Цей твір є також одним з основних маршів Збройних сил України під назвою «Козацький марш».