Є люди, зустріч з якими змінює все життя. Вони, як правило, не виділяються особливо яскравою зовнішністю, не намагаються привернути до себе зайвої уваги, а навпаки, дуже скромні та чемні. Проте вміють зачарувати силою слова, вражають своєю фанатичною відданістю справі своєї душі. Такою людиною був бандурист-віртуоз, педагог, громадський діяч, засновник першого жіночого тріо бандуристок Володимир Кабачок, який народився  27 липня 1892 року у селі Петрівці (нині Миргородського району) на Полтавщині.

 

      Його мати Єфросинія Кабачкова наймитувала там у священника. Хто батько сина, не зізналася. Одразу ж після народження відвезла малого в сусіднє село Слобідка до сестри. Рідна тітка виховувала Володю до 5 років. Хлопчику дали по батькові за хрещеним – козаком Андрієм Поповим. У 5 років мати забрала сина до Полтави. Там служила кухаркою. Із семи років Володя співав у Полтавському архієрейському хорі. Тут діти перебували на повному державному утриманні (житло, одяг, харчування). З музичних предметів вивчали вокал, диригування, сольфеджіо, теорію музики. У Володі був від природи добре поставлений голос.

      Великий репертуар, знайомство з різними стилями, новими напрямками, працелюбність сприяли всебічному розвиткові хлопчика, закладали ґрунтовні основи знань, що згодом стало в пригоді у його творчій роботі (в 1917 році – соліст цього ж хору). Загальну освіту Володимир одержує в Полтавському другому міському початковому училищі, яке з успіхом закінчує 1906 року.

У 1907-1913 роках В.Кабачок навчається у Полтавському музичному училищі, де вчиться по класу тромбона (викладач К.Багликов), а пізніше – на ударних інструментах. Від плати за навчання був звільнений як сирота. Одночасно співав у хорі та грав у симфонічному оркестрі училища під керівництвом його директора Д.Ахшарумова.

      У 1913 році Володимир Кабачок вступає до Московської консерваторії по класу контрабаса (професор О.Мартинов) та вокалу (професор І.Горді, – Гордієвський). Він відвідує публічні лекції, вистави столичних театрів, бере участь у численних концертах вузівського хору та оркестру. Професійно грає на тромбоні, контрабасі та ударних інструментах. Довчитися завадила Перша світова: 1916 р. Кабачка ненадовго забирають до війська, тоді за станом здоров'я демобілізують. Володимир Андрійович повертається до Полтави. Винаймає квартиру у вдови головного інженера Полтавської електростанції Віри Попової-Сологуб. Невдовзі одружується з нею, за два роки в них народжується син Микола. Також подружжя виховує доньку дружини від першого шлюбу Ніну. Через складні матеріальні умови Володимир не зміг поновитися на навчання в консерваторії.

​

      Починається плідна творча робота В.Кабачка. Володимир Андрійович стає регентом полтавського собору. Він викладає співи в початковій та середній школах міста (в Першій трудовій імені Котляревського та в школі № 8). Вихованці дуже любили свого вчителя, на уроках усім було цікаво. Звертався він до учнів не інакше, як: «Ану, дітки, давайте пісню розучимо» або «Ану, дитиночко, заспівай пісню...». Під час виступів на олімпіадах, святах – на сцені невеликого шкільного залу – завжди стояв збоку. Колишній учень В.Кабачка Михайло Фісун згадує: «...Володимир Андрійович був стрункий, вище середнього зросту, чорнобривий і чорновусий, ніс – із горбинкою. Темно-сірі, із зеленкуватим відтінком очі всміхалися доброзичливо і підбадьорливо...  Шкільний хор підготував велику програму пісень на слова Т.Шевченка: «Заповіт», «Думи мої, думи», «Зоре моя вечірняя», «По діброві вітер віє», «Перебендя», «Реве та стогне Дніпр широкий» та ін. З успіхом виступили на святковому концерті в Полтаві, присвяченому 70-річчю від дня смерті Великого Кобзаря».

Із 1923 р. Володимир Андрійович на хвилі українізації починає цікавитися бандурою. Опановуючи харківський метод гри на інструменті, він радиться з відомим митцем Гнатом Хоткевичем, який на той час найкраще володіє бандурою. Про це дізнаємося з листів В.Кабачка до Г. Хоткевича, які переслала з Гренобля (Франція) донька Хоткевича синові В.Кабачка Миколі.

Володимир Кабачок є основоположником та мистецьким керівником Полтавської капели бандуристів. А почалося все з 1925 р., коли Володимир Андрійович організовує аматорську капелу бандуристів, що спочатку збирається в нього вдома, потім – у залі трудової школи. За чотири роки капела успішно виступає в тогочасній столиці республіки Харкові, отримує назву Зразкова капела бандуристів Української РСР.

​

      Для Полтавської капели Г.Хоткевич на прохання В.Кабачка написав твори «Про Байду», «Буря на Чорному морі» та ін. За досить короткий час під керуванням Володимира Андрійовича вона стала високопрофесійним колективом. Провідне місце в репертуарі посідає доробок українських композиторів та народні пісні. Це, зокрема, «Вічний революціонер» М.Лисенка, «Дванадцять косарів» К.Богуславського, «Уперед, хто не хоче конати» Л.Ревуцького, «Грими, грими, могутня пісня» В.Верховинця, «Думи мої, думи», «Ой, джигуне, джигуне», «І хліб пекти, і по телята йти» тощо.

Капела побувала в багатьох селах Полтавщини, у різних містах колишнього Союзу. Перед концертами слово брав відомий професор Володимир Щепотьєв, який розповідав про бандуру та уславлених виконавців.

      У 30-і роки В.Кабачок був помітною постаттю серед української мистецької інтелігенції. Можливо, тому за наклепницьким доносом його арештовують (1934). Найбільше слідчі дорікають Володимиру «шевченківськими» вусами, інших обвинувачень не висувають. Проте через кілька місяців В.Кабачка звільнили, але в капелу він не повернувся. Почав працювати литавристом у міському оркестрі, що виступав у полтавському парку імені Луначарського. «В.Кабачок був старшим за віком і дуже добре ставився до нас, молодших, – згадує один із оркестрантів. – Ми завжди зверталися до нього за консультацією, коли траплялося якесь складне місце в музичному тексті твору. Володимир Андрійович дуже добре читав партитуру і обов'язково розтлумачить, підкаже, докладно пояснить все, що нас цікавило....» Згодом Володимир Кабачок проходить по справі колишнього учасника Полтавської капели І.Борця.

      У ті часи люди вже шепотілися, що йде полювання на талановитих українців, тому найкраще ховатися в Росії. Тому Володимир Андрійович був змушений залишити Полтаву і переїхати до Ленінграда (там жили родичі дружини). Володимир Кабачок працює артистом оркестру Великого драматичного театру імені М.Горького. За рік забирає до себе сина Миколу.

Як усі музиканти, він мав підробіток: грав у паркових оркестрах. Палка любов до українського мистецтва і тут не дає спокою. У вільний час Володимир Кабачок організовує хорову капелу та капелу бандуристів (для її організації поїхав у Полтаву та привіз 12 бандур) у системі «Експорт лісу».

​

      У серпні 1937-го Володимира арештовують вдруге. У грудні він вирушає етапом до Колими. У пересильному таборі В.Кабачку оголошують присуд «трійки» УНКВС – 10 років за «націоналістичну діяльність». Працює на золотомийному промислі. У жахливих умовах сибірських таборів розрадою для митця була музика, яка врешті й урятувала його. Він самотужки зробив бандуру і часто грав улюблені твори товаришам, котрі намагалися оберігати його від надто важкої, виснажливої праці.

 Один із чекістів, який проводив «списання» смертельно хворих, виявився колишнім учнем Кабачка: у грудні 1942-го його звільнили. В.Кабачок знав, що син – студент Ленінградської консерваторії, яку евакуювали до Ташкента, тому й подався з Колими у Середню Азію. З великими труднощами він дістався на «материк» і прибув до Ташкента, щоб зустрітися з сином. Але той уже був на фронті. Довгоочікувана зустріч з сином відбулася лише в 1945 році в Києві.

      Артисти евакуйованого з Києва Українського драматичного театру імені І.Франка влаштували в себе Володимира Андрійовича і допомогли дістати костюм, в якому він виступав як соліст-бандурист у концертах Ташкентської філармонії. Допоміг Кабачкові влаштуватися на роботу Л.Ревуцький. Пізніше Володимир Андрійович почав працювати керівником хорового ансамблю дружин офіцерів.

У 1944-му Володимир Кабачок повертається до Києва, поселяється в напівтемній, сирій кімнатці комуналки на вул. Володимирській, 51. Володимир Андрійович розпочинає викладати у музичному училищі, а з 1951 р. – в консерваторії.

​

      Одночасно працював митець і в Державному українському народному хорі імені Г.Верьовки. Він виступав як соліст-бандурист та керував оркестром народних інструментів. Колишня солістка хору Людмила Бобровникова згадує: «Як тільки Володимир Андрійович з'являвся на сцені, глядачі зустрічали його зливою оплесків. А він ще й не починав. Отакий був наш кобзар! А коли обережно брав бандуру, розправляв свою білосніжну бороду і вуса та починав співати, спочатку сумні, а потім і веселі пісні, – зал не відпускав його зі сцени. Всім хотілося слухати його без кінця. Голос співака був надзвичайно приємний – ліричний баритон, який тонко передавав у пісні радість і горе, щастя і сум...». «...В дуеті з Людмилою вони так співають «Сирітку», що у людей блищать на очах сльози», – писав Сергій Козак у монографії «Г.Верьовка» (1981). Що ж відомо про подальшу долю родини Володимира Андрійовича? Син Микола повернувся з війни, закінчив Ленінградську консерваторію, працював головним режисером у театрах Львова, Києва, Новосибірська, Донецька, викладав у Київському інституті театрального мистецтва. Про дружину і маму, на жаль, жодних відомостей не збереглося.

      Тоді ж Володимир Андрійович замислюється про створення жіночого ансамблю. Це була новаторська ідея, адже досі бандура вважалася чоловічим інструментом. З 1949 року Володимир Кабачок збирав у себе вдома трьох 15-літніх студенток-сиріт із бандурами. Це були Ніна Павленко, Валентина Третякова і Тамара Поліщук. Так він створив перше тріо бандуристок, у якому дівчата співали на три голоси й акомпанували собі на бандурі. Учитель і підгодовував дівчат, і купував їм одяг для виступів.

​

       Викладачі та студенти Київського музичного училища ім. Глієра, 1952 р. В.Кабачок – крайній ліворуч у 2-му ряду. З бандурами в 1-му ряду сидять зліва направо: В.Третякова, Н.Павленко і Т.Поліщук

​

      Одна з учениць розповіла про тернистий шлях першого тріо бандуристок до успіху.

… Повоєнний Київ, вул. Володимирська, 51. У шибку вузької, напівтемної та сирої кімнати в комуналці на другому поверсі стукнув камінець. Звідти виходить літній викладач гри на бандурі Володимир Кабачок. Голомозий, з довгою білою бородою та ясно-блакитними очима. Проштовхується до вхідних дверей через кухню – повз сусідські столи, шафи, примуси й «керосинки». Впускає трьох 15-річних дівчат із бандурами. Така у них домовленість – не дзвонити в двері, а камінчиком у вікно.

 

      Ніна Павленко, Валентина Третякова і Тамара Поліщук прийшли до вчителя додому репетирувати. Володимир Кабачок у той час викладав бандуру в київському Музичному училищі ім. Глієра. Облисів та втратив зуби у колимському засланні, натомість до «шевченкових» вус відростив ще й пишну бороду.

      – Хіба ж то бандурист без бороди?! – жартував. – Он мої дівчата люблять цю бороду. Їм приємно хоча б злегка доторкнутися до неї. Сам безбатченко, своїм ученицям він замінив батька. Чи то збіг, чи Кабачок інтуїтивно відібрав «споріднені душі», але всіх учасниць першого зібраного ним 1949-го тріо бандуристок виховували лише матері.

 

      Спочатку він не дуже вірив у жінок-бандуристок. Мовляв, варто їм вийти заміж – одразу «бандури на горище позакидають». Та з хлопцями виникли інші складнощі – вони добре грали, але в них «ламалися» голоси. Тож передбачити, хто з них після мутації добре співатиме, годі. Довелося Володимиру Андрійовичу взятися всерйоз за дівчат. І вже під час першого виступу нового тріо – на концерті перед шефами-будівельниками бандуристок викликали на біс. Про них швидко поширився розголос. Бо ж доти таких ансамблів ніхто не чув. Щоб дівчата співали на три голоси й акомпанували собі на бандурі, це була ідея Володимира Кабачка. Під час виступів у Києві так хвилювався за вихованок – називав їх «мої милі діти», – аж піт виступав на чолі. Та на гастролі їхати з ними заважала робота в училищі.

   – Будьте чемними з усіма, – по-батьківськи напучував у дорогу. – Вчіться мирно жити між собою та з людьми, поводьтеся достойно і бережіть дівочу честь, – розціловував на прощання. «Ми часто одягалися та взувалися тоді у куплені ним і подаровані речі, а також виступали в них на сцені», – пише в мемуарах Валентина Третьякова. Іноді, правда, не вгадував із розміром. «Тепер я знаю, який ви номер босоніжок мені купили, – писала Тамара Поліщук Володимирові Андрійовичу з гастролей Сибіром у липні 1953-го. – Я зараз трохи в них «шлапаю», але нічого – бігати дуже добре, не тиснуть».

Справжній тріумф до Кабачкового тріо бандуристок прийшов 1955 р., коли їх у складі української делегації запросили до Москви. На московському вокзалі виник курйоз:

– Не мешайте, – відтісняв розпорядник від групи артистів погано вдягнених із незрозумілими великими обладунками дівчат. – Уйдите, видите – встречаем гостей. Ті мало не розплакалися. Але далі був тільки успіх. «Сьогодні ми виступали в Московському університеті, це було щось неймовірне, нас ніяк не відпускали зі сцени, уже й стільці забрали, а нам овації влаштували», – ділилася з учителем у листі Ніна Павленко. Він відписував – радів. Свої відповіді незмінно підписував: «Ваш батько».

​

     Потім почалися подорожі цього славнозвісного тріо Європою. Успіх тріо був вражаючим: на Варшавському фестивалі молоді 1955 року дівчата отримали Золоту медаль.

Повертаючись до Києва, дівчата завжди провідували Володимира Андрійовича в його невеличкій кімнаті. Вона вже була не така похмура. Одного разу, коли він виїхав улітку за місто на відпочинок, дівчата зробили в його комірчині ремонт. Учитися гри на бандурі там збиралися вже нові учні Кабачка. Як і раніше, він підгодовував своїх вічно голодних студентів. «Часто забирав нас до себе пригостити молодою картоплею, першою суницею», — згадувала одна з учениць. Табори та невлаштованість життя підірвали здоров’я Володимира Кабачка – у нього почали відмовляти нирки. І хоч здоров’я видатного педагога дедалі погіршувалося, він не полишав занять із учнями. Упродовж кількох років В.Кабачок працював над «Школою гри на бандурі» – підручником для музичних училищ та консерваторій. Допомагав йому на завершальному етапі композитор Є.Юцевич. Коректуру «Школи...» Володимир Андрійович робив уже зовсім хворий. Самовчитель Володимира Кабачка – справа всього його життя, вийшов по смерті бандуриста. Та хвороба невпинно прогресувала, тож коли зовсім зліг, попросив: «Плакати не треба. Єдине, що хочу, то, як поховаєте, заспівайте тихесенько на моїй могилі «Думи мої, думи мої». Це буде кращий спогад про мене…»

Не слід забувати, що Володимир Андрійович не лише бандурист-віртуоз, але й видатний педагог. Саме від В.Кабачка вихованці дізналися і назавжди запам’ятали, що кобзарство – це явище, притаманне лише українському народу. Якщо цимбали, сопілка, а тим більше скрипка є в інших народів, то кобза та бандура – суто українські народні інструменти, які не мають аналогів у світі. Бандура після тризуба стала другим символом України. Усім своїм вихованцям Володимир Андрійович прищеплював любов до народної творчості, ансамблевої гри. А вони ставилися до нього, як до рідного батька. Про це написало багато його учнів.

      «... Пам'ятайте, – казав, – що ви селянські діти, працюйте в музиці так, як наші батьки в полі. Треба й недоспати, і не боятися мозолів на пальцях». (В.Пархоменко, 1982).

      «Це була надзвичайна людина, – згадує Анатолій Грицай свого вчителя. – Талановитий бандурист, він очолив 1925 року першу в Україні капелу бандуристів у Полтаві. Тяжким було життя Володимира Кабачка, як і у всієї нашої стражденної України. Він був репресований і лише 1943 року випадково вирвався із смертельних лабет. Тоді ж у славетному Українському народному хорі Григорія Верьовки керував оркестровою групою, виступав як соліст. З 1945 року викладав у Київському музичному училищі і випустив плеяду талановитих учнів. Мені пощастило, що його учнем був і я. Володимир Кабачок наче магнітом притягував до себе людей, він був ідеальним викладачем… Взагалі я не бачив більше таких людей – ми, його учні, їли з ним борщ, ходили до театру і кіно…Я його ніколи не забуду».

 

      «... Саме В.Кабачок своїм тактом, психологічно-педагогічним підходом прищепив мені любов до старовинного народного інструмента...» (А.Грицай).

На превеликий жаль, звістка з Ленінграда – постанова про реабілітацію – не застала живим Володимира Андрійовича. Помер він у своїй кімнаті 15 червня 1957 року після тяжкої хвороби. Похований на столичному Печерському кладовищі. Традиція любові до мистецтва бандури зберігається в родині його сина Миколи Володимировича, котрий написав цікаві спогади про батька. Подвижницька творча, організаторська, педагогічна діяльність В.Кабачка, скромної, доброзичливої людини, незважаючи на довгі роки замовчування, дала плідне жниво. На щастя, збереглися унікальні кадри, єдиний відомий на сьогоднішній день відеозапис, де Володимир Андрійович Кабачок грає на бандурі перед великою кількістю слухачів. Цей відеозапис можна переглянути за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=bbEmkdJm1Os

У 2005 р. в с. Петрівці Миргородського району відкрито пам'ятник видатному земляку Володимиру Кабачку.

 

      На Полтавщині щороку відбувається Регіональний огляд-конкурс бандуристів імені Володимира Кабачка, присвячений пам’яті цього видатного діяча української культури. Конкурс відбувається у Миргороді, у санаторії імені Гоголя. Організатори та спонсори конкурсу – управління культури Полтавської облдержадміністрації і управління Південної залізниці. Володимиру Кабачку належить чільне місце серед фундаторів професійної школи бандурного виконання в Україні, таких як А. Бобир, М. Полотай, Ю. Барташевський, В. Герасименко. Його багатолітня творча діяльність як засновника малих академічних форм гри на бандурі заклала професійні основи української школи ансамблевого виконання, а підручник «Школа гри на бандурі» став вагомим внеском у становлення як самодіяльного, так і професійного мистецтва бандуристів в Україні.