Зайкевича Анастасія Єгоровича заслужено називають «корифеєм агрономічної науки». Він жив і працював у часи, коли класична вітчизняна сільськогосподарська наука тільки починала зароджуватися. Тож чоловік потрапив до славетної когорти першопрохідників, які своєю плідною діяльністю заклали основи для подальшого її розвитку. Анастасій Єгорович брав активну участь у створенні селекційних дослідних станцій та віддав 58 років життя вивченню особливостей багатьох сільськогосподарських культур: буряка, картоплі, сої, кукурудзи, соняшника та інших.

Не менш вагомою працею Анастасія Зайкевича є вивчення традиційних народних ремесел, зокрема гончарства. Саме він вперше на українських етнічних територіях очолив польову керамологічну експедицію, обстеживши гончарні осередки Полтавщини.

Тому нарис про життя цього видатного науковця й етнографа зацікавить широке коло читачів: учнів середнього та старшого шкільного віку, студентів, вчителів і викладачів, дослідників народних промислів, а також усіх тих, хто цікавиться історіями про талановитих земляків.

 

Народився Анастасій Зайкевич 1842 року на хуторі Матяшівському, нині село Матяшівка Лубенського району, в небагатій родині секретаря сирітської опіки, нащадка дворян. На жаль, відомостей про його дитячі роки майже не збереглося. Відомо лише, що він здобув початкову освіту і закінчив Лубенське вище повітове училище. Потім юнак вступає в Київське військове училище, проте невдовзі полишає його й екстерном складає іспити в Харківській гімназії на атестат зрілості.

Згодом хлопець починає навчання на природничому відділенні фізико-математичного факультету Імператорського Новоросійського університету в Одесі, що був відкритий царським урядом в 1865 році на базі Рішельєвського ліцею. Після його закінчення й отримання ступеня кандидата наук, за розпорядженням Міністерства народної освіти Росії, Анастасій Зайкевич вирушає у відрядження в Німеччину як професорський стипендіат. Тут у Лейпцигському університеті він розширює знання про агрономічні науки та вивчає західноєвропейську фахову літературу.

Після повернення Анастасій Єгорович проходить стажування в Петровській сільськогосподарській академії у Москві, складає магістерський екзамен з агрономії. В цей же час знайомиться з провідними вченими академії: Климентом Тімірязєвим, Іваном Стебутом і Гаврилом Густавсоном.

У 1875 році Зайкевича запрошують в Харківський університет на посаду штатного лаборанта кафедри хімії, якою завідував професор Микола Бекетов. Тут він остаточно вибрав предметом своєї магістерської дисертації агрономічну хімію і в 1877 році захистив її з темою «Фізіологічні дослідження дихання коренів». Цього ж року Анастасія Єгоровича було затверджено приват-доцентом та призначено завідувачем кафедри агрономії, яку він очолював впродовж 38 років, і лише у віці 73 років передав посаду професору Михайлу Єгорову. Крім того, в університеті науковець ініціював створення профільної лабораторії, вивчив та проаналізував здобутки учених за всі роки існування кафедри агрономії.

Польові дослідження

Після скасування кріпацтва в 1861 році почався стрімкий розвиток землеробства. Сільськогосподарські угіддя, які раніше майже цілком були зайняті посівами зернових культур, стали використовувати для вирощування технічних культур. Зокрема, велика їх частка відведена під цукровий буряк. Через це зросла потреба у спеціальній техніці для посіву і міжрядного обробітку, а також використанні добрив.

Великі землевласники дійшли висновку щодо необхідності проведення виробничих дослідів, результати яких сприяли б вибору кращих сортів і впровадженню інтенсивніших технологій вирощування цукрових буряків. А відтак виникла суспільна потреба в науковому забезпеченні.

На Слобожанщині в останній чверті ХІХ ст. в розвитку дослідної справи значну роль відігравало Харківське сільськогосподарське товариство, активним учасником якого був Анастасій Єгорович. Він ініціював створення численних дослідних полів. На землях, які поміщики Харківської і Полтавської губерній виділяли для досліджень, під його керівництвом проводилася селекція різноманітних сільськогосподарських культур.

В 1881 році було засновано перше дослідне поле – Тростянецьке, в маєтку поміщика Кеніга у Охтирському повіті Харківської губернії. Потім з’явилося Білоколодязьне дослідне поле у маєтку «Білий колодязь» Вовчанського повіту Харківської губернії. Саме на цих полях професор Зайкевич продовжив свої досліди щодо різних способів унесення добрив, започатковані в 1880 році на посівах з цукровими буряками у ботанічному саду Харківського університету. Після перших його дослідів запропонований рядковий спосіб унесення добрив вивчали на багатьох дослідних станціях. Однозначно підтримали цей спосіб унесення добрив і провідні вчені-агрохіміки ХХ ст.

А в 1885 р. у Хотинському маєтку графині Строганової в Сумському повіті Харківської губернії було закладено Морочанське дослідне поле, яке мало значно ширшу програму досліджень і проіснувало більше десяти років.

Майже всі дослідні поля Харківського сільськогосподарського товариства, а їх було близько 40, функціонували нетривалий час через відсутність достатніх коштів на ведення справ. Всі вони були створені й існували виключно завдяки зусиллям Анастасія Єгоровича та матеріальній підтримці різних громадських організацій, переважно сільськогосподарських товариств або поміщиків-цукрозаводчиків, зацікавлених в отриманні прибутків від застосування нових агротехнічних прийомів.

Водночас Анастасій Зайкевич очолює роботи над створенням вітчизняних врожайних сортів цукрового буряка. На його переконання, при вирощуванні культури необхідно врахувати місцеві природні умови та поліпшити агротехніку. В результаті кропіткої праці на дослідних полях було зібрано цукрові буряки, що не поступалися кращим зразкам зарубіжних фірм. Свої висновки та результати досліджень науковець висвітлив у праці «О некоторых сторонах культуры сахарной свеклавицы».

Влітку професор Зайкевич особливо багато працює. Їздить по полях, здійснює досліди, аналізує, ознайомлюється зі специфікою вирощування сільськогосподарських культур на Дону, в Херсонській, Катеринославській, Воронезькій, Чернігівській та Курській губерніях. Систематизує і робить висновки з питання вдосконалення вирощення сортів пшениці.

Саме Анастасій Єгорович наголошує на тому, що при вивченні посівів пшениці треба враховувати різні чинники: природно-історичний, сільськогосподарський, торгово-промисловий. Крім того, він рекомендував класифікувати сорти різних регіонів і вирощувати лише ті з них, що відповідають певним природним умовам. За результатами здійснених наукових досліджень в 1891 році професор пише працю: «Об исследовании культуры русских пшениц».

Мав напрацювання професор Зайкевич і в питаннях агротехнічного вивчення способів культивування кукурудзи. Надавав консультації студентам-практикантам Харківського університету, серед яких були активні учасники українського національно-визвольного руху. Сам професор був людиною аполітичною, проте добре розумів, що ця справа потрібна всім політичним режимам. Один з лідерів Української демократичної партії Євген Чикаленко у своїх спогадах про співпрацю з Анастасієм Єгоровичем писав: «…охоче й пильно студіював під керуванням лубенського українця професора агрономії Зайкевича спеціально сільське господарство у всіх його галузях. Під проводом професора ми гуртом їздили оглядати кращі поля на Харківщині і Полтавщині… Бачачи, що я володію українською мовою, професор Зайкевич замовив мені брошуру для народу про культуру кукурудзу, що я її зробив…».

Дослідні поля Харківського сільськогосподарського товариства та їх організатор професор Зайкевич відіграли важливу роль у розвитку вітчизняної дослідної справи, зробили значний внесок у теорію і практику сільського господарства. Їхня діяльність вплинула на заснування Полтавського, Деребчинського та інших дослідних полів, а також Харківської дослідної станції. Фактично це стало точкою відліку в формуванні Харківської школи агрохіміків.

Незмінний друг Полтавського дослідного поля

Пошуком системи ведення господарства, яка б забезпечила високу прибутковість у нових економічних умовах при зростаючому попиті на сільськогосподарську продукцію, займалося також створене у 1965 році Полтавське сільськогосподарське товариство, на чолі з князем Сергієм Кочубеєм. І лише в 1984 році Губернські земські збори надали Товариству на щорічні витрати Дослідного поля 3050 карбованців та затвердили його статут. На основі цього статуту Полтавське сільськогосподарське товариство обрало першу раду Дослідного поля, поклавши цим початок його існування. Це стало визначною історичною подією. Анастасій Зайкевич брав активну участь в організації Полтавського дослідного поля, допомагав Товариству в розробленні тематичного плану і програми експериментів.

Саме Анастасій Єгорович першим у 1879 році на Другому з’їзді господарів Полтавської губернії нагадав присутнім про необхідність організації Дослідної станції в Полтаві, як заповідав князь Кочубей. У листопаді 1881 року Полтавське сільськогосподарське товариство запросило його в Полтаву для роботи над подальшим практичним втіленням цієї ідеї. Крім того, професору Зайкевичу належать головні зусилля з вибору місця розміщення Дослідного поля. Він також вперше розробив принцип плодозміни, що став основою землекористування Дослідного поля. Велика заслуга Анастасія Єгоровича в підборі кандидатури першого директора Полтавського дослідного поля – Бориса Черепахіна, рідкісного трудівника-новатора.

Професора Зайкевича три терміни поспіль обирали до Ради Дослідного поля. А відомий агроном Борис Рождественський у своїх спогадах писав, що той «не був безпосередньо в рядах працівників станції, але його вплив і участь зіграли величезну роль в її становленні та розвитку».

На початку ХХ ст., коли Полтавське дослідне поле вже перетворилося в Дослідну станцію, Анастасій Єгорович передав для експериментів новий сорт люцерни. Названий на честь свого творця сорт культивують і нині. Люцерна Зайкевича вирізняється великою врожайністю. Щедрий сорт і на зелену масу, що є основною кормовою базою в тваринництві. Тварини полюбляють саме цю люцерну – споживаючи її, швидко ростуть, а корови дають більше молока.

Повернення на малу Батьківщину

В 1915 році Анастасій Зайкевич полишає педагогічну діяльність в Харківському університеті й переїжджає в село Солониця поблизу Лубен. Тут він продовжує науково-дослідницьку роботу на створеній раніше селекційній дослідній станції. Солоницький період життя професора Зайкевича був останнім і тривав 15 років. Його маєток був розташований в куточку села, «за перевозом». А дослідницькі поля лежали на рівнині за будинком.

В цей час інспектор сільського господарства Полтавської губернії Анастасій Єгорович знайомиться з Петром Гавсевичем, старшим спеціалістом Департаменту землеробства по культурі лікарських рослин в м. Лубни. Два науковця-агрономи домагаються дозволу від Міністерства землеробства на відкриття першої в Російській імперії дослідної станції лікарських рослин, яка розмістилася на околиці Лубен в садибі Ярошенка і запрацювала в 1916 році.

Місце розташування обрано не випадково, адже на цих територіях були великі можливості культивування найбільш необхідних для того часу рослин, як-от: валеріани, алтеї, ромашки, шавлії. До того ж, лікарські рослини для місцевих селян не були новиною. Люди збирали їх у полях та вирощували на городах для отримання додаткового прибутку.

В перші 9 років Лубенській станції довелося працювати в умовах земельного та фінансового дефіциту. Для поліпшення наукової роботи в 1925 році установа переводиться в село Березоточа неподалік Лубен, в колишній маєток поміщика Леонтовича, де й працює понині.

М’ятна історія

Вид м’яти, що культивується людиною, в природі не зустрічається – його штучно вивели у Великобританії ще в XVII ст. й почали вирощувати більше 300 років тому. Не дарма її ще називають англійською м’ятою, адже це традиційна для англійців рослина. Вони і поширили її по всьому світу.

У Російській імперії м’ята з’явилася в другій половині XIX ст. Однак саме Полтавщина стала центром промислового її вирощування. Велика заслуга в цій справі Анастасія Зайкевича. Він у 1886 році роздобув кілька корінців англійської м’яти з містечка Мітчам під Лондоном. Саме її науковець і почав розводити на дослідному полі в селі Снітин під Лубнами.

Дослідження професора Зайкевича свідчили, що англійська м’ята у нас не вимерзає (як вважали раніше) й дає якісну ефірну олію. Завдяки високому вмісту ментолу полтавська м’ята виявилася кращою, порівняно з німецькою та японською, яка в той час повністю заповнила фармацевтичний ринок Росії.

В результаті, до кінця XIX ст. на Полтавщині було налагоджено власне виробництво різних типів м’ятної олії надзвичайно високої якості. У Лубенському, Пирятинському та Прилуцькому повітах Полтавської губернії створили Товариство зі збуту м’ятної олії. Цікаво, що в ті часи 65% ефірних олій в Російській імперії отримували з України. А полтавську м’ятну олію в 1914 році експортували і продавали за цінами світового ринку.

Дослідження народних промислів

Влітку 1879 року Анастасій Зайкевич розпочав польові студії на Миргородщині, які продовжив у Лохвицькому, Зіньківському й Полтавському повітах. Разом із помічниками він обстежив 20 гончарських осередків, де вивчав економічну та технологічну сторону промислу. За цей час вони закупили 300 предметів та взяли 200 зразків глин для лабораторного обстеження.

Дослідник побував у більшості гончарних осередків краю, ретельно вивчив промисел, описав його економічне становище, технологію, звичаї майстрів. Він також зібрав колекцію глиняних виробів полтавських гончарів, переважно мисок з Опішного, за якою підготував і надрукував альбом «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» (1882, 1883) – перше в українській керамології образотворче видання з проблематики гончарства. Художній рівень альбому був досить високим завдяки природним здібностям Анастасія Зайкевича до малювання. Художній смак дав змогу автору створити вартісний альбом, який і донині не втратив свого мистецького значення.

Цікаво, що як вчений-агроном Анастасій Єгорович був далекий від проблематики кустарної промисловості – вона не входила до кола його професійних зацікавлень. Науковця залучили до польових розвідок переважно через причетність до сільського господарства. З-поміж іншого розвиток кустарних промислів був одним із головних завдань тогочасних Товариств сільського господарства. Відтак зацікавлення Анастасія Зайкевича гончарством Полтавщини було до певної міри вимушеним і фрагментарним. Тож після обстеження окремих промислів та створення альбому він до цієї справи вже ніколи більше не повертався.

Особисте життя й громадська діяльність

Про родину професора Зайкевича відомо мало. За однією з версій, він був одружений на француженці. Мав сина Романа і двох онуків: Юрія та Ганну. Старше покоління солоничан розповідає легенду про те, що дружина професора втопилася в річці Войниха, перепливаючи її на човні. Проте, насправді, потопельницею була його невістка Килина, яка везла продавати продукти на базар через річку. З нею в човні був осел, який і став причиною нещастя. Трагічною була доля онуки Ганни. Вона певний час перебувала в сталінських таборах. У 1956 році повернулася до села із сином Аліком. Працювала вчителькою в місцевій школі. Але потім залишила село й переїхала до Тернів, де провела решту життя.

Сестра професора Зайкевича також проживала в селі Солониця. Її маєток тривалий час зберігався в селі. Поблизу маєтку був парк, а в ньому – «літній театр» для місцевої молоді. Саме він став великою сценою для учасників самодіяльного драматичного гуртка, організованого зусиллями Анастасія Єгоровича спільно з письменником Пилипом Капельгородським.

Професор також мав власну бібліотеку і всіляко заохочував молодь до читання. На землях Лубенського повіту він записував народні пісні. Своїми записами ділився з відомим українським композитором Миколою Лисенком, який багато з них поклав на музику.

Допомагав Анастасій Зайкевич коштами церковній громаді села. Старожили Солониці згадували його як щедрого, людяного й чуйного чоловіка. Подейкують, що колись після молотьби заробітчанин вкрав мішок зерна. Прикажчик доповів професору, але той не покарав злодія, натомість сказав: «Він не побоявся сорому – його заставила нужда», і розпорядився  надати крадію допомогу. Залишив після себе Анастасій Зайкевич також історичну пам’ятку – дуб у три обхвати, що росте на території колишнього парку.

За радянської доби професор продовжував працювати, хоча мав проблеми зі здоров’ям. Останні роки пересувався в інвалідному візку. У 1930 році Анастасію Єгоровичу було присвоєно звання Героя Праці, що було однією з вищих державних нагород Радянського Союзу впродовж 1927-1938 років. На державні кошти для нього придбали будинок в Лубнах.

Корифей агрономічної науки Анастасій Єгорович Зайкевич відійшов у вічність в 1931 році. Ймовірним місцем його спочинку стало кладовище на території сучасного дитячого парку імені Донченка в Лубнах. На честь професора названі одна з вулиць Солониці та провулок у Полтаві. Також у селі Солониця в 2019 році урочисто відкрили меморіальну дошку на честь видатного земляка. Роком раніше меморіальна дошка професору Зайкевичу з’явилася в селищі Опішне, де він проводив свої етнографічні дослідження.