Одним із видатних борців за незалежну українську державу, відродження національної свідомості народу був видатний український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, дипломат, учений, історик і поет Сергій Павлович Шелухін.

Народився Сергій Павлович Шелухін в с. Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер – Черкаська область) в маєтку його батьків – дворян Павла Яковича і Євдокії Григорівни. Родина Шелухіних походила із стародавнього козацького роду, одна з гілок якого бере свій початок з XVIII ст. від полковника Панькевича – соратника Богдана Хмельницького.

З раннього дитинства Сергій виховувався в дусі українського патріотизму. Його домашнім вчителем був І.Ф. Бойко – племінник Т.Г. Шевченка. Подальше навчання Сергій продовжив у Лубенській гімназії, яку очолювавМ.Т. Симонов (Номис) – український етнограф, фольклорист, письменник і педагог. Вже в гімназії Сергій Павлович виявляв неабиякі здібності у точних науках. Навчаючись у восьмому класі, склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено запис в атестаті про закінчення гімназії у 1883 році.

У тому ж 1883 р. С. Шелухін вступив до університету св. Володимира в Києві, де спочатку навчався на фізико-математичному факультеті, а у 1885 р. перейшов на юридичний факультет. Під час навчання виявив інтерес до вивчення історії права. Вагомий вплив на становлення світогляду            Сергія Шелухіна мали лекції В.Б. Антоновича та М.Ф. Владимирського-Буданова.

У студентські роки, захищаючи ідеали незалежної соборної України, він зблизився з Д. В. Антоновичем, І. Ю. Черкаським, М. Кривенком,           М. І. Міхновським, В. М. Шеметом, разом з якими входив до складу Української громади.

У 1887 році він випробував свої сили на літературній ниві. Його вірші, що належали до поезії українського неоромантизму, друкувалися під псевдонімом Сергій Павленко, С. Полтавець, Подорожній, Просвітянин в часописах «Україна» (1907), «Українська хата» (І909-І914), «Зоря», «Рада», «Світло», «Літературно-науковий вісник», «Бу­ковина», «Громадська думка», «Рідний край», альманахах та антологіях.

Після закінчення університету почав працювати у судових установах Єлисаветграда (Херсонщина), Кам’янця-Подільського, Кишенева, займав посади слідчого, судді, згодом – прокурора, почесного судді. З 1902 р., переїхавши до Одеси, Сергій Павлович став членом Одеського окружного суду.

 В той же час юрист, як член Одеського юридичного товариства, займався й активною науково-дослідною роботою. З 1905 р. він стає активним учасником українського національного руху: виступає безпосереднім організатором одеського товариства «Просвіта», основним завданням якого був розвиток і пропаганда української мови,  займається широкою просвітницькою діяльністю; є автором меморандуму про підтримку прав української нації; підтримує діяльність товариства «Українська хата»; напередодні революції 1917р. очолює Український Революційний Керуючий Комітет в Одесі та активно працює над історично-правовим обгрунтуванням української незалежності та консолідації українського суспільства на основі традицій самостійництва.

Після подій лютневої революції у 1917 р. С. Шелухін увійшов до складу Української Центральної Ради та занурився у процес розбудови української державності. У січні 1918 р. він був призначений спочатку суддею Генерального суду Української Народної Республіки (УНР), а згодом – міністром судових справ в уряді В. Голубовича. Проте особливого авторитету як політик С. Шелухін набув, будучи головою української делегації на мирних переговорах з РСФРР (1918р.)

За часів Директорії виконував обов’язки міністра юстиції в уряді В. Чехівського (1919), входив до складу української делегації на мирній конференції в Парижі (1919)  як радник-юрист.

У 1921 р., після остаточної поразки українського народу у боротьбі за свою незалежність Сергій Павлович, як і переважна більшість українських патріотів, рятуючись від розправи, змушений був емігрувати на захід.

Певний час сім’я Шелухіна проживала в Австрії, потім переїхала до Чехословаччини, де він продовжує активну громадсько-політичну діяльність. Сергій Павлович стає членом Правничого товариства у Празі, а у 1921 р. його було обрано головою Всеукраїнської Національної Ради.
Співпрацює з Музеєм визвольної боротьби України в Празі, з Українським соціологічним інститутом, очолює наукову колегію Українського національного музею-архіву. В січні 1923 р. його було обрано головою товариства «Ліга української культури», він тісно співпрацює з Союзом українських журналістів у Відні, згодом стає почесним членом товариства «Єдність» у Празі. Крім того, С. Шелухін відстоював ідею організації національної церкви: у 1925 р. його було призначено уповноваженим представником від Української Автокефальної Православної Церкви.

Сергій Павлович багато часу відводив науково-педагогічній діяльності: був професором, а потім обирався проректорам і деканом факультету права і суспільних наук в Українському вільному університеті, публічно читав реферати на суспільно-політичні теми, працював над теорією походження українського народу, а також викладав карне право і політичну історію України в Українському високому педагогічному інституті                              ім. М. Драгоманова у Празі, був членом Українського історико-філологічного і правничого товариств.

Сергій Шелухін був надзвичайно популярний в еміграції, проте в радянській Україні його прізвище було заборонено згадувати і, як і інших українських діячів, якщо все ж згадували, то під ярликом «українського буржуазного націоналіста», а багато його робіт було знищено.

С. П. Шелухін є автором ряду праць, які не втратили своєї актуальності й сьогодні: «Руська правда», «Історикоправні підстави української державності», «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів», «Україна» та інші.

25 грудня 1938 року серце великого патріота України зупинилося. Помер він у Празі, похований у містечку Ржевницях, неподалік  Праги.