Орест Іванович Левицький народився у 1848 р. в містечку Маячка Кобеляцького повіту (зараз Новосанжарський район) Полтавської губернії у родині священника маячківської Михайлівської церкви Івана Левицького. Його дитинство проходило разом з сільськими дітьми, а тому він добре знав народну мову, побут, звичаї українського села.

Спочатку навчався у церковноприходській школі, а потім – у Полтавській духовній семінарії, яку закінчив у 1869 р. Продовжити навчання у Київській духовній семінарії Орест Іванович відмовився, оскільки не захотів стати священником. Впродовж року працював домашнім учителем у с. Веприк на Полтавщині, а з 1870 по 1874 рр. навчався спочатку на юридичному, а потім перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету  св. Володимира.

Ще в молоді роки О. Левицький захопився збиранням фольклорного матеріалу. Його колекцію складали старі рукописи, малюнки, речі матеріальної культури. Разом з тим він проводив історичні дослідження, які також свідчать про його зацікавленість народним життям. Як висловлювався сам Орест Іванович: «В історії кожної країни нема більш важливого і цікавого предмета, ніж життя даного народу».

В університеті Орест Іванович став одним із перших учнів і послідовників Володимира Антоновича – видатного українського історика, до наукової школи якого належатимуть також Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Василь Данилевич та інші.

Під керівництвом В. Антоновича Орест Іванович почав займатися науковою роботою ще у студентські роки. Першим дослідженням                        О. Левицького стала дипломна робота, з яскраво вираженою народницькою концепцією «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII ст.», яку йому було зараховано як кандидатську дисертацію.

Саме В. Антоновичу О. Левицький завдячував за те, що «історико-філологічна наука стала для нього не «студією для хліба», а наповнила новим змістом його життя… і під ласкавим проводом і наукою якого він призвичаївся працювати над давніми актовими книгами в Київському Центральному архіві і взагалі над джерелами по українській історії».

Після закінчення університету, за рекомендацією В. Антоновича, історик обійняв посаду секретаря-діловода у Київській археографічній комісії, де працював без перерви 47 років, «присвятивши їй всі свої сили, хист і життя».

З 1874 по 1906 рр. працював ще і вчителем латинської та російської мов у 4-й прoгімназії м. Києва, а також викладачем географії у Київській музичній школі.

Орест Іванович рано одружився і рано овдовів, залишившись з двома маленькими синами, а тому змушений був заробляти гроші на їх утримання. Замість бажання зробити професорську кар’єру, він на все життя зостався вчителем. Як писав М. Грушевський «На все життя зоставсь учителем середньої школи, латинської та російської мови, і це було одною з тих трагедій його життя, котрі він відчував прикро і глибоко».

Саме з середини 1870-х років починається активна і плідна наукова, громадська та письменницька діяльність Ореста Левицького. Він був членом Історичного товариства Нестора-Літописця, Наукового товариства                    ім. Шевченка, Російського географічного товариства, почесним членом Полтавської губернської вченої архівної комісії. Активно співпрацював з журналом «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник», «Україна», «Зоря», «Полтавские губернские ведомости», «Киевский телеграф», «Новое время». У Київській комісії для розгляду давніх актів працював над науковим виданням літописів, зокрема, знаменитого козацького літопису Самовидця виданого у 1878р.

Орест Іванович був також відомий громадськості як чудовий лектор, який досконало знав історію України. Його неодноразово запрошували на читання лекцій народним вчителям на педагогічних курсах у Києві, Полтаві, Харкові. Брав участь у підготовці та редагуванні перекладу Євангелія українською мовою.

Орест Левицький виступив одним з активних організаторів і керівників заснованого у 1907 р. Українського наукового товариства. Як заступник голови товариства входив до тимчасового бюро для організації праці, що очолював М. Грушевський, виступав із доповідями на засіданнях товариства.

Крім активної і широкої наукової та громадської діяльності,                     О. І. Левицький опублікував багато художніх творів, сюжети яких брав зі своїх етнографічних розвідок. На сторінках часопису «Київська старовина» був опублікований  цикл його оповідань «Волынская бувальщина», два випуски «Очерков старинного быта Волыни и Украины», у 1914 р. вийшла єдина прижиттєва збірка творів Ореста Левицького «Волинські оповідання», а у      1918 р. у «Літературно-науковому віснику» було надруковано його останнє оповідання «Пан Сенюта». При цьому багато своїх художніх творів                   О. Левицький підписував псевдонімом Левко Маячинець (через заборону вчителям гімназій публікувати власні статті), загалом їх нараховувалося близько 25, найвідоміші: Беркут, Орленко, Волинець. 

Після створення 27 листопада 1918 р. Української Академії Наук             О. Левицький обирається серед інших дійсним членом і, відповідно, академіком Академії Наук України.

Ввійшовши до складу Української Академії наук Орест Іванович береться за створення Всенародної бібліотеки  (тепер це Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). У 1921 р. дарує бібліотеці свою цінну книгозбірню, власний архів, колекцію історичних документів. Крім того розгортає діяльність щодо поповнення книжкових фондів, збереження пам'яток мистецтва, очолює комісію по кафедрі українського звичаєвого права.

Коли у 1919 р. президент Академії Наук  В. І. Вернадський виїхав з Києва у справах академії, на загальних зборах 19 грудня 1919 р. О. Левицького одностайно обрали заступником президента Академії наук. З протоколу засідання: «Зважаючи на довгу відсутність Голови-Президента акад.                  В. І. Вернадського, одногласно обрано найстаршого літами акад.                       О. І. Левицького, щоб він був заступником Голови-Президента Української Академії наук аж до того часу, доки відбудуться вибори нового Голови-Президента». Фактично ж він виконував обов’язки президента і 27 березня    1922 р. його було обрано президентом Української Академії наук. Таким чином після В. Вернадського та М. Василенка він став третім президентом Академії наук України.

У серпні 1921 р. О. Левицький зібрався на чотири місяці у відрядження до с. Драбів  Золотоніського повіту на Полтавщині з метою розшукувати і збирати матеріали побутового права.  Раптово  9 травня 1922 року на 74-му році життя Орест Іванович Левицький пішов з життя. Поховано його в с. Митлашівці недалеко від Драбова (тепер райцентр Черкаської обл.).