1 березня виповнюється 175 років від дня народження Докучаєва Василя Васильовича – відомого геолога, мінералога, засновника ґрунтознавства, творця наукової агрономії, громадського діяча і демократа. Що можемо ми сказати ще про цю видатну людину і які цікаві факти з його життя нам відомі?

За наукову діяльність вченого нагородили 8 медалями та орденами. На честь Докучаєва були випущені марки і названі вулиці. Він був учителем іншого відомого вченого – В.Вернадського.

        Василь Докучаєв народився 1846 року в селі Мілюково Смоленської губернії. Хлопець став сьомою дитиною в сім'ї – у нього було чотири старші сестри і два брати. Дитинство своє Василько провів серед дітей кріпаків, які належали поміщику.

        Його батько, Василь Сергійович, був сільським священником – небагатим, сумлінним і скромним. Він навчив сина грамоти, змусив прочитати самостійно всі церковні книги. Мати, Пелагея Трохимівна, була жінкою доброю і розумною, діти її дуже любили.           

Василеві віщували долю священника, тому хлопця віддають у духовну семінарію, яку він закінчує з відзнакою. Безкоштовне навчання тут проходили переважно діти священнослужителів. Семінарія була місцем, у якому панували жорстокі звичаї і традиції, які підтримували як учні, так і педагоги.

 

У закладі був неформальний розподіл учнів. Тут Василь Докучаєв був першим за знаннями, але останнім з поведінки, за що отримав прізвисько «Башка». Після закінчення семінарії його як кращого вихованця направили в духовну академію Санкт-Петербурга. Незважаючи на хороші перспективи, юнак провчився в цьому закладі всього три тижні.

Василь Васильович зрозумів, що хоче присвятити своє життя зовсім іншому напрямку, тому перевівся до Санкт-Петербурзького університету, на природниче відділення фізико-математичного факультету. Це рішення могло бути викликане особистим прикладом старшого брата Тимофія. Вступили вони до університету в один і той же рік, хоча й на різні відділення. Освіта Василя Докучаєва в університеті пройшла під негласною опікою брата. Він інколи бідував, перебуваючи на матеріальному забезпеченні Тимофія, який і сам жив дуже скромно.                                                                               Вчитися майбутньому вченому було дуже складно, оскільки в семінарії він вивчав абсолютно інші науки й переважно мертві мови. Але сталося диво: шляхом додаткових занять Василь Докучаєв не тільки наздогнав однокурсників, але й сам став репетитором в одній із князівських родин. Незабаром Василь Васильович успішно отримав вищу освіту.

 

Закінчивши університет, чоловік знову потрапляє в крайню бідність. У нього навіть виникла думка вступити до Медико-хірургічної академії. Було й бажання поїхати до Москви, до брата, і стати шкільним учителем.  Але Василь Докучаєв залишається в Петербурзі, де і починає наукову діяльність в університеті. Пропрацював він тут з 1872 по 1878 рік на посаді зберігача мінералогічної колекції.

Потім Василь Васильович зайнявся дослідницькою діяльністю, спочатку вивчаючи ґрунт на болотах і близько річок недалеко від села, де народився і ріс, а потім і зовсім став подорожувати по країнах, де досліджував чорнозем. Але при цьому вченого також хвилювало й екологічне питання. Саме тому він написав наукову статтю, де довів, що вирубка лісу тягне за собою зниження рівня води в річках.         

 

У 1880 році життя Василя Докучаєва змінилося на краще. Він домігся визнання як фахівець, досяг матеріального добробуту, необхідного для наукових досліджень. Влаштувалося і його особисте життя. Викладаючи космографію і фізичну географію в приватному жіночому пансіоні, чоловік полюбив Ганну Єгорівну Сінклер.           Вона погодилася стати його дружиною. Ганна була начальницею жіночого пансіону у Санкт-Петербурзі, який вона успадкувала від своєї тітки, і який користувався репутацією гарного навчального закладу.

У 1875 році з'явився перший великий твір Василя Докучаєва: «Щодо питання про осушення боліт взагалі і, зокрема, про осушення Полісся». Вчений одразу ж заявляє, що буде розглядати болота з точки зору геолога, натураліста. Вони його цікавлять як явища природи. Відзначивши особливості боліт і підкреслюючи їх важливу роль у природі, Василь Васильович писав: «Перш ніж витрачати мільйони на осушення боліт, необхідно довести, що річки, які беруть свій початок у болотах, можуть обійтися і без них, інакше нам доведеться ще більше затратити праці та коштів, щоб обводнити осушену місцевість»

Життєвий та науковий шлях Василя Докучаєва тісно пов’язаний з Полтавщиною. Вперше з нашим краєм вчений познайомився у 1877 році під час дослідження чорноземної зони Росії. Влітку 1881 року ним було обстежено значну частину ґрунтів Полтавської губернії. Отримані при цьому відомості увійшли до книги «Російський чорнозем». У цій праці Василь Васильович запропонував заходи з врятування чорноземних степів – створення полезахисних лісосмуг, регулювання річок, визначення способів обробітку ґрунту, які б сприяли накопиченню вологи.        

 

У 1888-1894 роках Василь Докучаєв проводив масштабне дослідження ґрунтів Полтавської губернії. Разом із колегами він видав матеріали щодо оцінки її земель, статті, монографію «Наші степи колись і тепер» (гонорарні кошти передав постраждалим від посухи).

        Вже за часи проведення Полтавської експедиції, за словами Василя Докучаєва, «єдиний куточок, де ще збереглися місцями незаймані степи, знаходиться у найсхіднішій ділянці Костянтиноградського повіту. Тут ще й тепер росте ковила до поясу людині; тут ще до цього часу кишить безліч ховрахів, у великій кількості водиться дрофа та доживає свій вік доісторичний байбак». Неофіційним учасником цієї експедиції була дружина Докучаєва Ганна Єгорівна, яка стала діяльною помічницею і відіграла велику роль не лише у житті, а й у науковій та творчій роботі Василя Васильовича.                 Ф.Левінсон-Лессінг так згадував про Ганну Єгорівну: «Розумна, діловита, щиросердна жінка, яка продовжуючи вести свої справи, разом з тим вникала і в усі інтереси Докучаєва і завжди підтримувала добрі відносини з усіма його учнями та співробітниками» і тут же зазначав: «нерідко надавала йому допомогу у перекладі необхідних статей з іноземних мов, оскільки В. Докучаєв іноземними мовами не володів».    

 

Саме під час Полтавської експедиції Василь Докучаєв вивчив минуле і сучасне поширення лісів. Він довів, що в давнину ліси на Полтавщині займали значно більшу площу.     

Під час цієї кампанії вперше були виділені і ретельно розглянуті сірі лісові ґрунти, а також розпочато вивчення солонців. За життя вченого його вихованці провели подібні дослідження в 11 губерніях.   Під час роботи експедиції Василь Васильович займався і питаннями організації в Полтаві краєзнавчого музею. В основу цього музею лягли природничі колекції, зокрема ґрунтові та геологічні, зібрані учасниками Полтавської експедиції в усіх повітах губернії. Це понад 4 тисячі зразків ґрунтів, близько 500 зразків гірських порід, а також колекція молюсків. Нині Фонд Докучаєва в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського нараховує близько 4 тисяч одиниць.

Штаб-квартира докучаєвської експедиції знаходилась у містечку Нові Санжари Кобеляцького повіту. Тут збирались її учасники, а в літній час Василь Докучаєв відпочивав разом з дружиною. Вечорами молодь влаштовувала читання вголос. Здебільшого це були твори Миколи Гоголя та Володимира Короленка. У читаннях брав участь і сам Василь Васильович. Він добре знав напам’ять опис степів, наведений у творах Миколи Гоголя, цитував їх у багатьох своїх працях, присвячених степам. Можливо, що саме будинок у Нових Санжарах став для Василя Докучаєва уособленням «благодатної Малоросії». Тож не дивно, що саме тут, на Полтавщині, чоловік мріяв оселитися для подальшого життя.

Взагалі ж дослідник збирав тут не лише зразки ґрунтів та матеріали для наукових праць. Пильний погляд Василя Васильовича зафіксував унікальні рослини Полтавщини. Саме такі світлини він експонував на всіх виставках, де були представлені зібрані ним та його учнями колекції ґрунтів. Це були степи біля Золотоноші, Кобеляк, Лубен, Миргорода, ворсклівські левади, долини річок  Псла (біля Гадяча та Шишак), Ворскли (біля Кобеляк та Полтави).

Василя Докучаєва зачарували полтавські краєвиди з загубленими у степах хуторами й селами з великою кількістю лелек. Саме цей улюблений в Україні птах став для нього символом нашого краю.                                                           

Під час робіт по вивченню Полтавської губернії вчений навідується в маєток В.Кочубея у Полтавському повіті, поблизу Диканьки, що звався Піщано-Балясним, де на хуторі Дячкове жив Олександр Олексійович Ізмаїльський. Між ними зав’язуються дружні відносини і починається творча співпраця. Василь Докучаєв пізніше не раз у своїх роботах посилався на дослідження Олександра Олексійовича.

 

Олександр Ізмаїльський допомагав Василю Васильовичу у вивченні степових блюдець (воронок, як називав їх Докучаєв). Їх особливо багато було поблизу хутора Дячкове. «Степові блюдця, – писав Василь Докучаєв, – рябили тут степ (взагалі рівний), як віспа обличчя».

У січні 1894 року Василь Васильович запрошує свого друга Олександра Олексійовича до складу керівництва Особливої експедиції Департаменту лісового господарства. Внаслідок загострення хвороби О.Ізмаїльський змушений був відмовитись.

 

Цікавим і майже забутим є візит Василя Докучаєва до повітового містечка Лохвиці Полтавської області. Саме тут він виступив на зібранні Лохвицького товариства сільських господарів.

Василь Васильович мав свою оригінальну концепцію щодо створення мережі сільськогосподарських вищих навчальних закладів. На його думку, вищі заклади не повинні бути розміщені в державі хаотично. Навпаки, при їх організації слід підходити «до потреб окремих природничо-історичних і сільськогосподарських районів». Серед них ще 1895 року Василь Докучаєв однією з перших називав Полтаву, як місто, яке повинно мати свій сільськогосподарський інститут.

У 1895 році через перевтому вчений взяв відпустку, під час якої відпочивав у Криму. У цьому ж році він захворів на важку форму нервового розладу. Через рік відбувся другий напад хвороби, два тижні Василь Докучаєв провів у маренні. Лише до весни 1896 року йому стало краще. Науковець писав: «Весь минулий рік я провів, як у тумані, весь час страждаючи найсильнішим розладом нервів і повним занепадом сил, апатія до життя набувала часом шалених розмірів». Василь Васильович розумів, що йому загрожує божевілля. І все-таки, всупереч порадам лікарів, тільки-но впоравшись з хворобою, знову почав працювати на повну силу. Він поспішав вичерпати всі свої можливості.

 

 

Восени 1896 року тяжко захворіла дружина Василя Докучаєва. Під час її хвороби чоловік перебував у такому пригніченому стані, що був поміщений у лікарню. У лютому 1897 року Ганна Єгорівна померла від раку. Після цієї трагедії вченого мучили сильні головні болі, почалося ослаблення пам'яті і почуттів. Лише восени геолог зміг повернутися до улюбленої роботи. У наступні роки і до кінця життя його опікала племінниця (дочка сестри) Антоніна Іванівна Воробйова.

У 1899 році Василь Докучаєв сформулював так званий «закон зональності», що показує «найщільніший зв'язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини». Він продовжував читати науково-популярні лекції, в тому числі і в Полтаві, де співпрацював із місцевим земством і часописом «Хуторянин».

У цьому ж році виходять останні публікації Василя Докучаєва – «До вчення про зони природи», «Про зональності в мінеральному царстві». Вчений також запланував книгу «Про співвідношення між живою і мертвою природою», але написати встиг тільки одну главу.

Влітку 1900 року, на запрошення губернського земства, Василь Докучаєв приїздив до Полтави, де прочитав курс лекцій з ґрунтознавства. Він закликав полтавців, які працюють у чорноземному степу, усі свої сили спрямувати на відродження чорнозему. Лекцію про чорнозем він розпочав словами: «Я буду говорити з вами про царя ґрунтів, про головне багатство країни». «Він нагадує нам арабського чистокровного коня, загнаного, забитого, – говорив Докучаєв, – дайте йому відпочити, відновіть його сили і він знову буде ніким не обігнаним скакуном. Теж саме і з чорноземом: відновіть його зернисту структуру, і він знову буде давати незрівнянні врожаї».

 

У кінці 1900 року хвороба знову дала про себе знати: вчений практично перестав виходити з дому. Востаннє Василь Васильович приїздив до Полтави 1901 року і знову побував у Полтавському краєзнавчому музеї.

Його відкриття, постійна віддача роботі, створення профільного журналу про ґрунти – все це призвело до того, що Василь Докучаєв перебував у нервовому напруженні, у нього були нервові зриви. Черговий такий зрив і став причиною смерті вченого.

26 жовтня 1903 року Василь Васильович помер. Його похорони відбулися 29 жовтня. На них були присутні учні та друзі вченого, а також делегати різних навчальних закладів. Василь Докучаєв був похований на Лютеранському кладовищі в місті Санкт-Петербурзі.

 

Ім'я Василя Докучаєва згадується в десятках національних і спеціальних енциклопедіях, у тому числі в «Міжнародних персоналіях», а також у «Загальній історії наук». На різні мови перекладені роботи про нього. Буквально в кожному підручнику ґрунтознавства, землеробства, фізичної географії згадується його ім'я. Біографія і портрет вченого подані в одному з курсів ґрунтознавства, виданих у США.

Ім’я Докучаєва присвоєно Харківському національному аграрному університету, у якому він працював і зробив багато для його розвитку.

Корпорація «Докучаєвські чорноземи Карлівщини», створена 2006 року, продовжує справу Василя Докучаєва, на практиці впроваджує аграрні напрацювання видатного вченого.             

 

Про його діяльність на Полтавщині розповідають розділи експозицій Полтавського та Кременчуцького краєзнавчих музеїв та музею Полтавського інституту агропромислового виробництва ім. Вавилова.

Василь Докучаєв відіграв величезну роль у становленні та розвитку науки в нашому краї. За це полтавці гідно вшановують пам’ять видатного дослідника природи Полтавщини та засновника краєзнавчого музею. Його ім’ям названо вулицю в Полтаві та провулок у Кременчуці.