Справжні літературні майстри завжди з нами, вони вічно залишаються для нас живими, молодими й прекрасними, як і їх чудові твори. Таким майстром слова є і буде для нас відомий український письменник, перекладач та журналіст Іван Юхимович Сенченко. Його ім'я занесено в енциклопедію світової літератури.

Іван Сенченко народився 1901 року в селі Наталиному (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим, не маючи землі, був однаково і людиною села, і людиною міста. Він перепробував багато професій (працював чорноробом, хористом, білетером кінотеатру, садівником), але жодна з них не приносила в дім великого достатку. Юхим Сенченко навіть мав свою крамницю. Також він віддавав багато часу роботі церковним регентом.

       З великим родом Сенченків письменник познайомив читачів у своїх творах. Це прізвище походить від назви села Сенчі Лохвицького району Полтавської області, звідки переселилися родичі нашого земляка. Головним героєм цих творів є його мала Батьківщина з людьми, яких він добре знав і вмів такими соковитими фарбами зображувати, як міг це лише Микола Гоголь та ще Сенченків сучасник Олександр Довженко, що описував своїх земляків в «Зачарованій Десні».

Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу. Образ першої вчительки зберіг у своєму серці на все життя. Це вона навчила його розуміти добро і зло, відрізняти прекрасне від потворного, прищепила любов до книжки, до художнього слова.

       Потім майбутній письменник навчався в Костянтиноградському чотирикласному училищі, яке закінчив 1916 року. З раннього дитинства це місто уявлялося йому якоюсь казковою країною. З батьківської хати виднілися дими над паровими млинами в містечку Костянтинограді, там же, за мальовничою річкою Берестовою, бачив він ще більше диво – могутні на той час паровози. Можна було тільки уявити, як вони бентежили душу учня чотирикласного училища Івана Сенченка.  Вчився він добре, тому батько з усіх сил прагнув віддати хлопця до гімназії. Однак таким планам не судилося здійснитися, адже річна плата за навчання в гімназії становила 80 карбованців, а Юхим Сенченко за рік стільки заробити не міг.

         У 1916-1920 роках Іван навчався в учительській семінарії. В оповіданні «Я познайомився з Йосипом» автор розповідає про один випадок зі свого життя під час перебування у цьому навчальному закладі: «Ввечері відбулася розмова з мамою. Від мами вимагалося три копійки. І на що?! На книжку! Такого в цій родині не було ще зроду-віку. В цій хаті, як і в сусідніх, витрачалися гроші на що завгодно, тільки не на книжки. Дивиться мати на своє шмаркате дітище. Очі в неї стають круглі, великі. Де це видано, де це чувано отак переводити гроші?! Три копійки! Цілі три копійки! Фунт хліба коштує одну копійку, четвертина олії – дві копійки. При лихій годині на ці гроші день можна прожити! Але життя є життя. Воно завжди неспокійне. І мама сидить, думає. Проклятущі гроші! Добре з ними й дуже погано без них. Під причілковою стіною у хаті в мами стоїть скриня, у скрині є прискринок, у прискринку шматинка, у шматинці дев'яносто три копійки грошей. Кожна копійка на обліку, для коленої копійки вже наперед визначено канал, по якому вона спливе з маминих рук. Отож, з одного боку шматинка і в ній дев'яносто три копійки грошей; з другого – Іван. На небесах підноситься Справедливість. Задумалась мама на мить. Цього й вистачило, щоб Справедливість своє діло зробила. В руках у неї терези; на одну шальку склада ті гроші у шматинці; на другу згромадила Івана. Шальки хитаються, з ними й Іван: то поженеться угору, то сяде вниз. Цікава картина. Кінчається вона тим, що наша мама зітхає, каже сама собі: «Це вже, видно, такі часи настали, що людям і книжка потрібна стає...»

        У студентські роки Іван Юхимович приятелював із майбутнім письменником Олександром Копиленком. У 1923 році вийшла навіть поетична збірка, авторами якої були І.Коляда, О.Копиленко та І.Сенченко.

        1920 року наш земляк вчителював у рідному селі, потім був інструктором позашкільної освіти в Костянтинограді. 1921 року, переїхавши до Харкова – тодішньої столиці України, працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку. Водночас від 1921 року друкувався в газетах і журналах: «Селянська правда», «Вісті», «Студент революції», «Шляхи мистецтва» та інших, довкола яких гуртувалася літературна молодь.

        У 1924-1928 роках Іван Сенченко навчався на філологічному відділенні Харківського інституту народної освіти (так тоді називався Харківський університет), де викладав Олександр Іванович Білецький. У цей інститут юнак прийшов з деяким доробком, на нього як на молодого автора вже звернула увагу критика.

Перші літературні спроби Івана Юхимовича припадають на час навчання в Харкові. Його першими творами були вірші, проте шлях у літературі він почав з оповідання «Чорноземні сили» (1922). Декілька його ліричних віршів, газетних нарисів та етюдів були лише своєрідним підготовчим етапом на шляху до серйозної роботи над новелами.

        У роки навчання Іван Сенченко жив разом зі своїми земляками і друзями Олександром Копиленком, Петром Панчем і Василем Вражливим у «барлозі» на вулиці Басейній. Усі тоді ще холостякували, то й назву для кімнати придумали відповідну. Гостини в «барлогу» добре запам’яталися Смоличу: «Був то й справді барліг, але й не барліг: за комунальним визначенням таке помешкання зветься кухнею. І була то кухня в якійсь – до революції – панській квартирі, доволі простора й з величезною плитою, на якій готувати можна було зразу на чималу родину й величезний гурт гостей».

        У 1923 році були надруковані збірки оповідань Івана Сенченка «Навесні», «Ярема Кавун»; у 1925 році вийшла у світ книжка віршів «В огнях вишневих завірюх». Микола Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ»,    «Літературний ярмарок», «Пролітфронт».

         У своїй творчості Іван Сенченко спирався на багатий досвід своїх попередників, зокрема таких видатних письменників, представників вітчизняної та зарубіжної класики, як Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Іван Нечуй-Левицький, Микола Гоголь, Лев Толстой, Антон Чехов, Анатоль Франс, Оноре де Бальзак, Генріх Гейне, Мігель Сервантес. Неодноразово Іван Юхимович зауважував, що письменник мусить порушувати важливі проблеми.

         Сам письменник казав про себе: «Я – сонцелюб. Я живу повним життям тільки влітку, тільки тоді, коли шаленіє сонце. Осінь і зима для мене тільки чекання, от вони пройдуть, і я знову заклубочуся у вихрі життя».      

1928 року Івана Сенченка захопили мандрівки по Маріупольщині, вивчення життя цього краю. Він мріяв написати книжку оповідань «Моря та узбережжя», кілька творів з якої було надруковано у журналі «Всесвіт» та альманасі «Авангард». Проте цей задум залишився нездійсненим.

         Щоб правдиво відтворити життя робітничого колективу засобами художньої літератури, проникнути у внутрішній світ робочої людини, Іван Сенченко йшов працювати на заводи, шахти. Працюючи на Харківському велозаводі, він став навіть токарем.

         Повертаючись із заводу чи з шахти, Іван Юхимович дарував читачеві свої твори на робітничу тему. Це дуже цікаві оповідання, нариси, повісті та романи — «Інженерії», «Металісти», «Напередодні» та інші.

Становлення творчості Івана Юхимовича припадає на тридцяті роки. В цей час вказівки про те, кому, що і як писати вважалися нормою. І хоч Іван Сенченко вцілів у роки кривавого терору, він був зарахований до «неблагонадійних» людей.

         У 1932 році побачив світ перший «виробничий» роман Івана Сенченка – «Металісти». У ньому письменник підійшов до виробничої тематики неординарно, як на ті часи. Коли значна кількість авторів приділяла увагу лише виробничим процесам і конфліктам, що виникали під час роботи, Іван Юхимович показав головного героя не тільки на заводі, але й у побуті. Роман виявився досить свіжим і навіть несподіваним явищем серед зливи творів-близнюків.

         Ще один «виробничий» роман «Напередодні», присвячений історії виникнення Луганського паровозобудівного заводу, написано 1938 року. Сам письменник критично поставився до власного твору, зауважуючи, що «матеріал гарячий, міцний потонув у міркуваннях, сказати б, енциклопедичного характеру». Проте йому вдалося відійти від узвичаєних стереотипів й показати читачеві насамперед людину, як і в романі «Металісти».

         Від жовтня 1941 року письменник перебував в евакуації в Алма-Атинській області, вчителював у селі. 1943 року його викликали до Москви й запропонували посаду відповідального секретаря журналу «Україна», де він працював після переведення до Харкова, а згодом – до Києва.                                    

У воєнні роки Іван Юхимович виступав із критичними статтями: «Образ бійця», «Думи і мрії», «Про золоте яблуко», «Живий Котляревський», «Євген Гребінка», «Остап Вишня».

         У 1947 році Іван Сенченко одружився з істориком Оленою Компан. Він долучив молоду дружину (був старший від неї на 15 років) до літературного середовища міста Києва, до кола свідомої інтелігенції.

Іван Юхимович та Олена Станіславівна разом прожили нелегке й цікаве життя, сповнене безмежної любові та поваги один до одного, творчої праці. «Вони були єдині у поглядах на життя, світ, що їх оточував, а головне – у ставленні до України, її історії й сьогодення», – підсумує у своїх спогадах письменниця Ганна Ігнатенко.

         Іван Сенченко палко кохав та поважав свою дружину. Його листи до неї пронизані любов’ю. «Льоля, сонечко моє. Сьогодні такий хороший день. Стільки сонця, що мені захотілося з самого ранку поблукати з Тобою по місту. Але ба. Як це зробиш, коли Ти у невигребній роботі. То я прийшов сам, з думкою про Тебе, і купив цю малесеньку квіточку. Хай вона нагадує тобі не про те, що є поганого у житті, а про те, що хороше, що кличе вперед. Цілую тебе від щирого серця», – звертався письменник до дружини-аспірантки.

        Іван Юхимович любив та поважав сина Олени Компан Ярослава, був люблячим «дідуськом» для його сина Івасика. В особистому архіві Олени Компан збереглися чудові листи-казки Івана Сенченка для онучка до санаторію «Кирилівка»: «Здраствуйте, кирилівські люди – бабуся Льоля й Івасику. Добрий день!»

Іван Сенченко та Олена Компан виховали разом (на двох) трьох дітей та шістьох онуків. Двері їхньої квартири завжди були відкриті для гостей: за круглим столом збиралися колеги та однодумці, ділилися думками, переживаннями та сподіваннями, сперечалися, щось обговорювали.

         Цілому ряду українських літераторів Іван Сенченко допоміг у пошуку власного слова. Серед них – Олександр Копиленко, Юрій Смолич, Терень Масенко, які з вдячністю згадували його повчальні уроки. Рукописи багатьох молодих письменників у 1950-1960-ті роки пройшли через руки та вимогливо-доброзичливу оцінку Сенченка-редактора. Кажуть, що життя Івана Юхимовича минуло між редакційним і домашнім робочим столом. Майже сорок років працював він у редакціях різних газет і журналів, готував до друку матеріали, а на власну творчість залишались вечірні години та вихідні дні.

          У своїй творчості Іван Сенченко неодноразово повертався до улюбленого Наталиного. «Червоноградські оповідання» – це палітра наталинського життя селянських родин. Цікаве для нас те, що головних героїв творів, присвячених нашому краю, письменник називав своїми іменами. Але ніхто не побачить у цьому якусь місцеву обмеженість.

          Автор здійснює екскурс у далеке минуле, розповідає про традиції і звичаї наталинців, трепетно описує своє босоноге дитинство: «Вихованням моїм спеціально ніхто не займався, ріс, як тисячі інших дітей, за неписаними законами родини: те можна робити, того робити не можна. Можна і слід було мамі дров урубати, принести води, поглядіти меншого брата й сестру, вивести на пашу теля. Не можна було гасати по хаті «на голові», без дозволу старших брати хліб, драти ластів'ячі гнізда, бо «хата згорить», «підставляти ніжку», як борешся з товаришем» 

          Іван Сенченко відомий в літературі і як перекладач. Зайнявшись перекладацькою діяльністю ще в ранній період творчості (під час укладання хрестоматій), він переклав українською мовою багато творів російських письменників (О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Горького та інших).                         

          Іван Юхимович – автор статей про творчість Тараса Шевченка: «Інтерес Шевченка до природознавства», «Із записок читача про Шевченкову прозу» та ін. Він присвятив Шевченкові драматичний етюд «Змагання». 1939 року Іван Сенченко виступив із промовою в Каневі на шостому пленумі правління Спілки радянських письменників СРСР, присвяченому Шевченкові.

           Із середини 1960-х років наш земляк видавав книжечки для 5-6-річних дітей. Як виникли прислів'я, приказки, народні загадки? Коли вони вживані? Що означають? На такі питання не завжди легко відповісти. У коротеньких казочках та оповіданнячках, написаних дотепно й весело, Іван Юхимович розкриває перед своїми читачами глибини народної мудрості, вчить їх спостережливості й пошани до рідного слова. Оповідання, що з’являлися у дитячій періодиці, вийшли згодом окремими збірками.

          До ілюстрованої збірки оповідань «За лісом, за пралісом золота діжа встає», складеної за народними приказками та загадками увійшли оповідання: «Бува, що й вовка пійма теля», «В осінній час сім погод у нас», «Вимок, викис, виліз, висох», «Де сім господинь, там хата неметена», «Добре вівці: і кожух, і свита, і сама сита», «Жаль, та не дуже; плакала б, та не хочеться», «За лісом, за пралісом золота діжа сходить», «Здоровий ніс між очима та двоє вух за плечима», «Кумася Гася й кумася Кася», «Лисий віл через ворота дивиться», «Маленький – батькові штанці по колінця», «Ніхто не чув, як комар чхнув», «Пастух рогатий», «Пес бреше, а сонце світить» та інші.   

        До кращих творів письменника для дітей належать повісті «Руді вовки», «Діамантовий берег», збірки оповідань «Мої приятелі», «Два дні з життя Женьки і Левка» та інші.

        У 1972 році Іван Сенченко так писав про свою роботу в листі до Петра Панча: «Добре діло те, що в мене машинка є. Машинка для письма. Ти не уявляєш, що це за чудо, і що б я робив без неї?! Це моя «Волга», мій ТУ-104... Надто тоді, коли, нічого не думаючи, заплющу очі і пущуся думкою по клавішах. І коли таке станеться, то, головне, не спинятися, не витрачати часу на коми, точки, риски, абзаци».

Він не дожив до свого сімдесятип’ятиріччя всього три місяці. Його друзям і знайомим не вірилося, що, набравши номер телефону, не почуєш його лагідного голосу і відповіді, яку знаєш наперед: «Працюю, але приїздіть».

        Помер Іван Юхимович 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. На могилі – пам’ятник, спільний із дружиною. Це прямокутна стела із сірого граніту, на якій два керамічні портрети овальної форми й напис: «Письменник Іван Сенченко. 1901-1975. Історик Олена Компан. 1916-1986».

Олена Компан пережила свого чоловіка на 10 довгих років. До останнього боролася за життя дорогої їй людини. З щемливим болем, теплотою та повагою згадувала у своїх листах Івана Юхимовича: «Життя навчило мене цінувати людську доброту і громадську чесність»

         «Сенченко вийшов з народу і не відійшов від нього бодай на крок упродовж довгих своїх творчих років. Мабуть, важко в нашій літературі знайти письменника, що так послідовно-вперто намагався б осягнути художній зміст людської праці, письменника, який би досягнув у цьому напрямку таких висот, які судилися на долю Івана Сенченка», – писав про письменника Павло Загребельний.

          Іван Юхимович прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород і не сидів у президіях. Ім’я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами.

          Учені вважають, що Іван Сенченко міг би, як і багато інших українських письменників, створити значно більше, якби не ті жорстокі обставини, за яких чимало талановитих митців було знищено фізично, інших – мордовано, регламентовано, загнано в рамки. Однак його не без підстав називають одним із найобдарованіших українських прозаїків.

         Щиро любив Іван Юхимович Батьківщину, рідну землю, людей, любив життя, яким би воно не було. Він писав: «Я ніколи не вимагав від життя багато, і проте ніколи не жалкував за ним. У самому процесі життя, як би не складалося воно, я вбачав тільки те, що хороше…  Все темне, все гидке я видушував з себе, з своєї душі. Хмари падали на мене, я струшував їх, щоб знову понести в життя моє любляче серце»