Олександра Дмитрівна Ткач
23 червня виповнилося 92 роки українській письменниці, журналістці й громадській діячці Олександрі Дмитрівні Ткач (Ніценко). За літературний псевдонім вона взяла ім’я улюбленої письменниці та прізвище своєї тітки – Леся Богуславець.
Народилася Олександра Ніценко в 1931 р. в м. Зіньків Полтавської області. Її тато, Дмитро Нитченко (літературний псевдонім Дмитра Ніценка), відомий письменник, журналіст, літературний критик, літературознавець, мемуарист, педагог, меценат, працював учителем української мови й літератури, був родом із багатої сім’ї. Ось чому в роки радянського терору замовчував або й переінакшував своє походження. Мама, Марія Дроб’язко, працювала медиком.
У дитинстві Леся жила й навчалася в Харкові. Там її сім’я мешкала в одній кімнаті разом з іншими квартирантами. Маленька Олександра любила ходити з татом до цирку або в кіно, захоплювалась казками, які їй розповідали, обожнювала щирі бесіди з татом і мамою.
Письменниця згадувала, що в 7-річному віці батьки відвезли її на ціле літо до родичів у с. Чечва Сумської області. Там вона звідусіль чула українську мову. А от у Харкові дівчинка постійно відчувала мовний булінг. Діти з російськомовних сімей сміялися з неї й нагородили прізвиськом Леся Українка. Звичка говорити українською мовою залишилася з нею назавжди.
У 1943 р. сім’я Олександри виїхала з України, жила в Західній Німеччині. Чому вона це зробила? Під час війни батько потрапив у німецький полон, але вижив; пухлий, пройшовши сотні кілометрів, вернувся до Харкова. У ті роки Сталін видав наказ, згідно з яким усіх полонених і членів їхніх сімей вважали зрадниками. Тому Ніценки, рятуючись від утисків і переслідувань радянської влади, емігрували за кордон.
У повоєнні роки в Німеччині було багато таборів для переміщених осіб. Саме в такому жила й родина Лесі. 13-річна дівчина навчалася в українській гімназії й доглядала сестру Галинку, яка вже народилася тут. Після закінчення війни в Кремлі вимагали від Німеччини віддати всіх радянських людей, котрі не хотіли повертатися на Батьківщину.
Як і більшість українців, Ніценки мріяли виїхати до Канади чи Америки, та їм не пощастило. У 1949 р. сім’я вирушила в далеку Австралію на постійне місце проживання. Після тяжкої дороги пароплавом прибули до міста Мельбурн, де їх розлучили.
Спочатку родина Ніценків і багато їхніх друзів по нещастю повинні були два роки відпрацювати на тяжких чи непрестижних роботах. Маму з Галинкою поселили до табору переселенців. Там не було жодних зручностей. Батька послали в глухе місто на фізичну роботу. Леся ж змушена була виконувати обов’язки санітарки в лікарні.
Воля почалася для сім’ї дуже драматично. Коли Леся дізналася, що мама живе в іншому таборі, то покинула лікарню й перебралася до неї. Разом з мамою дівчина шила одяг.
Тривалий час вони мешкали в довгому бляшаному флігелі, у кімнаті, де ледве вміщалося два ліжка. Зими були дуже холодними, опалювати барак не дозволяли, аби не спалити його, а в спекотні літні дні хатинка перетворювалась на духовку. Через два роки Дмитро Нитченко придбав земельну ділянку біля Мельбурна й почав будувати хату. Це тривало пару років. Там не було ні води, ні електрики, ні каналізації.
Нас цікавить, як письменники діаспори описують своє життя за кордоном. Ми спочатку думали, що ось врятувалися наші земляки від колгоспів, ГУЛАГу, примусового заслання на роботу в шахти Донбасу – і на новому місці, в Америці чи Австралії, їх чекає краще життя. З оповідань Лесі Богуславець дізнаємося правду: все, чого досягли українці діаспори, вони здобули важкою, виснажливою працею.
У 1953 році Леся Богуславець одружилася з Віктором Ткачем, з яким познайомилася ще в гімназії в Німеччині. Разом виховали чотирьох дітей: Юрія, Катерину, Петра й Галину. Усю свою любов до України наша землячка втілила у своїх дітях. Їхньою першою мовою стала українська, англійську вивчили пізніше, уже як пішли до школи. Усі закінчили в Мельбурні університети. Дорослими діти відвідали Україну.
Леся Дмитрівна багато вчилася, закінчила вечірню школу та різні курси: друкарські, дикторські й технічного супроводу українських радіопередач. Спочатку працювала на фабриці, потім – друкаркою, а з 1978 р. – на Державній радіостанції «SBS» у Мельбурні (з 1989 р. очолювала українську програму). Голосом нашої землячки захоплювалися в українській громаді Австралії.
Леся Богуславець часто брала інтерв’ю і в людей з України – телефоном. Кілька разів готувала програми про Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика. До слова, Олександра Ткач – одна зі спонсорок популярного мовного марафону, який підносить соціальний престиж державної мови в нашій країні. У різних куточках України є учні та студенти, які до дипломів переможців чи призерів конкурсу отримали від неї грошову допомогу.
Леся Богуславець – авторка багатьох цікавих книг про українське життя, про її 18 подорожей Україною. Її творча біографія розпочалася ще в 1970-х роках. Читаючи книги письменниці, відчуваєш радість перебування поруч зі справжніми українцями, здатними завжди творити навколо себе українські звичаї й традиції. Будуючи хати й доглядаючи за власними городами, вони пам’ятали про головне – культуру, освіту, духовний розвиток. Будували церкви, народні будинки, гуртувалися в громади.
При кожному народному домі відкривали суботні школи, де був зал, а в бічних кімнатах знаходилися різні організації й клуби: Союз українок, Пласт, хори, танцювальні та театральні гуртки, спортивні клуби, а в Мельбурні навіть дім престарілих. Щосуботи влаштовували розваги, а щонеділі після церкви йшли на виступи й концерти. Відзначали всі національні й церковні свята. Згодом у кожному штаті, де були громади, побудували кооперативи-банки. А пізніше почали й весілля гуляти. Хтось приймав гостей вдома, інші наймали залу. З часом організовували літні табори для дітей і молоді.
Зрозуміло, що завантаженій роботою та сімейними обов’язками Лесі Богуславець залишалося мало часу на літературну творчість. Попри це, їй вдавалося знайти кілька годин, щоб писати подорожні нариси й гуморески. У 1979 році в Мельбурні вийшла друком її дебютна книжка «Який Сава, така й слава», у 1991 році – книжка «Моя австралійська кума», обидві пересипані українськими приказками, які вона чула з дитинства від батьків.
Улюблений жанр письменниці – подорожня проза, до якої належать книги «На прощу до рідної землі» (1984), «Від Находки до Чернівців» (1984), видані в Мельбурні, а також «На прощу до рідної землі» (2005), «Чужина, чужина» (2009), «Судженого і конем не об’їдеш» (2016), видані в Києві. До появи в книжках майже всі твори нашої землячки публікували в часописах «Нові дні» (Канада) та «Вільна думка» (Австралія). В українській періодиці вони з’явилися вже після відновлення нашої незалежності.
Спочатку Леся Богуславець мандрувала то по Австралії, то по Новій Зеландії, то по Італії… Її діти живуть у різних куточках світу. Тож письменниця із задоволенням їх відвідує. А в 1982 р. її мрія здійснилася – Леся відвідала Україну. У 1991 р. наважилася приїхати на Батьківщину разом із батьком.
Наша землячка майже щороку приїздить в Україну й щоразу з’являються оповідання, де вона розповідає про людей, з якими познайомилась під час мандрівки, про нові місця, де їй пощастило побувати. Її подорожні нариси вражають репортажними замальовками, цікавими життєвими історіями, портретними деталями, авторськими роздумами про політичні та культурні події. Цікава до пізнання Леся Дмитрівна щоразу відвідує нові й нові місця. Часто її супроводжує хтось із дітей, найчастіше – син Юрій, який одружився в Україні.
У жовтні 2018 р., даючи інтерв’ю газеті «Зоря Полтавщини», письменниця розповідала про своє хобі за кордоном: «Щодня не менш ніж три години я на городі – з двох причин: по-перше, це мені дуже дороге, і городина нічим не отруєна, а по-друге, це фізично мені допомагає. Хоч я туди йду, а назад – лізу дуже-дуже втомлена…»
Видавництво «Ярославів Вал» нещодавно видало книжку оповідань Лесі Богуславець «Жарти з вогнем». З них ми дізнаємося про різні характери українців материкової України й діаспори. Оповідання цієї книги пересипані прислів’ями та приказками.
З нагоди свого 91-річчя авторка видала всі свої мандрівки під однією обкладинкою «Богуславець Леся: Подорожі». У цій книжці письменниця з гумором описує свої мандри по світу, а особливо в Україну, куди її тягне любов до свого народу. Не зважаючи на проблеми подорожування за радянських часів, Лесі Дмитрівні вдавалося їздити поза містами та спілкуватися з батьківщиною.
Леся Богуславець належить до організації українських письменників у діаспорі «Слово» та Національної спілки письменників України, є членом літературно-мистецького клубу ім. Василя Симоненка в Австралії та лауреатом літературної премії «Тріумф». А ще Олександра Ткач – одна із фундаторок прeмії ім. Дмитра Нитченка, яка заснована спільно з Лігою українських меценатів і нині є однією з найвідоміших в Україні. Після смерті батька вона продовжила діяльність започаткованого ним видавництва.
Пишаймося нашою землячкою, читаймо її книжки та мандруймо по світу разом із героями її творів!
Радимо прочитати:
Зіньківщина [Текст] : історичні нариси / вступ. сл. С. Максименка. - Полтава : ІнтерГрафіка, 2006. - 639 с.
Ротач, Петро Петрович. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції [Текст] : короткий бібліографічний довідник / П. В. Ротач ; худож. З. Ф. Чернявська. - Полтава : Верстка, 1998. - 164 с.
Богуславець, Леся. На прощу до рідної землі [Текст] : десять подорожей в Україну та інші країни / Л. Д. Ткач ; худож. оформл. М. Пшінки. - Київ : Ярославів вал, 2005. - 398 с.
Ткач, Леся. Чужина, чужина [Текст] : оповід. / Леся Богуславець. - Київ : Ярославів вал, 2009. - 205 с.
Слабошпицький, Михайло. Те, що завжди з нею [Текст] : Леся Богуславець та її книги / Михайло Слабошпицький // Українська літературна газета. - 2020. - № 24, 4 грудня. - С. 14-15.
Антипович, Ганна. Леся Богуславець: «Я вдячна Всевишньому за все...» [Текст] / Ганна Антипович // Зоря Полтавщини. - 2021. - № 41, 15 черв. - С. 8-9.
Кошова, Віра. На прощу до рідної землі [Текст] / Віра Кошова // Вечірня Полтава. - 2021. - № 26, 30 черв. - С. 6.
Інтернет-джерела:
https://esu.com.ua/article-35907
https://nspu.com.ua/novini/mihajlo-slaboshpickij-te-shho-zavzhdi-z-neju/
http://zorya.poltava.ua/lesja-boguslavec-ja-vdjachna-vsevishnomu-za-vse/
http://www.ndu.edu.ua/storage/diaspora/gazeta108.pdf
https://ukrsvit1.com.ua/wp-content/uploads/2020/10/Ukrainskyj-dim-103.pdf