Ксьонз Григорій Петрович

Чи знаєте ви, що таке народне малярство? Чи чули ви про народного маляра Григорія Петровича Ксьонза? Тривалий час роботи цього художника були невідомі широкому загалу. Картини його авторства мистецтвознавці тепер збирають, мов золотошукачі самородки. Талановитого художника відкрили випадково.  Відкрив творчість Григорія Ксьонза Кім Скалацький – дослідник народного мистецтва, колишній директор Полтавського художнього музею.  У 1970-их роках Кім Скалацький вирушив у мандри по селах Полтавщини. Його метою було знайти образ святої Магдалини для садиби Івана Котляревського, бо саме її ікона знаходилася в будинку письменника. Шукав директор Магдалину, а знайшов українську Мадонну. Побачив її у жительки Миргорода Насті Дмитрівни Бабенко: у корсетці, вишитій сорочці, а за нею в кучерявій зелені – Хорол-річка, де дівчина з відрами на коромислі воду брала, і хмарки білі пливуть на синьому небі. Такою була колись господиня хати  Настя Бабенко, що стала прообразом Мадонни. Краса картини так захопила дослідника, що той вирішив дізнатися більше про невідомого на той час художника.

Кім Скалацький намагався отримати кожну зі знайдених картин. Проте власники не бажали з ними розлучатися, адже на полотнах зображені їхні родичі. Тому й досі більшість зі збережених робіт Григорія Ксьонза перебувають у людей, чиї прапрадідусі чи прапрабабусі колись замовили портрет у митця-мандрівника.

Ті картини, які все ж таки вдалося викупити, зараз перебувають у Миргородському краєзнавчому музеї, Миргородському літературно-меморіальному музеї Давида Гурамішвілі, Полтавському художньому музеї, Лубенській картинній галереї, Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара»,в Національному музеї народної архітектури та побуту України та в приватних колекціях.

Майбутній художник народився 18 листопада 1874 року у Миргороді. Ріс звичайним безтурботним хлопчиною, допоки не підкралася важка хвороба. У 9 років Григорій захворів на скарлатину. Він вижив після недуги, але втратив слух і більше ніколи не міг говорити. Талановитий хлопець почав виражати свої думки за допомогою пензля і фарб.

Дитина із небагатої родини, він змушений був з юних років заробляти собі на життя. Отримати професійну художню освіту Григорій не зміг, тому малювати вчився в талановитих миргородських іконописців.Хлопець ніколи не сидів на місці, шукав підробітки: часто наймався до різьбярів і позолотників, працював на відомих малярів того часу.

Григорій разом з іншими малярами їздив по селах, виконував роботи для храмів, писав ікони, реставрував старі.

Малярського мистецтва хлопцеві виявилося замало. Григорій почав пробувати писати портрети. Вони вдавалися, тож художник почав задумуватися над власною майстернею. Проте наслідки дитячої хвороби перешкоджали молодому амбітному митцю утримувати приміщення, де б він міг малювати. Тож доводилося працювати у своїх колег у Полтавській та Сумській областях. Саме там Григорій удосконалював свої навички в написанні портретів.

​

Життя Ксьонза було нелегким. У Миргороді він жив на Мочарі та в Ліску (на жаль, його колишні помешкання не збереглись). Григорій Петрович змушений був продати спочатку одну свою хату, потім другу, та жити по людях. Ночував там, де працював, а працював там, де був необхідний художник.

Миргородський старожил Володимир Васильович Корнієнко згадував, що за роботу Григорій Ксьонз грошей не брав: «До нас прийде, ми завжди його запросимо поїсти. Й сусіди його запрошували, знали, що бідує. Це була плата за труд. Навіть не пам’ятаю, щоб називав якусь ціну… Людям по-сусідськи дітей їхніх малював. Було, як узимку замерзне, прийде до нас, сяде біля плити, дрижить увесь… Нічим топити вдома». Григорій ніколи не розділяв людей на бідних і багатих, охоче працював і на тих, і на інших. Замовники цьому тільки раділи: просили, аби намалював, а самі платили горілкою та пускали переночувати. Бувало й таке, коли Григорій Ксьонз просив скубнути кішку чи собаку – шерсть була необхідна для саморобних пензлів. Грошей на професійне приладдя у художника не було.

Так, у подружжя Федора і Харитини Герасименків жив цілу зиму 1928 року і виконав п’ять робіт. На одній з них молода Харитина бере з колодязя воду, поряд з конем стоїть її чоловік. На пропозицію продати картини музею, Харитина Іллівна відповіла: «Доки ми живі – ніколи того не буде». Ніхто з власників картин не бажав з ними розлучатися. Пріська Терентіївна Додух, що мала портрети покійного чоловіка та його першої дружини, теж відмовилася    продати картини: «Як можна? То ж пам’ять. Та й люди що б на те сказали?»

​

За розповідями сучасників Ксьонза, Григорію треба було поглянути на свого замовника лиш раз. Потім художник трохи про щось думав, поглядаючи то на полотно, то на тільки-но оновлений кошачою шерстю пензель. Потім зітхав і сідав малювати. Ретельно змальовував лиш обличчя. Фон і одяг придумував і домальовував сам.

Писав Ксьонз здебільшого з натури, рідше – з фотографії. На його картинах постаті українських селян на тлі чудової природи: святково вбрані жінки, чоловіки, діти. Так Григорій Ксьонз пропрацював близько сорока років, перебуваючи у постійних подорожах та в пошуках роботи. І тільки втративши останні сили, вже старий та посивілий, Григорій перебрався жити в Миргород до своєї рідної сестри Дарини. Жінка на той час працювала прибиральницею.

Якщо про творчість художника в часи, коли Григорій Петрович не мав постійного житла і «блукав по світах», відомо дуже мало, то в роки Другої світової війни це змінилося. У митця з’явилося багато  замовників, які просили зберегти пам'ять про загиблих на полотні. Приносили фото чоловіків, яких вбили на фронті, дітей, забраних в Німеччину. Григорій не відмовляв, малював всіх.

Одного разу у двері художника постукав німецький офіцер. Німець хотів, щоб Григорій намалював його портрет в мундирі – слава про художника з Полтавщини сягнула аж до німців. Ксьонз спершу відмовлявся, проте врешті-решт взявся за роботу, бо   боявся, аби його та сестру Дарину не застрелили. Німець був задоволений результатом, розплатився за портрет щедро: приніс митцю крупи, м'яса і одяг.

Вже після війни Григорій Ксьонз захотів зобразити Полтавщину в руїнах. Саме це змусило художника знов покинути домівку і вирушити в мандрівку. На той момент чоловікові виповнилося 72 роки. Із подорожі у дім сестри він уже не повернувся.

​

Останні дні Григорій Петрович доживав у старечому будинку в селі Токарі Лохвицького району. Там митець і помер у 1947 році.

Григорію Ксьонзу випало жити і творити в двадцятих-сорокових роках минулого століття. У найважчі для іконописців часи. Писати ікони вже само по собі було подвигом. Доброчесністю вважалося не молитися в храмах, а руйнувати їх, спалювати ікони...                               

Саме тоді полтавськими селами ходив старий напівсліпий голодний художник. А на землі наче коївся страшний суд. У Мгарському монастирі на зображеннях святих, намальованих на штукатурці, збереглися сліди від куль – так «розважалися» більшовики. В Шилівці Решетилівського району розібрали дерев’яну Воздвиженську церкву. Ікони, як міцні добротні дошки, використали «по-господарськи»: в сільській конторі ними застелили підлогу. Які були завеликі, надпиляли: «зайвими» у святих виявились голови… То можна уявити, як жилося на той час художникам-богомазам.

Григорій Петрович писав канонічні ікони із зображенням Божої Матері, Спасителя, святих і апостолів. 

У Свято-Успенському кафедральному соборі в Полтаві висить ікона, в прямому розумінні слова вихоплена з полум’я. Батько і син палили на подвір’ї різний мотлох. Саме тоді через їхню Попівку проїжджала працівниця Миргородського краєзнавчого музею Людмила Розсоха. Вона відразу побачила серед непотребу ікону роботи Григорія Ксьонза...            

Людмила Розсоха згадує: «Не раз ми відчували прикрість, коли, йдучи слідами художника, довідувались, що його картини назавжди зникли всього три, чотири чи п’ять років тому. Така доля чекає й на ті роботи, про які ми не знаємо, а вони припадають пилом на горищах і в сараях. Нам доводилось рятувати полотна Ксьонза і з теплиць, де ними перегороджували ящики розсади; розшукувати у старих напіврозвалених дерев’яних повітках, де картинами накривали вугілля; вихоплювати з вогнища, розкладеного посеред двору нетямущими нащадками, які палили «непотріб», що лишився у спадок од діда й баби. Все, що вдалося знайти зі спадщини Григорія Ксьонза, має бути збережене, бо його картини - це рідне, неповторне, це чисті, незамулені джерела народної духовності»                                                                          Крім того, що художник писав канонічні ікони, неоціненну вартість мають і портрети, які він виконував на замовлення міщан і селян. На них сповнені гідності люди позують спокійно й урочисто, як перед об’єктивом фотокамери. Це так званий український наївний народний портрет. Такі народні картини, ікони, портрети господарів, намальовані на замовлення, висіли в кожній українській хаті.

​

Особливо чарують жіночі портрети Г. Ксьонза: своїх героїнь він майстерно відтворив у національному вбранні. Ці роботи виконані вишукано, з любов’ю, відчувається щирість митця у ставленні до цих жінок. Привертає увагу застосування в картинах веселкової гами кольорів. 

​

Більшість картин Григорія Ксьонза пройняті українським духом. Це відчувається в тому, що мешканці Полтавщини шанували національний одяг і пишалися його красою, що підтверджується живописними портретами художника.                                                                                              Знаходимо у спадщині Г. Ксьонза і порт­рети дітей, котрих він написав з батьківською теп­лотою. Зображення дитини найчастіше супроводжують писемні приладдя, книги, музичні інструменти, що містять натяк на потяг до знань, кмітливість. Дівчата-підлітки зображені з букетиками квітів, барвистими стрічками, намистом, що свідчить про бажання чепуритися, подобатись і мати вигляд дорослішої, ніж насправді.

​

Популярністю користувалися й жанрові картини, які зображували селянський побут, традиції, свята. Цікавою в його творчості є тема залицяння у різних варіантах. На таких картинах можна побачити дівчину з козаком біля криниці чи біля тину. Інколи за ними слідкує мати, часто проганяючи залицяльника від дочки. Відбувається подія переважно на фоні селянського пейзажу поблизу хатини.

​

Цікаво, що пейзажні картини самі по собі теж користувалися попитом. Від них ніколи не віяло смутком. Здається, що час на цих картинах застиг, люди там живуть в ідеальному рай-селі, що не знає горя і турбот. Можливо, так тоді українці уявляли собі щасливе життя.

Більшість нині відомих робіт Ксьонза  – 1930-1940-х років. Натомість досі майже не досліджена творчість 1900-1920-х років. Відколи художника  повернули із забуття, регулярно почали проводити його персональні виставки  у Миргороді, Полтаві, Києві.

Творчість Ксьонза також  цікавить закордонних поціновувачів мистецтва. За словами київського  колекціонера Володимира Костюка та миргородського збирача старожитностей Володимира Ксьонза, у 90-х роках минулого століття  за кордон вивезли близько ста робіт. Географія – широка. Вісім експонатів – у Польщі, сім – у Словаччині, п’ять – у Італії, шість – у Ізраїлі,  більш ніж по десять – у Канаді, США. Японії. Півсотні  – у Росії.

За словами Сергія Козлова, директора Духовно-культурного центру імені преподобного Паїсія Величковського, можна стверджувати, що загалом спадщина Ксьонза налічувала понад тисячу робіт. Більшість загинули навіть не в роки Другої Cвітової війни. Картини просто зотліли у будинках селян, або їх знищили люди, не розуміючи, яку цінність ті мали.

​

Справа життя будь-якого митця – передати через свою творчість якомога більше, достукатися до свого та майбутнього покоління, стати «голосом» свого часу. Не всі бувають почуті вчасно. Так сталося і з Григорієм Ксьонзом, митцем із Полтавщини, геніальність якого визнали після його смерті.                     

Внучата племінниця Григорія Ксьонза – дитяча письменниця, поетка, перекладачка, журналістка Надія Володимирівна Кир’ян присвятила своєму дядькові вірш «Художник»: 

Був дядько земний, не вірив в дива,

Не міг ні чути, ні говорити.

Він ходив по селах і малював –

І то був єдиний зв’язок зі світом.

Дядько просто й немудро жив,

Ходив у старій сорочині потертій,

Та над усе у житті дорожив

Фарбами і мольбертом.

Легко ішов по дорозі крутій,

Не боявся ні сонця, ні зливи.

Дядька впізнавали сільські півні

І на його честь кукурікали галасливо.

Він малював криницю без дна,

Жінок із відрами, що її обступали…

І прикипали фарби до полотна,

Як дядько до життя, прикипали.

І небо прибігало під самі стріхи,

Зацвітало коровами і будяками.

Дивувались сусіди, забувши про лихо,

І милувались дядьковими руками.

А він простував через села, рідні й чужі,

Не минаючи на шляху ні одного.

А потім тихо заснув, дійшовши межі,

А фарби і пензлі притулились до нього...

​

Григорій Ксьонз прожив важке, безрадісне життя, яке, на додаток до недуги, припало на роки революції, колективізації, голодомору, війни. Однак, завдяки Божій іскрі, він зумів реалізувати свій талант і залишив помітний слід в мистецькій історії  Полтавщини.